Маркетинговий хід Карасем назустріч мистецтву

ІІ місце на конкурсі есе "А4. Кулькова ручка", 2018 від Karas gallery

Арт-платформи, музеї та галереї у боротьбі за найдорожчий ресурс сучасності – увагу вдаються до різноманітних хитрощів: започатковують дні селфі у музеї, торгують широким асортиментом сувенірів – від горняток до худі, частують вином на відкриттях виставок, стрімлять процес підготовки експозиції, викликають митців на усілякі artist talk’и тощо.

У цьому плані проект «А4. Кулькова ручка» – геніальний маркетинговий хід, цікавий як відвідувачам, так і авторам.
Перші мають змогу заповнити екзистенційну пустку здоровенною порцією візуальних образів (в останні роки на виставці «А4» демонструються до 1000 робіт) і для яких привідкривають вікно можливостей, даючи шанс на творчий ексгібіціонізм, тобто проявлення себе як митця.
Другі – імениті, малознані чи митці-початківці мають шанс засвітитися у проекті, котрий постійно на слуху.

Мистецтво, яке не промовляє до глядача зрозумілою йому мовою, не резонує з його персональним досвідом, сьогодні цікаве лише зграї гіків-мистецтвознавців. Арт потребує інтерактиву, залученості – це один зі стовпів, на яких виросли постмодерні види мистецтва як от перформанс, акціонізм і хепеннінг.


З одного ризикованого експерименту, жартівливого жесту – також своєрідного перформансу - 13 років тому Карась галереї вдалося вибудувати цілу маркетингову стратегію зі щорічними виставками, кураторськими екскурсіями, каталогами, включно із цим конкурсом есе. Поки Центр сучасного мистецтва Помпіду гарячково шукає для себе впізнаваний образ-символ, «А4» – то вже унікальна візитна картка, що вирізняє галерею на Андріївськом узвозі, 22-а, з-поміж сотень інших культурних установ України та зарубіжжя.

У цьому масштабному заграванні з масами нічого соромитися. Навіть солідний аукціонний дім
Sotheby’s має сторінку в інстаграмі, де збирає тисячі своїх фолловерів. На інфопривід, котрий створює Галерея Карась, як на приманку, ловиться велика риба –більше 200 авторів щорічно (у 2018-му їх було рекордна кількість 350) з різних куточків світу – від Ірану та Туреччини до Італії та Німеччини, а далі й до Сполучених Штатів Америки.

Тільки не треба галасувати: «все, мовляв, розходимося, – це не мистецтво, а реклама, нас обвели навкруг пальця». Реклама сама по собі – плідне поле для митців. Ми не маємо відомостей про те, чи розписував Рафаель стіни флорентійських таверн, але Піросмані – так точно малював вивіски.

Сальвадор Далі – перший маркетолог з-поміж митців, і саме він розробив знаменитий логотип «чупачупса». Таких прикладів не бракує і в сучасній Україні, візьмімо хоча б Марію Куликовську з брендом «ВСІ. СВОЇ» чи скандально відомого Вову Воротньова із Синдикатом».

Застосований маркетинговий прийом не применшує вартості арт-об’єктів, які створюються у цій колаборації. По суті, Галерея Карась виступає замовником тисячі творів щорічно, причому до «метрів», справді доводиться звертатися із персональним проханням.

Всі вони – і маститі академіки, й аматори та навіть діти – свідомо та несвідомо працюють на імідж галереї. В обмін на визнання, на згадку власного імені у медіа. Галерея, ніби міфічний цар Мідас, котрий перетворював на золото все, чого торкався, через указування, проявлення, перетворює каракулі на офісному папері у твір мистецтва.

Однак далеко не кожна закарлючка потрапить на стіни галереї – відбір проходить десь 5-10% з
трьох-чотирьох тисяч поданих робіт. Визначальну роль, звісно, мають особисті уподобання галериста, які, скоріш є професійною «надивленістю», випещеним умінням бачити.
Втім, проекту притаманний саморух – організатори до самого кінця не знають, які саме твори
будуть представлені на виставці; адже відбір триває упродовж цілого року.

Традиційний «джентльменський набір» виставки – це хаотичні структури, абстракція, що перетікає у фігуратив, натурні рисунки, фотореалістичні зображення. Куратор намагається спрямувати авторів на певні теми: «ню», «архітектура», «впізнаваний персонаж», але це лише рекомендації, які не обмежують учасників.

Попри жанровий різнобій, стилістичну розхристаність, багатоманітність малюнків, які щорічно представлені на виставках «А4», проект руйнує уявлення про стихійний характер мистецтва. Це яскравий зразок проектного менеджменту у мистецтві.

Можна критикувати мистецький проект власне за використання кулькової ручки як матеріалу,
котрий девальвує магію художньої творчості. І приклади відомих авторів, які успішно послуговувалися ручкою, як от Енді Ворхол, Альберто Джакометті, італійська група Arte Povera чи українка Влада Ралко, здається, лише підтверджують правило.

Проте, як на мене, ця магія присутня, вона – це те, що все-таки «чіпляє» у тій чи іншій роботі –
техніка чи композиція?


Потенціал кулькової ручки як повноцінного художнього засобу проявляється точно так, як і реалізовується можливість бути митцем у кожного, хто бере її до рук для участі у проекті. Кулькова ручка – це символ притаєного в обивателі творця, активна позиція котрого проступає через агресивність і простоту матеріалу. Очевидно, ми не можемо дати однозначну відповідь на одну з найбільших цивілізаційних загадок – чому в людині закладено творчий потенціал? Але проект «А4» дає наочну і повну відповідь на запитання як, у який спосіб він виявляється.

Тож давайте визнаємо: експеримент вдався, маркетингова стратегія спрацювала. Проект «А4»
– це саме та пропозиція, яка породжує попит, – зростає коло авторів, формується спільнота постійних учасників, волонтерів, експозиція зростає чисельно та якісно, колекція малюнків поповнюється, тож наступним кроком повинен стати музей проекту – його леґітимація як загальноукраїнського культурного надбання.

Марічка Юрчак, Тернопіль

Пішак у війні історичної пам'яті

Після «ленінопаду» в Україні встановилися мінливі опади: один за одним понищили, звалили або вкрали пам’ятники Пушкіну в Одесі, Золочеві, Козятині, Чернігові… Чи приєднається Тернопіль до тренду останніх років чи збереже голову на плечах (принаймі, Пушкіну)?

Війна пам’яті, що вилилася у війну пам’ятників, – це продовження реальної війни на Сході України. І пам’ятники у ній – лише пішаки (хоч Олександру Сергійовичу більше б личила роль артилериста). Хвиля декомунізації, що звалила торси Щорсу, Петровському та іншим діячам радянської влади, зачепила й літератора, хоча він помер задовго до появи піонерів комунізму: коли рубають з плеча, голів не рахують.

Моє ставлення до теми пам’ятників [1] цілком і повністю висловив у коротесенькому оповіданні Фелікс Крівін, суть якого можна звести до двох речень: «Андорра – маленька країна. Тут ніде ставити пам’ятники, тому жителі змушені пам’ятати своїх героїв». 

Але що робити із вже існуючими пам’ятниками, монументами, які втратили свою актуальність? Вочевидь, це питання сильно зачіпає тернополян, бо заклики демонтувати пам’ятник Пушкіну у центральному сквері Чорновола звучать з новою силою щороку.

Ініціатори апелюють до того факту, що Олександр Сергійович у Тернополі ніколи не був і стосунку до нашого міста не має, а також до асоціативного ланцюжка «Пушкін – Росія – самодержав’я – країна-агресор». Вирок пам’ятнику світить від радикального «знести» до більш лагідного «перенести», що видається неможливим технічно (монумент виготовлений з оргскла і не витримає транспортування).

