Чому Україні потрібна нова Конституція?

есе-фіналіст Всеукраїнського конкурсу https://nashepravo.org.ua/ (2015 р.)

Конституція – єдиний порятунок.

Б. Акунін

Марія Юрчак.

Діюча Конституція України – багато у чому декларативний документ (тим паче, що в її основу покладено Декларацію про державний суверенітет) – такий собі «костюм на виріст». Адже коли частина норм Основного закону де факто не діють (визначення України як соціальної держави, заборони розташування іноземних військових баз…), це підриває його авторитет і довіру суспільства.

Передбачалося, що з часом українське суспільство «виросте» згідно з конституційною «програмою». Та ось пройшло практично 20 років, і ми дійсно виросли, навіть переросли себе. Але за цей час костюм став… немодним.

Упродовж цих двох десятиліть було кілька спроб щось змінити у «фасоні» Конституції. Кожен президент з різним успіхом намагався її перекроїти «під себе» (таких спроб було п’ять). Проте нагальних і виправданих змін до Конституції є настільки багато, що «перешивати» наш Основний Закон немає сенсу: необхідно запропонувати нову модель. Різні проекти конституційних перетворень вже тривалий час обговорюються. Пора втілити їх у життя. Причому жодні зовнішні обставини не мають стати перепоною. Війна – не виправдання відсутності реформ, а додатковий стимул!

Останні зміни до Конституції, схвалені Верховною радою 31 серпня 2015 року, хоча, певною мірою й відображають інтереси соціуму, але прийняті під зовнішнім тиском, а не з внутрішньої потреби, що дискредитує запити суспільства на децентралізацію і розширення місцевого самоврядування, перетворює їх на предмет торгу. Що б нам не радили «приміряти» на себе європейські чи заокеанські політики, Україна потребує «індпошиву» й українська нація здатна стати дизайнером своєї Конституції (хіба не Пилип Орлик був одним із перших, хто створив її?). Причому ця конституція буде написана не провладними юристами і політиками, а громадськістю та експертами, і мати дійсно характер суспільного договору, а не «державного дарування». Отже, кожен зможе зробити свій «стібок» та відчути відповідальність державотворення.

Це буде сворідний державний «краудсорсинг», на зразок Ісландського прецеденту: завдяки інформаційним технологіям ХХІ століття з відносно невеликими затратами можна реалізувати участь кожного громадянина у прийнятті політичних рішень. Скажете, в Ісландії це стало можливим, бо її населення удесятеро менше, ніж в України, – але це лише шанс зробити нашу конституцію удесятеро кращою!

Нова конституція України повинна бути написана проактивними людьми, обізнаними у глобальних тенденціях, котрі в сучасному мінливому світі орієнтиром обирають новизну (так, вона повинна закріплювати норми, що стосуються електронного врядування та голосування, прозорості доступу до робочих документів влади…).

«Червоною ниткою» нової конституції повинна залишатися ідея демократії,

принесена, як рятівна нитка Аріадни, на українські землі ще у VIII ст. до Р. Х. її «авторами» – грецькими колонізаторами. Завдяки внутрішньому прагненню українців до народовладдя, вона проявилася у таких суспільно-політичних явищах як віче, громадське врядування, міське самоуправління, козацька вольниця, Центральна Рада тощо. Природно, що й перша конституція незалежної України як вершина шляху до побудови правової держави та результат тривалої і клопіткої роботи юристів і політиків, була високо відзначена фахівцями, Венеціанською комісією та схвально зустрінута суспільством.

Однак багато у чому вона була породженням не суспільного консенсусу, а компромісу між президентом та прем’єр-міністром, між законотворцями і лівими силами. Її творці, навіть якщо були опозиціонерами до радянської системи, залишалися вихідцями з неї. На останніх виборах до Верховної Ради українці сформували парламент, до якого вперше не ввійшла комуністична партія. І це лише один, хоча й дуже показовий, з цілої низки фактів, котрі свідчать про радикальні зміни в українському суспільстві з 1996 року.

Для запобігання авторитаризму Україні як пострадянській державі необхідно зберегти парламентсько-президентську республіку. Позитивним стане створення системи поміркованого бікамералізму, що жодним чином не суперечить засадам унітарності, а лише посилюватиме систему стримувань та противаг як між різними гілками влади, так і в парламенті. Верхня палата (сенат) обиратиметься прямо з представників регіонів за мажоритарним принципом і стане запобіжником олігархізації усього законотворчого та процесу державного управління, надмірної мультипартійності, враховуючи, що сучасні партії України (а їх є аж 242!) направду не захищають інтереси різних прошарків населення та стратегічного розвитку країни. Нижня палата обиратиметься за пропорційною системою за відкритими списками. Причому депутатський корпус повинен бути скорочений, а недоторканість – скасована.

Ці конституційні нововведення матимуть свій ефект тільки за успішної реалізації адміністративної та реформи місцевого самоврядування. Замість неповоротких бюрократичних державних адміністрацій, основна функція яких зводиться до підтримки президентської вертикалі влади, повинні працювати урядники. Громади на місцях – нарешті одержати більше повноважень.

В сучасному рухливому, інтегрованому світі заборона подвійного громадянства чи  участі держави у політичних блоках виглядає анахронізмом. Державний статус англійської мови забезпечить реальне стимулювання вивчення мови міжнародного спілкування в країні і зробить її громадян відкритими до світу та більш конкурентоздатними.