Адвокат Пушкіна би заявив, що його твори на Батьківщині любили більше, ніж його самого, бо за паскудний характер і дошкульні випади у сторону чиновництва двічі відправляли у «м’яке» заслання. Під час першого, «південного», класик побував у багатьох містах сучасної України: Києві, Одесі, Сімферополі… Вклонився могилі гетьмана Дорошенка, який був прадідом його дружини Наталії Гончарової. Власне, поворот до імперської тематики у творах Пушкіна відбувся саме після першої висилки, в цьому дусі написано поему «Полтава», яка і є найбільшим каменем спотикання у стосунках Пушкіна з Українським.

До Тернополя Пушкін і справді немає ніякого стосунку, окрім того, що переклав з французької “Записки бригадира Моро де-Бразе”, де двічі згадується наше місто. Але в часи короля Данила Галицького, пам’ятник якому в Тернополі встановили 2002 року, Тернополя взагалі не існувало як міста… Опосередковане ставлення до міста мають і пам’ятники бджолі чи сантехніку (це інший прецедент, про який мова піде далі).

Контраргументи не вичерпуються  виключно прагматичним підходом, що рокіровки з пам’ятниками не часі, і це надто вартісне задоволення.

Все-таки, Пушкін – не політичний діяч, а визнаний світовий геній. Чи має геній національність? З такої позиції демонтувати пам’ятник Пушкіну – це демонтувати саму культуру. І якщо бути послідовним, то необхідно перейменувати і вулицю Пушкіна, і виключити «Руслана та Людмилу» зі шкільної програми… Чи не значить це заганяти самих себе в культурну ізоляцію, де єдиним критерієм вартісності виступатиме вірність націоналістичній ідеї?

Навіть не-симпатики Пушкіна визнають, що знесення пам’ятника стане потужним інфоприводом для реакційної пропаганди, котра зіграє на руку лише нашим ворогам.

Із плином часу слова змінюють своє значення. Теж саме відбувається і з пам’ятниками.

Точно так, як поет – це більше ніж поет, пам’ятник Пушкіну – більше, ніж пам’ятник поету Пушкіну. Це пам’ятник соц-арту, як культурно-мистецькому явищу (працювали над монументом не останні в УРСР митці – головний архітектор міста Едуард Гронський, скульптори Макар Вронський, лауреат Сталінської премії Олексій Олійник та Олександр Скобликов); це пам’ятник епосі, які відійшла (один із небагатьох збережених пам’ятників радянського періоду); історичний артефакт (один із найстаріших збережених пам’ятників Тернополя взагалі); пам’ятник історії як такій та історіям, які траплялися з мешканцями міста: хтось призначав біля Пушкіна побачення, хтось приносив квіти, а хтось і помирав...

Тобто, за більш ніж півстоліття (встановили монумент у 1961 році), Пушкін встиг міцно вкоренитися у культурному ландшафті міста, не в останню чергу через вдале виконання і просторове рішення. Він став частиною міської культури. В радянські часи, жартували, Пушкін один міг сміло стояти спиною до КГБ.

Ініціатива зі знесення пам’ятника – це прояв ще й іншої тенденції, прагнення громади мати вплив на формування обличчя міста, в той час, коли вона втратила контроль над своїм, тобто громадським, простором: шанхайські вивіски, реклама у громадському транспорті та на зупинках, МАФи, забудова парків, акції на центральних площах – це все, від чого неможливо сховатися, і над чим пересічний тернополянин немає контролю.

Сфера монументального мистецтва здебільшого узурпована владою [2] (саме вона має ресурс і ключові важелі впливу на рішення щодо встановлення того чи іншого пам’ятника) і явно є її ідеологічним інструментом. Тому заклик до демонтажу того чи іншого монументу – це красивий жест, який мав би продемонструвати зміну розстановки сил, зростання впливу громади. У цьому контексті не важливо, кому саме пам’ятник збираються знести чи встановити – похитнуть або підсилять насправді авторитет влади.

Позаяк святе місце не пустує, цікаво, що пропонують встановити замість «Пушкіна»: перенести сюди скульптуру Яна Непомуцького, встановити пам’ятник добровольцям чи може котрийсь з інших монументів, які існують у проекті – пластуну, Мазепі… Все це взаємовиключні проекти, які відображають свою ідеологію – від пуристсько-історичної (в її рамках у Тернополі встановлено тристоронній годинник і ще планують відновити бювет на Валовій) до новочасно-мілітариської (вже є зірка волонтерам на Алеї слави та пам’ятник Небесній сотні). І як вирішиться ця дилема наразі невідомо.

Я не прихильниця ані першої, ані другої. У випадку з «відновленням» історичної пам’яті, історичної «справедливості» через «історичні» пам’ятки ми завжди отримуємо ерзац-історію, припасовану до міста, планування якого давно змінилося. ЮНЕСКО вважає будівництво псевдоісторичних споруд (чи інших пам’яток) таким, що не відповідає ані історії, ані сучасності. Здається, прихильники цих проектів не знають або забувають про те, що пам’ять можна увіковічнювати в тисячу різних, у т. ч. і нематеріальних способів (премії, конкурси, акції, дерева…). Скульптура ж – прихисток для тих, кому бракує фантазії.

Друга ж тенденція балансує на грані політичної кон’юнктури та «живої» пам’яті. Увіковічнення у будь-який спосіб іще «живої» пам’яті, живого болю,  приглушує його та музеєфікує. Пам’ятник «за життя» - погана прикмета.

Мені ж імпонує позиція знаного культуролога Богдана Шумиловича, котрий вважає за краще пам’ятників не рухати, навіть якщо вони, здавалося б, не відповідають сучасним умовах – «тому що вони створюють дуже цікаві семіотичні хмари і додаткові значення, які збагачують міське життя, тобто, люди додають багато речей до тих значень – політичних. І коли вони залишаються, цікавіше місто стає. Як на мене, погано, коли їх прибирають і роблять кожного разу якісь нові ідейні пам’ятники».

До того, як у 2015 році один депутат не вніс петицію про знесення «Пушкіна» (а це, погодьтеся, також бравурна самореклама його імені та політичної сили, яку він представляє) мало хто бачив у «Пушкіні» символ тяглого російського самодержав’я. Тернополянами він сприймався нейтрально, а скоріш, «за свого» – недарма ім’я у тернопільського «Пушкіна» українізоване – Олександр, а не «Александр», про що свідчить табличка на постаменті. Про це ж свідчать практики зодягання пам’ятника у вишиванку чи вінок на Зелені свята – усілякі методи «освоєння».  Тому пропоную очільникам міста врочисто вручити пам’ятнику паспорт тернополянина чи "файну карту", перев’язати синьо-жовтою стрічкою (за особливої потреби) і признати його своїм. Це зекономить немало бюджетних коштів.

1. Якби мені десь у сні довелося проектувати пам'ятники, вони б усі мали голови, що відкручуються (так робили у Древньому Римі), або стояли б на платформах на колесах. Так Пушкін би мав шанс побувати на вулиці його імені, Крушельницька - на вулиці Крушельницької, Стецько - на вулиці Стецька, король Данило - на бульварі Данила Галицького. Пам'ятники б мандрували і ходили одне до одного в гості.

2. Зі здобуттям незалежості в Україні з'явився й тип комерційних пам'ятників - значно менших за розміром, часто сумнівним за рівнем та якістю, встановлених за кошти меценатів чи комерсантів. Навіть якщо у пам'ятниках експлуатуються відповідні місцю та часу образи (як от пам'ятник Юрію Кульчицькому чи Захер-Мазоху у Львові, або пам'ятник архітектору Городецькому у Києві), і він сприяє зростанню туристичної привабливості місця/міста, - це в першу чергу іміджева акція певного закладу (банку, підприємства, ресторану чи торгового центру), а не доброчинність.

Демократія і томографія мистецтва на марґінесах

Друга премія конкурсу есе "А4.Ballpoint"- 21 травня 2017 року, Книжковий арсенал 

Євген Карась та Олександр Заклетський на презентації проекту у Мистецькому арсеналі

Хто цікавиться фантастикою, пригадає священну книгу будь- якого космотуриста – путівник «Автостопом по галактиці» Дугласа Адамса. Там, поміж іншим, фігурувала планета, населена кулькоїдами – місцина, куди «прагнуть потрапити усі залишені без нагляду кулькові ручки. Нечутно пролазять вони у чорні дірочки космосу, щоб дістатись світу, де вони зможуть вдосталь насолоджуватись унікальним кулькоїдним існуванням, де здійсняться, нарешті, їх кулькомрії й де усі ведуть кулькоеквівалент щасливого життя». 
Десь у другій стороні Всесвіту, очевидно, існує недосліджена досі паперова планета. 
І є точка: Андріївський спуск, 22-а, Київ, Україна, північна півкуля Землі, Сонячна система, галактика Чумацький шлях – де населення обох небесних об’єктів сходиться у фантастичному симбіозі – А4, Ballpoint. 

11 років, більше 200 авторів та 800 робіт тільки в 2016 – все це говорить про потужні наслідки щорічного перетину орбіт двох космічних тіл і різних шарів ноосфери, що призводять до життя виставки, каталоги, зустрічі та навіть модні покази.

 Будь-хто може бути художником – проголосив якось Бойс1 , а [Євген] Карась2 зробив усе, щоби ця можливість втілилася в українських реаліях. 
Демократія в дії – ось вона! Вітчизняному політикуму тільки дивитися та вчитися. Але, як і кожна система, проект має щонайменші достатні умови, за яких може існувати. Якщо тоталітаризм позбавляє права думати, то демократія відбиває бажання думати. Організатори попрацювали над мотивацією митців, висунувши лише два обмеження: формат А4 і технічний засіб – кулькова ручка. Натомість це не створює жодних перепон у виборі жанру, чим із задоволенням користаються автори, презентуючи пейзажі, портрети, графічні повідомлення, анімалістику (з певним переважанням абстракцій); напрямку: гіперреалізм, пуантилізм, символізм, примітивізм, наїв-арт, брют і т. д. і т. п.; стилю чи тематики. 

Це також не виставляє критеріїв для участі: «А4. Кулькова ручка» – відкритий конкурс, у якому беруть участь як художники, модельєри, дизайнери, професіонали так і студенти, викладачі, поети, архітектори, композитори, аматори від мистецтва без огляду на стать, вік, віросповідання, національність і громадянство, політичні погляди та гендерну орієнтацію. Єдина орієнтація, яка таки має значення, – вертикальна – для аркушів з роботами, що приймаються на конкурс.

Сприяє демократичності проекту й дешевизна матеріалів. Це той випадок, коли ціна не визначає якість, і з легковажного загравання із аркушем паперу та кульковою ручкою народжується модна і популярна на арт-ринку графіка. Мінімалізм у засобах творчості, що є реалістичною ілюстрацією ідіоми «голота на видумки хитра», спонукає до пошуків оригінальних способів вираження. Теж саме стосується обмеженої кольорової гами (синій / фіолетовий / чорний / червоний … ну і ще зелений), яка підбиває до загравання з контрастом та всім багатством напівтонів. Доступна буквально кожному творча практика у всіх розуміннях (матеріальних і нематеріальних, як от відсутність необхідності тривалий час опановувати техніку) надає легітимності нашим начеркам, дудлам на полях щоденників, скетчам на марґінесах конспектів і зворотах книжкових обкладинок. 

Проект, як істинно демократичний у своїй ідеології,підносить на-гора проблеми «меншин» арт-простору, виводить на авансцену знехтуваний політикою «офіційних» галерей іронічний жанр кульково-ручкової графіки, надає йому право бути побаченим, право бути самодостатнім. Звернімо увагу навіть на постмодерністську форму презентації проекту, єдиноможливу за умов такої широти охоплення, – рівні ряди зображень в антирамах – тобто, без рам – не лише підкреслюють відкритість конкурсу, його егалітарність (знаменитості штибу Кривенко, Сільваші, Ралко, Криволапа, Жадана, Забужко, Прохаська і Неборака експонуються поруч із невідомими чи маловідомими для публіки іменами), але й безліміт художніх ідей та шукань, які фіксуються у найбезспосередніший спосіб. 
Мистецтво кулькової ручки здатне якнайшвидше та напряму вихопити навіть незафіксований свідомістю порух думки: зайве в епоху повального захоплення психологією та нейрофізіологією нагадувати про міцний зв'язок між активністю мозку та дрібною моторикою рук. Таким чином, художня ідея є «живонародженою» і позбавляє митця необхідності «метати ікру» у форматі ґрунтування полотен, змішування фарб тощо. Це вирізняє його від будь-якої іншої традиційної техніки малювання чи графіки, як от робота тушшю, аквареллю, олійний живопис тощо, де між думкою автора і його рукою – як продовженням думки – є посередники у вигляді барвників, води, розчинника та ін.

І навіть у порівнянні з простим олівцем, робота кульковою ручкою ставить художника у виграшне (чи вразливіше) становище, адже не допускає права на помилку. Пасту не витреш гумкою, а інші способи усунення залишають незворотні зміни у структурі матеріалу. Отож, у підсумку ми маємо «чистий» відбиток формату 297 на 210 мм, своєрідну томограму мозку артиста. А коли таких відбитків тисячі й тисячі? – проект «А4. Кулькова ручка» претендує на те, аби стати найбільшим в історії дослідженням колективного мистецького несвідомого.


 1 Йозеф Бойс (1921-1986) – німецький художник, один із теоретиків постмодернізму. 
2 Євген Карась – власник галереї «Карась», один із ініціаторів та засновників проекту

Правила життя Марічки Юрчак

Ігор Манн у бестселлері "№1" рекомендує записати свої правила життя, як для журналу "Esquire". Чому б ні?
Якісно проводь час зі своєю сім’єю

Ми нікому більше не потрібні, крім наших близьких. Саме вони люблять нас безумовною любов’ю. Твоя сімя – це твій клан. Час пройде і ти зрозумієш, що мама була права в усіх своїх порадах. Батьки інвестували у тебе, ти це повинно конвертуватися у щиру вдячність.

Відпускай гроші

Тобі має бути приємно заплатити людині за добре зроблену роботу. Ти заплатиш комусь – хтось заплатить тобі, гроші мають бути у русі. Гроші самі по собі – не цінність (відкрила для когось Америку?). Щедрість, на відміну від марнотратства, прикрашає людину.

Плануй своє дозвілля, відвідуй як мінімум одну культурну подію на тиждень

Багато людей ретельно планують свою роботу: зустрічі та виконання обов’язків. Коли справа доходить до вихідних, то все закінчується на дивані з пультом від телевізора. Такий відпочинок кращий, аніж ніякого, але відпочинок – це не тільки фільми, це - спорт, це театр, це музика, це вивчення і дослідження нового. Мій найпростіший рецепт – обов’язкова щотижнева культурна подія. Плануй, що ти підеш на концерт, на відкриття виставки чи прем’єру вистави, спробуєш нову страву у новому ресторані. Одна подія в тиждень - здається, це мало, але коли справа доходить до планування навіть це організувати складно. Якщо ти сам – то соромишся іти сам, без компанії. Якщо ти з парою чи компанією – мусиш узгоджувати час, зручний для всіх. А потім дивуємося, чому у нас таке нудне життя?

Читай!