Противники зміни Конституції наполягають на тому, що основний закон повинен створюватися «на віки». Однак давність не є еволюційною перевагою, навіть «старожилка» – конституція США – залишається чинною упродовж 228 років завдяки тому, що є «живою».

Конституція народу, який довів свою силу, хоробрість і готовність до змін на Євромайдані та у протистоянні ворогу, повинна бути атлетичною!

Моє місто: що йому болить та як його лікувати

            З першого погляду на Тернопіль ми бачимо в симпатичному, здавалося б, місті, симптоми задавненої хвороби: холестеринові бляшки заторів на транспортних артеріях, злоякісні пухлини незаконних забудов у зелених зонах, чиряки у вигляді МАФів чи висоток в історичному центрі, фізична недоступність, брак велоінфраструктури, застарілий транспорт…

На щастя, ця недуга – не смертельна. Багато міст десятиліттями живуть із нею, знімаючи симптоми через точкові втручання: тут задекоруємо шрами на тілі міста фонтанами, тут прикриємо алеєю катальп… Наче підліток, що маскує акне тонами тонального крему, але продовжує наминати чіпси та інший фаст-фуд… Але краще знати, що вона — виліковна.

У чому корені захворювання? Прояви можуть бути однаковими, причини – різні. Якщо дістати умовний «фонендоскоп», «тонометр», провести глибше обстеження типу «МРТ» («міське рятувальне тестування») – виявиться, що природа цієї болячки Тернополя не фізична, а психічна. Не дарма занепалим містам ми ставимо саме «психіатричний» діагноз, називаючи їх «депресивними»?

Сьогодні в Україні є міста, що страждають від «вогнепальних і ножових», є такі, яких з’їдають паразити зсередини, є ті, що зазнали вигорання... Мій внутрішній доктор Хауз готовий поставити Тернополю діагноз «дисоціативний розлад».

 «Молодіжна столиця» без молодіжного центру (!) за звичкою відгукується на кличку «файне місто», що прилипла до нього з легкої руки «Братів Гадюкіних», не особливо вслухаючись в інші слова пісні… (а тим часом найбільший однойменний музичний фестиваль вже два роки як мігрував до сусіднього Львова).

Моє місто переживає амнезію, хоче видаватися не тим, чим є направду, і повинне віднайти себе та свою роль у повоєнній відбудові України.

Якщо зазирнути глибоко в анамнез, прогортати сторінки особової картки аж до 1944 року, коли місто було вщент знищене, а німецька окупація змінилася радянською… Подейкують, що тоді на околиці стояв знак «Тут було місто Тарнополь»… Тернопіль було вирішено відбудувати фактично з нуля: менше 10% будівель вціліло. На це нова влада кинула чимало ресурсів, місто мало відродитися з попелу як взірець совєтської могутності. Відбудовувати місто приїхали з області мої бабуся та дідусь.

Разом із архітектурним ландшафтом з лиця землі було стерто ту національну та релігійну багатоманітність (до війни у місті мешкали українці, євреї, поляки, німці…). Ми пожинаємо плоди цієї ситуації, коли корінних тернополян – залишилась меншість; а більшість – греко-католицька, українська, що переїхала в місто з навколишніх сіл у другому-третьому поколінні. Це прекрасно у моменти коли місто демонструє єдність у боротьбі з загарбником та одностайність у захисті «традиційних» цінностей, але водночас — гальмує інновації та розвиток.

Тернопіль – велике село, і не тому, що в селі, як у малому місті, всі одне одного знають, а тому, що гомогенність породжує консервативність, інертність та несприйняття змін, притаманну рустикальному середовищу. Тут немає міських звичок, немає продуктивного конфлікту різних людей, які стимулюють нові ідеї та креативні рішення.

Якщо в ХІХ-на поч. ХХ ст. уніатський клір був прогресивною силою, фактично першою українською інтелігенцією, то сьогодні від заповітів Шептицького й Сліпого залишилося мало. Міська влада, забудовники та верхівка УГКЦ утворили тріумвірат, що править містом за принципом «розділяй і владарюй», але загал такий стан влаштовує. Ще б пак, коли церков у місті – більше, аніж шкіл, університетів і ясел разом узятих! На земельній ділянці для дитсадка, яких у місті катастрофічно бракує, — дивним чином зводиться черговий храм, а на місці для храму — нова багатоповерхівка. Запитайте, скільки було відкрито урбан-бібліотек? Мистецьких галерей? Мультимедійних, молодіжних, реабілітаційних центрів?

Минулого літа місто сколихнув скандал: під виглядом реставрації УГКЦ вирішила розширити свої площі, надбудувавши мансардний поверх … у домініканському монастирі ХVIIІ ст. Цьому передували махінації з табличками з охоронними номерами та межами історичного ареалу на генплані. Нечисленні містяни, серед яких і я, вийшли на акції протесту, комунікували ситуацію через ЗМІ, але марно: сьогодні будівельний кран височіє над пам’яткою національного значення. Ми програли цей бій, не в силі опиратися авторитету влади (чи безвладдя?) в умовах війни. Але я мушу сказати наступне: перемога не була б бажаною для нас. Вигравши бій за історичний вигляд однієї споруди, ми б відвернули прихильність тернополян-прихожан церкви. Війну потрібно вести за свідомість містян, повертаючи їм відчуття свого, відчуття тожсамості та критичність мислення.

Самі жителі Тернополя в найновішому опитуванні зазначають основною проблемою міста «відсутність активних ініціативних мешканців». З однієї сторони, це наслідок описаних вище історичних обставин – тернополяни не відчувають місто «своїм»,  а з іншої, – цілком таки сьогоденних. Влада у місті не змінювалася 14 років! Коли реальні важелі впливу на прийняття рішень відсутні, ці обставини породжують відчуття безсилля.