В дитинстві мене було не відірвати від книжки: твори Астрід Лінгред, Джоан Роулінг я читала з ліхтариком під ковдрою. Мама каже, що я читала все, що написано. Винні у цьому всьому батьки, які завжди-завжди розказували «казочку на ніч», читали, дарували книжки, та й вдома була і є гарна бібліотека. Я відчуваю справжню радість від читання! Не знаю, може, це тільки тому, що маю розвинену зорову пам’ять, чи це зворотня залежність, але саме читання зробило мене грамотною і (сподіваюся) цікавою людиною. Цьогоріч, я вирішила піти «по стандарту», як сказав один мій знайомий, і прочитувати в рамках флешмобу #52книгиврік. Наразі темп тримаю, враженнями від прочитаного ділитимуся наприкінці кожного місяця.

Здійснюй мрії, життя одне – твоє

Існує думка, що коли ти втілюєш мрію, то опиняєшся ніби на вершині гори, у пустці, з якої один шлях – вниз. З піку завжди краще видно інші вершини, які хочеть підкорити – так міркую я. Кожна здійснена мрія (таких у мене вже чимало – власний мотоцикл, гостини у Батумі, персональна виставка…) стає потужним зарядом для подальної діяльності і ще довго служить як акумулятор енергії та позитиву. Спитай себе, яку свою мрію тобі вдалося здійснити? Що далі? Кажуть і таке, що більшість людей перетворюють мрію, яку можна втілити за тиждень, у мрію цілого життя. Я перефразую: мрію цілого твого життя ти можеш здійснити вже до кінця цього тижня.

Вір у себе. Інвестуй у себе

Найкраща інвестиція – це подорожі.

Подорожуй.

Багато людей говорять, що вони люблять подорожі, але насправді рідко мандрують, а під мандрами розуміють «трансфер від вокзалу до готелю з ол-інклюзів». У шкільному віці я думала про поїздку закордон як про щось нереальне і недосяжне. В університеті відкладала гроші, аби побачити Відень та щоразу не таланило. А на сьогодні я вже відвідала 15 країн, скоро буде мій ювілейний 15-й політ, декілька з цих поїздок фінансувалися приймаючою стороною. Головне – це бажання. Подорожі роблять тебе ближчим світові, багатшим, щасливішим.

Найголовніше – це стосунки з людьми.
Не будь сволотою. Не бреши нагло, не підставляй, не обмовляй. Я розумію, це складно. Не треба догодити всім. Але можна не створювати конфліктів, бути доброзичливим, приязним і вдячним. Це допомагає у житті. Якщо не вірите мені – повірте найдовшому у світі експерименту (який тривав 75 років) і довів банальну істину – щасливими і здоровими довгожителями людей робить не слава та багатство, а теплі стосунки з близькими та громадою.

Краще шкодувати за тим, що зроблено, ніж за тим, що не зроблено

У другому випадку ми довічно будемо мучити себе питанням, «а що було б, якби тоді…». Сюди я включаю зізнання у коханні, несподівані вчинки… У 2011 році я вирішила поїхати працювати педагогом-організатором у дитячий табір в Одесі. Той зимовий місяць здавався мені каторгою, я рахувала дні до повернення додому, плакала ледь не щовечора. Тепер, я звісно, згадую все те з посмішкою, - деякі вихованці досі тримають зі мною контакт, я і зарплату нічогеньку тоді заробила, і в оперу ходила двічі, і гуляла по засніженому берегу моря…

Створюй власну дійсність

Я не закликаю жити ілюзіями. Але наші думки впливають на наш настрій та світогляд, а це, у свою чергу – на нашу поведінку, продуктивність та ефективність. Можна безконечно скаржитися на те, що ти просто не можеш бути щасливим за таких обставин – долар по 29, «пора валити» і все таке. Людина чи не єдина істота, здатна змінювати навколишнє середовище. Твори його самостійно. Якщо бракує дива у буднях – будь дивом. Ніхто не створить тобі свята, якщо ти сам не створиш. Нам під силу змінювати, вибирати, своє оточення, зацікавлення і робити світ навколо себе приємнішим та комортнішим. А, і ще одне – не скаржитися.

Не бійся фарбувати волосся, яскраво вдягатися

Волосся – не зуби, відросте. Це саме час для експериментів. На схилі літ з рожевою чуприною ти будеш виглядати ще дивніше.

Мої найменш улюблені кольори – це сірий та коричневий. Світ в цілому сірий і похмурий, забарвлюй його самою своєю присутністю.

 Бережи свій гарний настрій
Завжди бажають головного – здоров’я. Мене дратує це. Не буду довго коментувати, головне – це гарний настрій. Набурмосені скиглії з кінським здоров’ям – та кому вони потрібні? Недуга – не привід ставити хрест на собі. Посміхайся і радій життю! Найкращий день – сьогодні.

*Будуть змінюватися та доповнюватися!

2017

Вже декілька років так повелося, що на мій день народження мені дарують красиві записники. З дитинства (завжди просила у подарунок грубий зошит) люблю нові блокноти, які завжди стають у нагоді.
Гортаю зараз красивий, у м'якій дерматиновій обложці блокнот, який подарувала мені Катя, - у ньому мій рік, з його витратами і прибутками, втратами і набутками, здобутками і провалами:

Виступала чотири чи п'ять разів на поетичних читаннях: у "Заратустрі" (вона ще існувала), у "Мамонті" - причому, двічі за рік, у ТНЕУ, на "вільному мікрофоні" ФМ, двічі була на ТБ. 

У березні їздила у Київ на зустріч з Кондолізою Райс, а в травні - на Форум стипендіатів Завтра.ЮА.
Я вперше побувала у Дрогобичі та Медоборах - бачила, як цвіте неопалима купина.
Проїхала більше 2 тисяч кілометрів на мотоциклі та їздила на ньому в село.
Була на фестивалі "Ї", "Ференц-фесті" у Бережанах, на "Файному місті". Потім організувала поїздку на Дні Пінзеля у Бучач, з ночівлею у Язловецькому жіночому монастирі - вперше побачила скелі в Рукомиші та водоспади Русилова.
Почала працювати у Бункермузі арт-директором.

В кінці серпня поїхала з Тонею в Грузію, були в Батумі, на Ананурі, в каньйоні Мартвілі та Окаце, на водоспаді Кінчха, в Кутаїсі.
В кінці вересня побувала в Любліні на Конгресі ініціатив Східної Європи.

На свій день народження, ювілейний 25 рік, якраз під час фестивалю "Джаз-без" - влаштувала виставку графіки "Папір/Камінь" у драмтеатрі.
Ходила на каву, читала книги, дивилася фільми.

Але з планів на майбутній рік у 2016 я ледве виконала половину.
Я записую плани - а це перший крок до успіху. Але після цього часто "вважаю", що вони вже самі почнуть втілюватися у життя. Тому деякі справи зависли на цілий рік (!). З деякими завданнями я не впоралася, що вважаю дуже прикрим.

Историческая несправедливость

эссе-финалист конкурса InLiberty 2016 

Перефразируя Владислава Гжегорчика:

«В конце-концов, справедливость существует.

Только не всегда, не везде и не во всем».

Чувство справедливости у меня, как и у многих подростков, обострилось в момент кризиса переходного возраста. Я даже написала письмо известному и популярному в то время психологу Владимиру Леви, вопрошая: «Мир несправедлив! Если мир не справедлив, так зачем жить?». Не буду сейчас цитировать ответ, но попробую представить на собственном месте – вместо 15-летней девочки – целые народы, нации, страны. Ведь историческая несправедливость от «бытовой» отличается именно масштабами, размахом и тем, что касается существующего в нашей памяти прошлого.