Такий стан речей потребує системного лікування.

Я — прихильниця арт-терапії.

Сучасне мистецтво – це не чарівна панацея, а гіркі ліки. Часто таке провокативне, неприйнятне, навіть неприємне, що подекуди буквально викликає рвотний рефлекс. Але воно вчить ставити питання, привертає увагу до болючих проблем і містить глибокий демократичний компонент. Якщо, за Йозефом Бойсом, «кожен може бути художником»,  тоді кожен може бути будівничим свого міста.

Глибоко переконана в трансформаційному потенціалі мистецтва, я із чоловіком у 2020 році відкрила креативний кластер Nа пошті — хаб з єдиною в обласному центрі галереєю сучасного мистецтва — такий собі «медпункт», що ревіталізує приміщення колишньої центральної пошти. Тут ми створюємо умови для оцього «продуктивного конфлікту» в міському середовищі та інкубуємо різноманіття, організовуючи виставки, проводячи дискусії, та змішуючи любителів джазу із шанувальниками панк-року, а стендаперів – із поетами.

Реагуючи на нагальні виклики, навесні 2022 ми перетворили кластер у тимчасовий прихисток для вимушено переміщених осіб, де знайшли притулок понад три сотні людей, а згодом – започаткували «Тернопільський тимчасовий театр», експериментальну інклюзивну театральну студію, покликану інтегрувати «нових» тернополян у локальне середовище. Саме в них я вбачаю «свіжу кров», вливання якої також може стати рятівним для міського організму, позаяк місцеві мешканці, як свідчить статистика, залишають місто.

Я заснувала громадську організацію «Інститут міської культури», яка працює над створенням більш відкритого, демократичного, інклюзивного суспільства засобами сучасного мистецтва та культури. Проводжу заняття урбан-клубу і працюю над проєктом створення візії міста до 2040 року із залученням широкої громадськості. Я мрію про маленький «ефект Більбао», який спричинила б поява у місті Муніципального мистецького центру та Музею Дмитра Стецька.

Тернопіль, як і багато інших міст, стоїть перед викликом усвідомити власну ідентичність і знайти свій шлях перетворення. Відновлення не обмежується лише архітектурними чи інфраструктурними змінами — це передусім процес формування нової культури, відкритості та інклюзивності. Створюючи простори для діалогу, креативності та урбаністичних експериментів, Тернопіль здатен перетворитися на місто, в яке схочеться повертатися  — ветеранам, емігрантам і самим тернополянам.

Маркетинговий хід Карасем назустріч мистецтву

ІІ місце на конкурсі есе "А4. Кулькова ручка", 2018 від Karas gallery

Арт-платформи, музеї та галереї у боротьбі за найдорожчий ресурс сучасності – увагу вдаються до різноманітних хитрощів: започатковують дні селфі у музеї, торгують широким асортиментом сувенірів – від горняток до худі, частують вином на відкриттях виставок, стрімлять процес підготовки експозиції, викликають митців на усілякі artist talk’и тощо.

У цьому плані проект «А4. Кулькова ручка» – геніальний маркетинговий хід, цікавий як відвідувачам, так і авторам.
Перші мають змогу заповнити екзистенційну пустку здоровенною порцією візуальних образів (в останні роки на виставці «А4» демонструються до 1000 робіт) і для яких привідкривають вікно можливостей, даючи шанс на творчий ексгібіціонізм, тобто проявлення себе як митця.
Другі – імениті, малознані чи митці-початківці мають шанс засвітитися у проекті, котрий постійно на слуху.

Мистецтво, яке не промовляє до глядача зрозумілою йому мовою, не резонує з його персональним досвідом, сьогодні цікаве лише зграї гіків-мистецтвознавців. Арт потребує інтерактиву, залученості – це один зі стовпів, на яких виросли постмодерні види мистецтва як от перформанс, акціонізм і хепеннінг.


З одного ризикованого експерименту, жартівливого жесту – також своєрідного перформансу - 13 років тому Карась галереї вдалося вибудувати цілу маркетингову стратегію зі щорічними виставками, кураторськими екскурсіями, каталогами, включно із цим конкурсом есе. Поки Центр сучасного мистецтва Помпіду гарячково шукає для себе впізнаваний образ-символ, «А4» – то вже унікальна візитна картка, що вирізняє галерею на Андріївськом узвозі, 22-а, з-поміж сотень інших культурних установ України та зарубіжжя.

У цьому масштабному заграванні з масами нічого соромитися. Навіть солідний аукціонний дім
Sotheby’s має сторінку в інстаграмі, де збирає тисячі своїх фолловерів. На інфопривід, котрий створює Галерея Карась, як на приманку, ловиться велика риба –більше 200 авторів щорічно (у 2018-му їх було рекордна кількість 350) з різних куточків світу – від Ірану та Туреччини до Італії та Німеччини, а далі й до Сполучених Штатів Америки.

Тільки не треба галасувати: «все, мовляв, розходимося, – це не мистецтво, а реклама, нас обвели навкруг пальця». Реклама сама по собі – плідне поле для митців. Ми не маємо відомостей про те, чи розписував Рафаель стіни флорентійських таверн, але Піросмані – так точно малював вивіски.

Сальвадор Далі – перший маркетолог з-поміж митців, і саме він розробив знаменитий логотип «чупачупса». Таких прикладів не бракує і в сучасній Україні, візьмімо хоча б Марію Куликовську з брендом «ВСІ. СВОЇ» чи скандально відомого Вову Воротньова із Синдикатом».

Застосований маркетинговий прийом не применшує вартості арт-об’єктів, які створюються у цій колаборації. По суті, Галерея Карась виступає замовником тисячі творів щорічно, причому до «метрів», справді доводиться звертатися із персональним проханням.

Всі вони – і маститі академіки, й аматори та навіть діти – свідомо та несвідомо працюють на імідж галереї. В обмін на визнання, на згадку власного імені у медіа. Галерея, ніби міфічний цар Мідас, котрий перетворював на золото все, чого торкався, через указування, проявлення, перетворює каракулі на офісному папері у твір мистецтва.

Однак далеко не кожна закарлючка потрапить на стіни галереї – відбір проходить десь 5-10% з
трьох-чотирьох тисяч поданих робіт. Визначальну роль, звісно, мають особисті уподобання галериста, які, скоріш є професійною «надивленістю», випещеним умінням бачити.
Втім, проекту притаманний саморух – організатори до самого кінця не знають, які саме твори
будуть представлені на виставці; адже відбір триває упродовж цілого року.

Традиційний «джентльменський набір» виставки – це хаотичні структури, абстракція, що перетікає у фігуратив, натурні рисунки, фотореалістичні зображення. Куратор намагається спрямувати авторів на певні теми: «ню», «архітектура», «впізнаваний персонаж», але це лише рекомендації, які не обмежують учасників.

Попри жанровий різнобій, стилістичну розхристаність, багатоманітність малюнків, які щорічно представлені на виставках «А4», проект руйнує уявлення про стихійний характер мистецтва. Це яскравий зразок проектного менеджменту у мистецтві.

Можна критикувати мистецький проект власне за використання кулькової ручки як матеріалу,
котрий девальвує магію художньої творчості. І приклади відомих авторів, які успішно послуговувалися ручкою, як от Енді Ворхол, Альберто Джакометті, італійська група Arte Povera чи українка Влада Ралко, здається, лише підтверджують правило.

Проте, як на мене, ця магія присутня, вона – це те, що все-таки «чіпляє» у тій чи іншій роботі –
техніка чи композиція?


Потенціал кулькової ручки як повноцінного художнього засобу проявляється точно так, як і реалізовується можливість бути митцем у кожного, хто бере її до рук для участі у проекті. Кулькова ручка – це символ притаєного в обивателі творця, активна позиція котрого проступає через агресивність і простоту матеріалу. Очевидно, ми не можемо дати однозначну відповідь на одну з найбільших цивілізаційних загадок – чому в людині закладено творчий потенціал? Але проект «А4» дає наочну і повну відповідь на запитання як, у який спосіб він виявляється.

Тож давайте визнаємо: експеримент вдався, маркетингова стратегія спрацювала. Проект «А4»
– це саме та пропозиція, яка породжує попит, – зростає коло авторів, формується спільнота постійних учасників, волонтерів, експозиція зростає чисельно та якісно, колекція малюнків поповнюється, тож наступним кроком повинен стати музей проекту – його леґітимація як загальноукраїнського культурного надбання.

Марічка Юрчак, Тернопіль

Пішак у війні історичної пам'яті

Після «ленінопаду» в Україні встановилися мінливі опади: один за одним понищили, звалили або вкрали пам’ятники Пушкіну в Одесі, Золочеві, Козятині, Чернігові… Чи приєднається Тернопіль до тренду останніх років чи збереже голову на плечах (принаймі, Пушкіну)?

Війна пам’яті, що вилилася у війну пам’ятників, – це продовження реальної війни на Сході України. І пам’ятники у ній – лише пішаки (хоч Олександру Сергійовичу більше б личила роль артилериста). Хвиля декомунізації, що звалила торси Щорсу, Петровському та іншим діячам радянської влади, зачепила й літератора, хоча він помер задовго до появи піонерів комунізму: коли рубають з плеча, голів не рахують.

Моє ставлення до теми пам’ятників [1] цілком і повністю висловив у коротесенькому оповіданні Фелікс Крівін, суть якого можна звести до двох речень: «Андорра – маленька країна. Тут ніде ставити пам’ятники, тому жителі змушені пам’ятати своїх героїв». 

Але що робити із вже існуючими пам’ятниками, монументами, які втратили свою актуальність? Вочевидь, це питання сильно зачіпає тернополян, бо заклики демонтувати пам’ятник Пушкіну у центральному сквері Чорновола звучать з новою силою щороку.

Ініціатори апелюють до того факту, що Олександр Сергійович у Тернополі ніколи не був і стосунку до нашого міста не має, а також до асоціативного ланцюжка «Пушкін – Росія – самодержав’я – країна-агресор». Вирок пам’ятнику світить від радикального «знести» до більш лагідного «перенести», що видається неможливим технічно (монумент виготовлений з оргскла і не витримає транспортування).

Адвокат Пушкіна би заявив, що його твори на Батьківщині любили більше, ніж його самого, бо за паскудний характер і дошкульні випади у сторону чиновництва двічі відправляли у «м’яке» заслання. Під час першого, «південного», класик побував у багатьох містах сучасної України: Києві, Одесі, Сімферополі… Вклонився могилі гетьмана Дорошенка, який був прадідом його дружини Наталії Гончарової. Власне, поворот до імперської тематики у творах Пушкіна відбувся саме після першої висилки, в цьому дусі написано поему «Полтава», яка і є найбільшим каменем спотикання у стосунках Пушкіна з Українським.