«Справедливость» как категорию морально-правового и социально-политического сознания определяют следующим образом: это понятие о должном, связанное с исторически меняющимися представлениями о неотъемлемых правах человека.i Соответственно, несправедливость связана с нарушением этого общего соотношения ценностей, благ и конкретного распределения их между индивидами, соответствующего порядка человеческого сожития, который отвечает представлению о сути человека и его неотъемлемых правах.

Что касается «исторической несправедливости», то, хотя многие знакомы с понятием на собственном опыте, в словаре вы его не найдете.

Историческая не/справедливость – чересчур публицистическое высказывание, которого остерегаются историки профессиональные. Одна из проблем использования термина «историческая несправедливость» в крайне широком его понимании. В книге Historical Justice and Memory ii такими примерами исторических ошибок, подлежащих исправлению (каким
образом?) называют геноцид, рабство, апартеид, колониализм, дискриминацию этнических и религиозных меньшинств. В медиа как примеры исторической справедливости приводят: уборку кладбища на волонтерских засадах, переименование улиц, восстановление памятников,
демонтаж памятников, возвращение территорий… Но также это устранение иллюзий, искажений и лжи.

В этимологии «справедливости» – общеславянское «правда», которая в исторической науке сродни философскому камню. Я сомневаюсь (в правде) значит, я существую – таков девиз, и специальность историка обязывает к постоянному анализу, верификации фактов, осторожным заключениям и поиску правды во всем ее разнообразии.

И хотя несправедливость – производное слово от «справедливости», именно несправедливость есть основой существования общества, тем маслом, которое смазывает как колесо, так и жернова истории…

Даже/дальше – больше. Грубо говоря, справедливость – антиисторическая вещь. Вся мировая история состоит из одной только несправедливости. Без нее не существовало бы ни войн, ни феодальной раздробленности, ни судебных тяжб… – ничего, что составляет историю как
развитие событий.

Австрийский экономист Ф. фон Хайек также обосновывает несовместимость прогресса и справедливости. По его мнению, «эволюция не может быть справедливой»:iii любые изменения приводят к выигрышу одних и проигрышу других, требование справедливости равнозначно прекращению развития.

Когда мы говорим, что несправедливость неотвратима, не скатываемся ли мы тогда к некому фатализму, наперед-решенности (телеологизму), року как ключевой детерминанте истории? Именно. Несправедливость – это локомотив истории, не только условие, но и движущая диалектическая сила.

Несправедливость неизбежна. Справедливость – изменчива. О ее непостоянности в яркой афористической манере писал Блез Паскаль: «Понятие справедливости так же подвержено моде, как женские украшения. Нет почти ничего такого справедливого или несправедливого,
что не меняло бы своего свойства с переменой климата».

На конкретно-исторический характер справедливости обращал внимание еще английский философ Дэвид Юмм. Концепция справедливости изменялась по мере изменения социальных устоев.

В первобытном обществе с его неукоснительным следованием порядку и наказанием за его нарушение преобладало негативное понимание справедливости – так называемый принцип талиона («око за око, зуб за зуб…») и кровной мести.

Справедливость как принцип равенства доступа к жизни и благам в ней – такое понимание происходит с выделением отдельных индивидов из рода и расширением личной свободы.

Сегодня наблюдается не только последующая индивидуализация, то есть атомизация общества, но и разрыв между поколениями (о чем пишет Теодор Шанин), так же, как и отрыв от истории в целом.

Вряд ли сейчас кто-то всерьез обеспокоен тем, что готы завоевали маркоманов, что в корне несправедливо, ведь, согласно современным понятиям, все народы имеют равные права, в том числе, право на самоопределение и государственность. И первые, и вторые, говоря метафорическим языком, «ушли в землю». А чувство справедливости сопряжено с исторической памятью. Если носители памяти исчезают, ассимилируются, несправедливость не исчезает, но больше не имеет значения.

Да, раньше чувство справедливости подразумевало, что люди в ответе перед родителями, предками и прародителями, родственниками, живыми или мертвыми за сохранение существующего порядка. Но ответственность перед ушедшими поколениями – не что иное, как проявление культа мертвых.

Современное общество изменило установки с консервации на инновации: новое становиться ценностью, а изменения – культивируются. Второй фактор: общества все больше секуляризируются, ослабевают как религиозные чувства, так и родственные связи. На это послабление чувства ответственности перед предками влияет глобальная миграция и усиление
мобильности населения, размытие национальной / этнической идентичности – все то, что мы можем назвать «отрывом от корней». Мертвые больше не мстят, соответственно, категории религиозной этики и морали должны уступать здравому смыслу, который подсказывает, что люди не могут нести ответственность за поступки других. Они и за себя не всегда могут отвечать.

В нынешнем судопроизводстве (приметим, что правосудие и справедливость – однокоренные слова) физическое лицо или группа лиц не могут отвечать и понести наказание за правонарушения своих родственников, даже по собственному желанию. Так почему же в истории мы берем на себя вину других?

Несправедливость – это настройка по умолчанию в христианской морали и обществе. Концепт несправедливости заложен в Библии: согласно Священному писанию, изначально, все мы несем печать первородного греха Адама и Евы, наших прародителей. Новорожденный младенец, не успев совершить ни одного сознательного деяния, – уже грешен. Вторая часть
концепта несправедливости – долг. Мы должны предпринимать действия для восстановления справедливости, то есть – искупать грехи. Скорее всего, нам это не удастся. Но за наши деяния нас ожидает воздаяние. Страшный Суд как аллегория вселенской справедливости.

Все мировые религии оправдывают несправедливость, призывая смирится с ней, а некоторые и/или в некоторые моменты еще и сотрудничают с ней.

Мы так подробно остановились на религии, поскольку именно она длительное время определяла и продолжает определять и какой-то мере способ мышления человечества. Не/справедливость – это сугубо конструируемый, субъективный концепт.

Очевидно, что такой поход направленный на возникновение чувства вины, а вина – это инструмент манипуляции, достижения морального преимущества и экономической выгоды (со стороны правителей и идеологов). Таким образом «историческая справедливость» превращается в обыкновенный инструмент пропаганды, на что справедливо указывал еще
Платон: «Во всех государствах справедливостью считается одно и то же, а именно то, что пригодно существующей власти».iv

Интересно, что смысл каждого слова отдельно и смысл словосочетания в общем не тождественны. Фраза включает не только лингвистическую трактовку, но и несет некоторую зашифрованную информацию, которую без знания «ментальних кодов», исторических предпосылок нации прочитать невозможно. Так историческая справедливость Украины в трактовке украинца и поляка будет иметь, несомненно, разный смысл, хотя предмет
обсуждения одинаков.

Следовательно, несправедливость познается в сравнении. Не только среди людей, но также и у животных, что подтверджается исследованиями известного бельгийского приматолога Франса де Вааля.v

Опасность исторической несправедливости в том, что как абстрактный концепт на практике она реализуеться, приводится в действие чувствами. Здесь очень кстати подходит заключение Ф. Ницше из сочинения «О пользе и вреде истории для жизни»: «Историческое чувство, когда оно властвует безудержно и доходит до своих крайних выводов, подрывает будущее, разрушая иллюзии и отнимая у окружающих нас вещей их атмосферу, в которой они только и могут жить. Историческая справедливость, даже тогда, когда она неподдельна и проистекает из чистого сердца, есть ужасная добродетель, потому что она и постоянно подкапывается под живое, и приводит его к гибели: суд ее всегда разрушителен (от себя хотелось бы добавить – особенно тогда, когда… – авт.). Когда исторический инстинкт не соединяется с инстинктом созидания, когда разрушают и расчищают место не для того, чтобы будуще, уже живущее в надежде, имело возможность возвести свое здание на освободившейся почве, когда властвует одна справедливость, тогда творческий инстинкт утрачивает свою мощь и мужество».