До Тернополя Пушкін і справді немає ніякого стосунку, окрім того, що переклав з французької “Записки бригадира Моро де-Бразе”, де двічі згадується наше місто. Але в часи короля Данила Галицького, пам’ятник якому в Тернополі встановили 2002 року, Тернополя взагалі не існувало як міста… Опосередковане ставлення до міста мають і пам’ятники бджолі чи сантехніку (це інший прецедент, про який мова піде далі).

Контраргументи не вичерпуються  виключно прагматичним підходом, що рокіровки з пам’ятниками не часі, і це надто вартісне задоволення.

Все-таки, Пушкін – не політичний діяч, а визнаний світовий геній. Чи має геній національність? З такої позиції демонтувати пам’ятник Пушкіну – це демонтувати саму культуру. І якщо бути послідовним, то необхідно перейменувати і вулицю Пушкіна, і виключити «Руслана та Людмилу» зі шкільної програми… Чи не значить це заганяти самих себе в культурну ізоляцію, де єдиним критерієм вартісності виступатиме вірність націоналістичній ідеї?

Навіть не-симпатики Пушкіна визнають, що знесення пам’ятника стане потужним інфоприводом для реакційної пропаганди, котра зіграє на руку лише нашим ворогам.

Із плином часу слова змінюють своє значення. Теж саме відбувається і з пам’ятниками.

Точно так, як поет – це більше ніж поет, пам’ятник Пушкіну – більше, ніж пам’ятник поету Пушкіну. Це пам’ятник соц-арту, як культурно-мистецькому явищу (працювали над монументом не останні в УРСР митці – головний архітектор міста Едуард Гронський, скульптори Макар Вронський, лауреат Сталінської премії Олексій Олійник та Олександр Скобликов); це пам’ятник епосі, які відійшла (один із небагатьох збережених пам’ятників радянського періоду); історичний артефакт (один із найстаріших збережених пам’ятників Тернополя взагалі); пам’ятник історії як такій та історіям, які траплялися з мешканцями міста: хтось призначав біля Пушкіна побачення, хтось приносив квіти, а хтось і помирав...

Тобто, за більш ніж півстоліття (встановили монумент у 1961 році), Пушкін встиг міцно вкоренитися у культурному ландшафті міста, не в останню чергу через вдале виконання і просторове рішення. Він став частиною міської культури. В радянські часи, жартували, Пушкін один міг сміло стояти спиною до КГБ.

Ініціатива зі знесення пам’ятника – це прояв ще й іншої тенденції, прагнення громади мати вплив на формування обличчя міста, в той час, коли вона втратила контроль над своїм, тобто громадським, простором: шанхайські вивіски, реклама у громадському транспорті та на зупинках, МАФи, забудова парків, акції на центральних площах – це все, від чого неможливо сховатися, і над чим пересічний тернополянин немає контролю.

Сфера монументального мистецтва здебільшого узурпована владою [2] (саме вона має ресурс і ключові важелі впливу на рішення щодо встановлення того чи іншого пам’ятника) і явно є її ідеологічним інструментом. Тому заклик до демонтажу того чи іншого монументу – це красивий жест, який мав би продемонструвати зміну розстановки сил, зростання впливу громади. У цьому контексті не важливо, кому саме пам’ятник збираються знести чи встановити – похитнуть або підсилять насправді авторитет влади.

Позаяк святе місце не пустує, цікаво, що пропонують встановити замість «Пушкіна»: перенести сюди скульптуру Яна Непомуцького, встановити пам’ятник добровольцям чи може котрийсь з інших монументів, які існують у проекті – пластуну, Мазепі… Все це взаємовиключні проекти, які відображають свою ідеологію – від пуристсько-історичної (в її рамках у Тернополі встановлено тристоронній годинник і ще планують відновити бювет на Валовій) до новочасно-мілітариської (вже є зірка волонтерам на Алеї слави та пам’ятник Небесній сотні). І як вирішиться ця дилема наразі невідомо.

Я не прихильниця ані першої, ані другої. У випадку з «відновленням» історичної пам’яті, історичної «справедливості» через «історичні» пам’ятки ми завжди отримуємо ерзац-історію, припасовану до міста, планування якого давно змінилося. ЮНЕСКО вважає будівництво псевдоісторичних споруд (чи інших пам’яток) таким, що не відповідає ані історії, ані сучасності. Здається, прихильники цих проектів не знають або забувають про те, що пам’ять можна увіковічнювати в тисячу різних, у т. ч. і нематеріальних способів (премії, конкурси, акції, дерева…). Скульптура ж – прихисток для тих, кому бракує фантазії.

Друга ж тенденція балансує на грані політичної кон’юнктури та «живої» пам’яті. Увіковічнення у будь-який спосіб іще «живої» пам’яті, живого болю,  приглушує його та музеєфікує. Пам’ятник «за життя» - погана прикмета.

Мені ж імпонує позиція знаного культуролога Богдана Шумиловича, котрий вважає за краще пам’ятників не рухати, навіть якщо вони, здавалося б, не відповідають сучасним умовах – «тому що вони створюють дуже цікаві семіотичні хмари і додаткові значення, які збагачують міське життя, тобто, люди додають багато речей до тих значень – політичних. І коли вони залишаються, цікавіше місто стає. Як на мене, погано, коли їх прибирають і роблять кожного разу якісь нові ідейні пам’ятники».

До того, як у 2015 році один депутат не вніс петицію про знесення «Пушкіна» (а це, погодьтеся, також бравурна самореклама його імені та політичної сили, яку він представляє) мало хто бачив у «Пушкіні» символ тяглого російського самодержав’я. Тернополянами він сприймався нейтрально, а скоріш, «за свого» – недарма ім’я у тернопільського «Пушкіна» українізоване – Олександр, а не «Александр», про що свідчить табличка на постаменті. Про це ж свідчать практики зодягання пам’ятника у вишиванку чи вінок на Зелені свята – усілякі методи «освоєння».  Тому пропоную очільникам міста врочисто вручити пам’ятнику паспорт тернополянина чи "файну карту", перев’язати синьо-жовтою стрічкою (за особливої потреби) і признати його своїм. Це зекономить немало бюджетних коштів.

1. Якби мені десь у сні довелося проектувати пам'ятники, вони б усі мали голови, що відкручуються (так робили у Древньому Римі), або стояли б на платформах на колесах. Так Пушкін би мав шанс побувати на вулиці його імені, Крушельницька - на вулиці Крушельницької, Стецько - на вулиці Стецька, король Данило - на бульварі Данила Галицького. Пам'ятники б мандрували і ходили одне до одного в гості.

2. Зі здобуттям незалежості в Україні з'явився й тип комерційних пам'ятників - значно менших за розміром, часто сумнівним за рівнем та якістю, встановлених за кошти меценатів чи комерсантів. Навіть якщо у пам'ятниках експлуатуються відповідні місцю та часу образи (як от пам'ятник Юрію Кульчицькому чи Захер-Мазоху у Львові, або пам'ятник архітектору Городецькому у Києві), і він сприяє зростанню туристичної привабливості місця/міста, - це в першу чергу іміджева акція певного закладу (банку, підприємства, ресторану чи торгового центру), а не доброчинність.

Демократія і томографія мистецтва на марґінесах

Друга премія конкурсу есе "А4.Ballpoint"- 21 травня 2017 року, Книжковий арсенал 

Євген Карась та Олександр Заклетський на презентації проекту у Мистецькому арсеналі

Хто цікавиться фантастикою, пригадає священну книгу будь- якого космотуриста – путівник «Автостопом по галактиці» Дугласа Адамса. Там, поміж іншим, фігурувала планета, населена кулькоїдами – місцина, куди «прагнуть потрапити усі залишені без нагляду кулькові ручки. Нечутно пролазять вони у чорні дірочки космосу, щоб дістатись світу, де вони зможуть вдосталь насолоджуватись унікальним кулькоїдним існуванням, де здійсняться, нарешті, їх кулькомрії й де усі ведуть кулькоеквівалент щасливого життя». 
Десь у другій стороні Всесвіту, очевидно, існує недосліджена досі паперова планета. 
І є точка: Андріївський спуск, 22-а, Київ, Україна, північна півкуля Землі, Сонячна система, галактика Чумацький шлях – де населення обох небесних об’єктів сходиться у фантастичному симбіозі – А4, Ballpoint. 

11 років, більше 200 авторів та 800 робіт тільки в 2016 – все це говорить про потужні наслідки щорічного перетину орбіт двох космічних тіл і різних шарів ноосфери, що призводять до життя виставки, каталоги, зустрічі та навіть модні покази.

 Будь-хто може бути художником – проголосив якось Бойс1 , а [Євген] Карась2 зробив усе, щоби ця можливість втілилася в українських реаліях. 
Демократія в дії – ось вона! Вітчизняному політикуму тільки дивитися та вчитися. Але, як і кожна система, проект має щонайменші достатні умови, за яких може існувати. Якщо тоталітаризм позбавляє права думати, то демократія відбиває бажання думати. Організатори попрацювали над мотивацією митців, висунувши лише два обмеження: формат А4 і технічний засіб – кулькова ручка. Натомість це не створює жодних перепон у виборі жанру, чим із задоволенням користаються автори, презентуючи пейзажі, портрети, графічні повідомлення, анімалістику (з певним переважанням абстракцій); напрямку: гіперреалізм, пуантилізм, символізм, примітивізм, наїв-арт, брют і т. д. і т. п.; стилю чи тематики. 

Це також не виставляє критеріїв для участі: «А4. Кулькова ручка» – відкритий конкурс, у якому беруть участь як художники, модельєри, дизайнери, професіонали так і студенти, викладачі, поети, архітектори, композитори, аматори від мистецтва без огляду на стать, вік, віросповідання, національність і громадянство, політичні погляди та гендерну орієнтацію. Єдина орієнтація, яка таки має значення, – вертикальна – для аркушів з роботами, що приймаються на конкурс.

Сприяє демократичності проекту й дешевизна матеріалів. Це той випадок, коли ціна не визначає якість, і з легковажного загравання із аркушем паперу та кульковою ручкою народжується модна і популярна на арт-ринку графіка. Мінімалізм у засобах творчості, що є реалістичною ілюстрацією ідіоми «голота на видумки хитра», спонукає до пошуків оригінальних способів вираження. Теж саме стосується обмеженої кольорової гами (синій / фіолетовий / чорний / червоний … ну і ще зелений), яка підбиває до загравання з контрастом та всім багатством напівтонів. Доступна буквально кожному творча практика у всіх розуміннях (матеріальних і нематеріальних, як от відсутність необхідності тривалий час опановувати техніку) надає легітимності нашим начеркам, дудлам на полях щоденників, скетчам на марґінесах конспектів і зворотах книжкових обкладинок. 