«Историческая несправедливость» лежит в сфере не рационального, но эмоционального.
Шведские исследователи из Королевского института и Стокгольмской школы экономики показали, что за чувство справедливости у людей (а также гнева и страха) отвечает миндалевидное тело – одна из самых эволюционно старых и, следовательно, примитивных областей мозга.

Чувство справедливости испытывалось в серии игр на честность и деньги. И в ходе ксперимента обнаружилось, что простое успокоительное может серьёзно повлиять на способность человека противостоять нечестной игре, пишет Medical Xpress.vi Ведь те из участников, которые приняли успокаивающий транквилизатор оксазепам, продемонстрировали больше желания принять нечестное предложение, хотя по-прежнему считали его неправильным.

На поле (или арене) истории роль такого успокоительного отыгрывает общее улучшение качества жизни и/или порядок в общественно-политической сфере. К примеру, в Югославии времен Броса Тито, когда этно-территориальные разногласия угасли (притихли) на десятилетия, но вызвали взрыв, как только стабильность была утрачена.
Чем более благополучно и богато живет общество, тем меньше оно обеспокоено восстановлением, возобновлением и торжеством исторической справедливости, как и наоборот: упадок экономики, социальные и политические кризисы провоцируют все новые и ярые проявления борьбы за справедливость.

Обостренное чувство справедливости в психиатрии рассматривается как один из симптомов паранойи. В подростковом возрасте оно оправдывается юношеским максимализмом, гормональными перестройками…

Так хотите знать, что ответил мне психолог? – «Да, мир несправедлив. Но нужно стараться сделать его хоть чуточку справедливей». Такой себе Сизифов труд в профилактических целях. Для меня очевидно, что совет, действенный в частном случае, не подходит для обществ.

Торжество справделивости обыкновенно – Пиррова победа, пир во время чумы. Так выглядит и репарации Германии после Первой и Второй мировой войн, и «возвращение Крыма» в 2014. Потомки не должны исправлять историческую несправедливость, допущенную их предками. Не то что бы это нужно или не нужно, – примат примуса здесь не применим. Это в известной мере попросту бесполезно. Восстановление справедливости чаще всего творит новую несправедливость (это не касается возобновления честного имени человека
или возвращения из забытия деятелей науки и культуры). Возобновление исторической справедливости – не Сизифов труд, а бессмысленная борьба с мельницами, в той же мере благородная, сколь и авантюрная.


i Философский словарь. Под ред. И.Т. Фролова. М., 1991. – с. 431.
ii Historical Justice and memory / Edited by Klaus Neumann and Janna Thompsоn. – Cricial Human Rights, 2015. - 264 pp.
iii Ф. фон Хайек. Пагубная самонадеянность [Электронный ресурс] // Режим доступа:
http://www.rulit.me/books/pagubnaya-samonadeyannost-download-free-6.html
iv Платон. О справедливости как власти сильнейшего / Государство [Электронный ресурс] // Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/plato01/26gos01.htm
v Ф. де Вааль. Истоки морали. В поисках человеческого у приматов. – М.: Альпина нон-фикшн, 2014. – 376 с.
vi Sense of justice built into the brain [Digital source] / Мedical xpress. – May 3, 2011. – Mode of access: http://medicalxpress.com/news/2011-05-justice-built-brain.html

Мария Юрчак,

аспирант Тернопольського национального

педагогического университета имени Владимира Гнатюка

ЯК ЗРОБИТИ УКРАЇНУ «ТУРИСТИЧНОЮ МЕККОЮ» ЄВРОПИ?

Це соціально-економічне прикладне дослідження стало фіналістом Х-го ювілейного конкурсу "Новітній інтелект України". На жаль, цьогоріч організатори повідомили, що обіцяних грошових премій - не буде: не знайшли фінансування. Раніше конкурсом опікувався БФ Катерини Ющенко. Якщо це досі так, то це взагалі сором... Тим не менш, хочу оприлюднити свої роздуми на задану тему, які б не з'явилися, якби не туристична ініціятива #koza_play, яку ми з однодумцями розвиваємо вже другий рік:

І.

Незважаючи на економічні кризи, туристична галузь у світі в останні роки стрімко розвивається: за даними Всесвітньої організації туризму (ВОТ, UNWTO) у минулому році у мандри вирушили 1,6 мільярда осіб [1]. Не дивно, що дві найпопулярніші іпостасі сучасного суспільства – це турист та терорист. У цих умовах Україні необхідно включатися у конкурентну «боротьбу за туриста», інакше його місце займе терорист.

У 2000–2013 рр., згідно з даними Державного комітету статистики України, кількість іноземних туристів, які відвідували Україну, постійно зростала, досягши максимуму в 2008 р. – 25 449078 осіб – тоді Україна посіла 8 місце у світі у рейтингу Всесвітньої організації туризму за кількістю туристичних візитів. Це свідчить про зацікавленість в Україні, адже навіть після скорочення кількості туристів на 5 млн. у 2009 р. потік знову наростав і досяг 24671227 осіб у 2013 р., після проведення міжнародного футбольного чемпіонату «Євро 2012». Але вже в 2014 році, у зв’язку з внутрішньополітичною нестабільністю в країні, скоротився практично удвічі [2].

До порівняння, один лише Лувр у Парижі за 2014 рік відвідало 9,3 млн. людей! Це вплинуло і на загальну картину регіонального туризму – за даними Туристичного барометра, Східну Європу відвідали на 6% менше туристів загалом у 2014 році у порівнянні з 2013 [3].

Виключно з туристичною метою у 2014 році Україну відвідали 146 804 іноземців. Однак з них відвідувачів з європейських країн – трошки більше половини – 54% (та якщо не брати до уваги Білорусь, то це лише – 8% !) [4].

При цьому прикро, що не було жодного туриста з Чорногорії, лише по одному – з Македонії, Словенії та Боснії і Герцеговини. Звичайно, при проведенні аналізу подібної статистики треба врахувати і розміри та населення країн, звідки подорожують туристи, й інші показники. Але впадає у вічі саме незацікавленість в Україні її найближчих сусідів. Чому, за безвізового режиму з країнами ЄС, Україна все ще не захлинається потоками туристів?

Обивательська мудрість стверджує, що те, що не обліковане – те неконтрольоване. Точну кількість туристів встановити складно, позаяк в Україні відсутня чітка методика підрахунку. Існують дані Державного комітету статистики України, Міністерства інфраструктури України та Державної прикордонної служби України, які часто різко різняться між собою. До числа туристів зараховують заробітчан, які вказують своєю метою візиту туристичну, а не беруть до уваги тих, хто відвідують країну з релігійною, культурною, спортивною метою… Проте, і ґрунтуючись на цих даних, нерадісні тенденції розвитку вітчизняного туризму чітко простежуються.

Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомляє, що у 2015 році Україну відвідала рекордно низька кількість іноземних туристів. У цьому році до нашої країни завітало лише 124 тисячі іноземців, що є найнижчим показником за останні 14 років [5].

ІІ.

Очевидно, що обсяг туристичного потоку в Україну з Європи є неадекватним її туристичному, рекреаційному потенціалу. Україна займає одне з провідних місць в Європі за рівнем забезпеченості цінними природними та культурними ресурсами. Не має необхідності перелічувати насправді незліченні принади України, але є потреба навести рекомендації з перетворення України у “туристичну Мекку” Європи.