Проект, як істинно демократичний у своїй ідеології,підносить на-гора проблеми «меншин» арт-простору, виводить на авансцену знехтуваний політикою «офіційних» галерей іронічний жанр кульково-ручкової графіки, надає йому право бути побаченим, право бути самодостатнім. Звернімо увагу навіть на постмодерністську форму презентації проекту, єдиноможливу за умов такої широти охоплення, – рівні ряди зображень в антирамах – тобто, без рам – не лише підкреслюють відкритість конкурсу, його егалітарність (знаменитості штибу Кривенко, Сільваші, Ралко, Криволапа, Жадана, Забужко, Прохаська і Неборака експонуються поруч із невідомими чи маловідомими для публіки іменами), але й безліміт художніх ідей та шукань, які фіксуються у найбезспосередніший спосіб. 
Мистецтво кулькової ручки здатне якнайшвидше та напряму вихопити навіть незафіксований свідомістю порух думки: зайве в епоху повального захоплення психологією та нейрофізіологією нагадувати про міцний зв'язок між активністю мозку та дрібною моторикою рук. Таким чином, художня ідея є «живонародженою» і позбавляє митця необхідності «метати ікру» у форматі ґрунтування полотен, змішування фарб тощо. Це вирізняє його від будь-якої іншої традиційної техніки малювання чи графіки, як от робота тушшю, аквареллю, олійний живопис тощо, де між думкою автора і його рукою – як продовженням думки – є посередники у вигляді барвників, води, розчинника та ін.

І навіть у порівнянні з простим олівцем, робота кульковою ручкою ставить художника у виграшне (чи вразливіше) становище, адже не допускає права на помилку. Пасту не витреш гумкою, а інші способи усунення залишають незворотні зміни у структурі матеріалу. Отож, у підсумку ми маємо «чистий» відбиток формату 297 на 210 мм, своєрідну томограму мозку артиста. А коли таких відбитків тисячі й тисячі? – проект «А4. Кулькова ручка» претендує на те, аби стати найбільшим в історії дослідженням колективного мистецького несвідомого.


 1 Йозеф Бойс (1921-1986) – німецький художник, один із теоретиків постмодернізму. 
2 Євген Карась – власник галереї «Карась», один із ініціаторів та засновників проекту

Правила життя Марічки Юрчак

Ігор Манн у бестселлері "№1" рекомендує записати свої правила життя, як для журналу "Esquire". Чому б ні?
Якісно проводь час зі своєю сім’єю

Ми нікому більше не потрібні, крім наших близьких. Саме вони люблять нас безумовною любов’ю. Твоя сімя – це твій клан. Час пройде і ти зрозумієш, що мама була права в усіх своїх порадах. Батьки інвестували у тебе, ти це повинно конвертуватися у щиру вдячність.

Відпускай гроші

Тобі має бути приємно заплатити людині за добре зроблену роботу. Ти заплатиш комусь – хтось заплатить тобі, гроші мають бути у русі. Гроші самі по собі – не цінність (відкрила для когось Америку?). Щедрість, на відміну від марнотратства, прикрашає людину.

Плануй своє дозвілля, відвідуй як мінімум одну культурну подію на тиждень

Багато людей ретельно планують свою роботу: зустрічі та виконання обов’язків. Коли справа доходить до вихідних, то все закінчується на дивані з пультом від телевізора. Такий відпочинок кращий, аніж ніякого, але відпочинок – це не тільки фільми, це - спорт, це театр, це музика, це вивчення і дослідження нового. Мій найпростіший рецепт – обов’язкова щотижнева культурна подія. Плануй, що ти підеш на концерт, на відкриття виставки чи прем’єру вистави, спробуєш нову страву у новому ресторані. Одна подія в тиждень - здається, це мало, але коли справа доходить до планування навіть це організувати складно. Якщо ти сам – то соромишся іти сам, без компанії. Якщо ти з парою чи компанією – мусиш узгоджувати час, зручний для всіх. А потім дивуємося, чому у нас таке нудне життя?

Читай!

В дитинстві мене було не відірвати від книжки: твори Астрід Лінгред, Джоан Роулінг я читала з ліхтариком під ковдрою. Мама каже, що я читала все, що написано. Винні у цьому всьому батьки, які завжди-завжди розказували «казочку на ніч», читали, дарували книжки, та й вдома була і є гарна бібліотека. Я відчуваю справжню радість від читання! Не знаю, може, це тільки тому, що маю розвинену зорову пам’ять, чи це зворотня залежність, але саме читання зробило мене грамотною і (сподіваюся) цікавою людиною. Цьогоріч, я вирішила піти «по стандарту», як сказав один мій знайомий, і прочитувати в рамках флешмобу #52книгиврік. Наразі темп тримаю, враженнями від прочитаного ділитимуся наприкінці кожного місяця.

Здійснюй мрії, життя одне – твоє

Існує думка, що коли ти втілюєш мрію, то опиняєшся ніби на вершині гори, у пустці, з якої один шлях – вниз. З піку завжди краще видно інші вершини, які хочеть підкорити – так міркую я. Кожна здійснена мрія (таких у мене вже чимало – власний мотоцикл, гостини у Батумі, персональна виставка…) стає потужним зарядом для подальної діяльності і ще довго служить як акумулятор енергії та позитиву. Спитай себе, яку свою мрію тобі вдалося здійснити? Що далі? Кажуть і таке, що більшість людей перетворюють мрію, яку можна втілити за тиждень, у мрію цілого життя. Я перефразую: мрію цілого твого життя ти можеш здійснити вже до кінця цього тижня.

Вір у себе. Інвестуй у себе

Найкраща інвестиція – це подорожі.

Подорожуй.

Багато людей говорять, що вони люблять подорожі, але насправді рідко мандрують, а під мандрами розуміють «трансфер від вокзалу до готелю з ол-інклюзів». У шкільному віці я думала про поїздку закордон як про щось нереальне і недосяжне. В університеті відкладала гроші, аби побачити Відень та щоразу не таланило. А на сьогодні я вже відвідала 15 країн, скоро буде мій ювілейний 15-й політ, декілька з цих поїздок фінансувалися приймаючою стороною. Головне – це бажання. Подорожі роблять тебе ближчим світові, багатшим, щасливішим.

Найголовніше – це стосунки з людьми.
Не будь сволотою. Не бреши нагло, не підставляй, не обмовляй. Я розумію, це складно. Не треба догодити всім. Але можна не створювати конфліктів, бути доброзичливим, приязним і вдячним. Це допомагає у житті. Якщо не вірите мені – повірте найдовшому у світі експерименту (який тривав 75 років) і довів банальну істину – щасливими і здоровими довгожителями людей робить не слава та багатство, а теплі стосунки з близькими та громадою.

Краще шкодувати за тим, що зроблено, ніж за тим, що не зроблено

У другому випадку ми довічно будемо мучити себе питанням, «а що було б, якби тоді…». Сюди я включаю зізнання у коханні, несподівані вчинки… У 2011 році я вирішила поїхати працювати педагогом-організатором у дитячий табір в Одесі. Той зимовий місяць здавався мені каторгою, я рахувала дні до повернення додому, плакала ледь не щовечора. Тепер, я звісно, згадую все те з посмішкою, - деякі вихованці досі тримають зі мною контакт, я і зарплату нічогеньку тоді заробила, і в оперу ходила двічі, і гуляла по засніженому берегу моря…

Створюй власну дійсність

Я не закликаю жити ілюзіями. Але наші думки впливають на наш настрій та світогляд, а це, у свою чергу – на нашу поведінку, продуктивність та ефективність. Можна безконечно скаржитися на те, що ти просто не можеш бути щасливим за таких обставин – долар по 29, «пора валити» і все таке. Людина чи не єдина істота, здатна змінювати навколишнє середовище. Твори його самостійно. Якщо бракує дива у буднях – будь дивом. Ніхто не створить тобі свята, якщо ти сам не створиш. Нам під силу змінювати, вибирати, своє оточення, зацікавлення і робити світ навколо себе приємнішим та комортнішим. А, і ще одне – не скаржитися.

Не бійся фарбувати волосся, яскраво вдягатися

Волосся – не зуби, відросте. Це саме час для експериментів. На схилі літ з рожевою чуприною ти будеш виглядати ще дивніше.

Мої найменш улюблені кольори – це сірий та коричневий. Світ в цілому сірий і похмурий, забарвлюй його самою своєю присутністю.

 Бережи свій гарний настрій
Завжди бажають головного – здоров’я. Мене дратує це. Не буду довго коментувати, головне – це гарний настрій. Набурмосені скиглії з кінським здоров’ям – та кому вони потрібні? Недуга – не привід ставити хрест на собі. Посміхайся і радій життю! Найкращий день – сьогодні.

*Будуть змінюватися та доповнюватися!

2017

Вже декілька років так повелося, що на мій день народження мені дарують красиві записники. З дитинства (завжди просила у подарунок грубий зошит) люблю нові блокноти, які завжди стають у нагоді.
Гортаю зараз красивий, у м'якій дерматиновій обложці блокнот, який подарувала мені Катя, - у ньому мій рік, з його витратами і прибутками, втратами і набутками, здобутками і провалами:

Виступала чотири чи п'ять разів на поетичних читаннях: у "Заратустрі" (вона ще існувала), у "Мамонті" - причому, двічі за рік, у ТНЕУ, на "вільному мікрофоні" ФМ, двічі була на ТБ. 

У березні їздила у Київ на зустріч з Кондолізою Райс, а в травні - на Форум стипендіатів Завтра.ЮА.
Я вперше побувала у Дрогобичі та Медоборах - бачила, як цвіте неопалима купина.
Проїхала більше 2 тисяч кілометрів на мотоциклі та їздила на ньому в село.
Була на фестивалі "Ї", "Ференц-фесті" у Бережанах, на "Файному місті". Потім організувала поїздку на Дні Пінзеля у Бучач, з ночівлею у Язловецькому жіночому монастирі - вперше побачила скелі в Рукомиші та водоспади Русилова.
Почала працювати у Бункермузі арт-директором.

В кінці серпня поїхала з Тонею в Грузію, були в Батумі, на Ананурі, в каньйоні Мартвілі та Окаце, на водоспаді Кінчха, в Кутаїсі.
В кінці вересня побувала в Любліні на Конгресі ініціатив Східної Європи.

На свій день народження, ювілейний 25 рік, якраз під час фестивалю "Джаз-без" - влаштувала виставку графіки "Папір/Камінь" у драмтеатрі.
Ходила на каву, читала книги, дивилася фільми.

Але з планів на майбутній рік у 2016 я ледве виконала половину.
Я записую плани - а це перший крок до успіху. Але після цього часто "вважаю", що вони вже самі почнуть втілюватися у життя. Тому деякі справи зависли на цілий рік (!). З деякими завданнями я не впоралася, що вважаю дуже прикрим.