1) КОНЦЕПТУАЛЬНІ

Україні потрібно відмовитися від ідеї стати «Меккою». Україна має бути Україною. Потрібно відмовитися від недолугих і натягнутих порівнянь на кшталт: «Вилкове – українська Венеція», «Кременець – волинська Швейцарія», «Львів – маленький Відень, маленький Париж», народжених з власної меншовартісності.  Звісно, деяких порівнянь не уникнути, особливо тих, що існують віддавна – «Львів – П’ємонт Галичини» або «Одеса – Південна пальміра», але здебільшого вони спрацьовують лише для внутрішнього туриста, котрий Венецію і Швейцарію не бачив, та й навряд чи побачить (судячи із прикрої статистики, лише третина українців бувала раз чи більше закордоном [6]). Для європейця, котрий без жодних труднощів може відвідати той же Париж чи Відень на вікенді, цікавим буде лише унікальна, певною мірою екзотична пропозиція, якою і може стати Україна. Досі вона залишається своєрідною terra incognita для західного мандрівника – нам потрібно розвіяти його побоювання і міфи, зігравши на позитивних стереотипах з додаванням привабливих легенд.

На руку Україні й «занудженість» Європою: коли «вічні міста» стають банальними і перенасиченими туристами, а земна куля все тіснішою, треба пропонувати нові і маловідомі локації для мандрівників. Якою б не була наша національна гордість, треба визнати, що Україна не має другої Барселони чи другого Риму. Але це не мінус, а плюс: другий Рим нікому не цікавий.

Тому крайньою необхідністю є створення унікального туристичного продукту, освоєння туристичних ресурсів, насамперед, у провінції. Якщо столиця України є топовим місцем паломництва туристів зі всього світу та must-see place у різноманітних путівниках, то населення сіл і містечок не розуміють, не вбачають вигоди, а відтак – не бережуть та не цінують туристичний потенціал своїх населених пунктів. Розвиток туристичної освіти у вищій школі вже дає свої плоди, але туристична просвіта повинна провадитися і на уроках географії у школі, гуртках і секціях туризму, і, як видно, у вищих органах влади –  бо навіть чиновники в Україні не розуміють, наскільки туризм є прибутковою галуззю, якщо Держбюджет в Україні на 2016 рік не передбачає її фінансування.

І якщо турист у світі з «гультяя» і «швенді»[1] перетворився на любителя подорожей, то в Україні ставлення до туристів є неоднозначним: від ксенофобії та настороженого зацікавлення до гостинності й комерційного інтересу – що залежить від регіону, країни-походження туриста й інших суб’єктивних факторів. Наприклад, з недовірою в Україні ставляться до «автостоперів», «бекпекерів»,[2] «каучсерферів»,[3] їх культура є слаборозвиненою відносно кількості населення України та у порівнянні з іншими європейськими країнами. В Україні станом на січень 2016 року є 110,941 – користувачів сервісу гостинності Сouchsurfing, з них з мого рідного Тернополя (населення 220 тисяч) – гостей приймають 147 осіб. До порівняння, у Франції таких є 655,969. Серед користувачів всесвітнього сервісу АIRBNB у моєму рідному місті Тернопіль – лише 9 пропозицій і лише один хостел. Є й інша сторона медалі – бажання нажитися з європейського туриста, не особливо піклуючись про відповідність рівня обслуговування його вартості, що є величезною тактичною помилкою.

Тобто, необхідно розвивати альтернативу традиційному готельно-екскурсійно-груповому туризму, паралельно із впровадженням нових підходів та методів ведення музейної, екскурсійної діяльності.

Перелік видів туризму, згідно ст. 4 Закону України «Про туризм» включає ті види, які знаходяться в недорозвиненому чи зародковому стані: туризм для осіб похилого віку, для інвалідів, підводний туризм [7] і не включає нових, актуальних напрямків туризму, як арт-туризм, ігровий; клубний; креативний; кулінарний; літературний; медичний; музичний; науковий; рибальский туризм тощо, фототури…

Очевидно, що потрібно розвивати напрямки туризму, спрямовані як на окремі соціальні категорії, так і за різними тематичним спрямуванням: велосипедний, залізничний, елітарний, рекреаційно-оздоровчий, розважальний, подієвий, професійно-діловий туризм, науково-пізнавальний (конгресний, семінарський),  пригодницький (екстремальний), паломницько-релігійний, ностальгічний та екзотичний туризм, екотуризм, шоп-тури і спортивний відпочинок, і розширювати цей перелік такими інноваціями, як промисловий та гастрономічний туризм.

Подібно до того, як туристів сприймають в Україні за безтурботних, несерйозних гультяїв, так і до туризму ставлення як до «додаткової», «необов’язкової» сфери, а не до повноцінної індустрії.

Підсумовуючи цей блок рекомендацій, зазначимо головне – Україні потрібна сучасна концепція розвитку туристичної галузі. Концепція Державної цільової програми розвитку туризму та курортів на період до 2022 року [8] була скасована у менш ніж через рік після її прийняття у 2015 у зв’язку із анексією Криму та наростанням напруженості на Сході України.

 Проте ми повторюємо тезу, війна – не виправдання для бездіяльності, а стимул до дії.  АТО на Сході України не повинне перешкоджати відкривати нові пішохідні переходи на кордоні з Польщею, які збільшать потік туристів і тим самим наповнять місцеві бюджети. Це час пропонувати Європі, щоб вона створила для Західної України нову програму PHARE, з якої за участю коштів ЄС фінансували б розвиток твердої інфраструктури: модернізацію доріг і залізниці, термомодернізацію будинків чи будівництва каналізації в західноукраїнському селі. 

Прикладом для України у цьому плані можуть слугувати Грузія чи Хорватія, які не чекали припинення війни з тим, аби розвивати туризм. Хорватія у 1992 р. тоді щойно проголосила незалежність і була під тиском сербського агресора, але вже тоді створила всі умови для того, щоб стати абсолютним лідером в царині туризму в цій частині Адріатики, та щоб туристи могли без зайвої затримки на кордонах туди приїхати. Туризм став важливою частиною хорватської економіки і забезпечив цієї молодої державі економічне зростання, так потрібне у ці неспокійні часи. Що й говорити про Ізраїль, який знаходиться у стані перманентної війни десятиліттями, та, тим не менш, щороку приймає у себе декілька мільйонів гостей. Це вдається, не в останню чергу, завдяки правильному маркетингу.

2) МАРКЕТИНГОВІ

Лише у лячних казках можна поїхати туди-не знаю куди, аби побачити то-не знаю що. Аби спокуситися на відвідини України, потенційний турист повинен побачити і відчути привабливу картинку, адже сприйняття в сучасному світі суттєво зміщується у сторону візуальної його складової. Вислів «продати батьківщину» неприємно відгонить криміналом і зрадництвом, але це те, що нам необхідно робити: продавати Україну у Європі, як будь-який інший товар, дбаючи про його якість, лояльність клієнта та власну вигоду.

 Відтак першочерговим завданням стає формування і просування бренду «Україна» закордоном. Світова практика підтверджує те, що приватний бізнес не може самостійно проводити некомерційну іміджеву рекламну кампанію своєї країни, оскільки пропонує та продає лише свій власний продукт. Тому завдання створення позитивного образу країни є, насамперед, державним завданням, і – практично непосильним за умов нинішнього державного менеджменту туризму [9].

Доволі непросто визначити, що саме ми хочемо рекламувати і який імідж Україні створити, тут ситуацію ускладнює якраз багатство туристичного потенціалу нашої країни. Зробимо акцент на Львів і Карпати – поза увагою залишаться мальовниче Поділля, мультикультурна Одеса і Дніпровські кручі, цікавий для західноєвропейського мандрівника соціалістичний заповідник Харкова чи Дніпропетровська. Вочевидь, робити це необхідно варіативно, диференційовано, залежно від країни-адресата реклами, історичного бекграунду, сезону тощо. Взагалі, нам Україна туристична скидається на писанку – красиву і розмаїту, яка готова запропонувати мандрівнику саме те, що він від неї очікує, ба навіть більше.

А відтак треба провадити рекламні кампанії на міжнародних на європейських національних телеканалах, інтернет-сайтах, розміщувати зовнішню рекламу в аеропортах та великих транспортних вузлах. Вартувало б створити й перший міжнародний український телеканал. Тому прикро, що в державному бюджеті України на 2016 рік не передбачено видатків на просування держави у світі, також наша країна не була представлена на Міжнародній туристичній виставці, яка відбулася нещодавно в Мадриді (Іспанія), тоді як участь у подібних заходах є обов’язковою [10]. Якщо України немає на туристичній виставці, її не існує в принципі. А щодо скорочення фінансування туризму, то парламентарям в Україні слід нагадати, що у Великобританії 1 вкладений фунт повертається 27,  в Україні 1 долар – семи [9].

У країнах ЄС туризм сприяє підвищенню сукупного валового внутрішнього продукту на 8 відсотків, економічному зростанню на 11 відсотків, а кількість робочих місць в туристичній індустрії становить близько 12 відсотків загальної чисельності.

Завдання з просування міжнародного туризму в Україні слід також покласти на консульські установи та посольства України закордоном (знову ж таки, з прикрістю відзначимо, що в таких умовах, коли Україні конче необхідна міжнародна  підтримка і просування Угоди про асоціацію з ЄС, не в усіх європейських країнах є призначені посли!).

Лише потужна промо-кампанія України на всіх рекламних фронтах здатна протидіяти російській дезінформаційній війні та вивести її на перші шпальти туристичних путівників. Причому увагу слід звернути й на нові технічні можливості промоції – додатки для смартфонів, цифрові довідники, он-лайн підтримка туристів тощо.

Наступним питанням є, на кого покласти ці обов’язки?

3) АДМІНІСТРАТИВНІ

На сьогоднішній день державним регулюванням туристичної сфери займається Міністерство культури і туризму України (МКТ) та Державна служба туризму і курортів (Держтуризмкурортів), яка діє в складі Міністерства культури і туризму України і йому підпорядковується. Україні необхідне державне регулювання туристичної сфери за моделлю, у якій поєднуються принципи координації державного та приватного сектору, при якій управління туристичною сферою здійснює спеціальна агенція, управлінські функції якій делегує відповідне міністерство. Такими агенціями є VisitBritain у Великобританії (країні, якій, здавалося б і не потрібно себе рекламувати), Польська туристична організація чи Національна адміністрація туризму Грузії. Відтак необхідна реорганізація Держтеризмкурортів (організації з невимовною назвою) або ж її ліквідація та заміна Українською агенцією туризму (УАТ), котра б займалася вдосконалення системи організації державного регулювання туристичної сфери на всіх рівнях управління в частині налагодження координування співробітництва між державою, туристичними організаціями та приватним сектором.

Першочерговою необхідністю є створення її філій – національних офісів українського туризму – за кордоном. Використовуючи практичний досвід таких країн, як Мальта, Великобританія та Польща, доцільно розробити «Стратегію просування національного туристичного продукту за кордоном» з обов’язковою розробкою принципів створення і діяльності туристичних представництв у інших країнах [9].

Cприятиме поставленій меті створення системи розподілу обов’язків та функцій між туристичними організаціями, налагодження координування співробітництва між державою, туристичними організаціями та приватним сектором туристичної сфери, створення мережі представництв туристичних організацій як в Україні, так і за її кордоном, а також заходи, спрямовані на поглиблення взаємодії приватного сектора (раніше орієнтованого на виїзний туризм чи внутрішній туризм) з іноземними мандрівниками.

До цього блоку рекомендацій додамо ще й ліквідацію прогалин у законодавстві, насамперед тих, що блокують інвестування галузі та подальшу візову лібералізацію. У сфері правового регулювання туризму необхідне пільгове оподаткування для тих туристичних кампаній, котрі ведуть свою діяльність закордоном та заохочують туристів до відвідин України.

4) ІНФРАСТРУКТУРНІ

Отже, після того, як турист утвердився у своєму бажанні відвідати неймовірну Україну та визначився з траєкторією руху, виникає запитання: як добратися в омріяну точку? Як дістатися комфортним шляхом у країні, де немає доріг, а самі лише напрямки? І то, вказані абияк і лише зрідка – англійською мовою? Безумовно, будівництво нових доріг та їх ремонт є бідою і проблемою № 1 в Україні за роки незалежності. Якщо врахувати, що 85% туризму в Європі передбачає використання автобусного транспорту, то необхідно розвинути дороги із Східної Європи, щоб Україна увійшла у загальний ринок європейського туризму [11]. А заразом – шукати й альтернативні шляхи її розв’язання або хоча би  пом’якшення. Україна повинна сприяти створенню нових пішохідно-велосипедних пунктів пропуску на кордонах, місцеві органи самоврядування поклопотатися про розвиток велосипедної інфраструктури.

Усунення корупції та подолання монополії у сфері авіаперевезень дозволить відкрити ринок для невеликих та лоукост-компаній. Розвивати необхідно також існуючі аеропорти у невеликих містах (як от у Тернополі), створюючи сприятливі умови для іноземних інвестицій.

Департаменти культури та туризму при місцевих адміністраціях та місцеве самоврядування мають займатися локальним орендуванням та туристичним маркуванням – не без залучення аутсорсингових компаній.

Подальша робота над покращенням сервісу – до європейських стандартів – створить приємні та сприятливі умови для відпочинку туристів.

         5) ІНШІ

       Найперше, про що думає турист під час своєї подорожі – це безпека. І якщо  під час хаджу до Мекки у Саудівській Аравії минулоріч загинуло щонайменше 1,453 людей [12], то Україна має максимально гарантувати європейцям безпеку життя та здоров’я. Зрозуміло, що саме збройний конфлікт на Сході України спричинився до тотального обміління туристичних потоків, у чому вина, не в останню чергу, українських та деяких проукраїнськи налаштованих ЗМІ. Протидіючи російській пропаганді та привертаючи увагу європейців до війни, що торкнулася тяжкою рукою нашої країни, Україна тим самим відлякує потенційних туристів. Подібну інформаційну кампанію слід проводити вкрай обережно, роз’яснюючи, що АТО охоплює лише невелику частину території, решта ж країни – безпечна та головне – фінансово приязна до мандрівника, адже вартість мандрівки часто є головним визначальним фактором у виборі маршруту. Через низький курс гривні до євро та дешевизну при тому якісних товарів та послуг Україна має всі шанси привабити туриста.

        Разом із цим, аби екзотика України була зрозумілою і доступною, необхідно сприяти проникненню мов міжнародного спілкування, у першу чергу англійської, у сферу послуг, зокрема, на периферії. Кирилиця для європейців – це бентежні ієрогліфи, натомість кілька фраз зрозумілою мовою від продавця сувенірів на ринку в Яремче – «плюс» -надцять бонусних балів до іміджу регіону в цілому.

А подолання наслідків війни, які ускладнюють чи унеможливлюють наразі відвідини східних теренів нашої країни, – це питання часу.

ІІІ. Висновки

У світі спостерігається зростання запиту на туристичний продукт. Разом з цим, інтерес приваблюють нові дестинації. Поєднання цих двох тенденцій творить з України привабливу і неосвоєну terra incognita для європейців. Відкритість та гостинність українців, закладена у нашому менталітеті, повинні не просто компенсувати недоліки туристичної інфраструктури, а спонукати до її вдосконалення. В українській ситуації вирішення проблеми в одній сфері автоматично тягне поліпшення у всіх інших. Таким чином, у час АТО розвиток та фінансування туристичної галузі не слід відкладати у довгу шухлядку. Виконання наведених нами рекомендацій перетворить туризм у той ключик, який здатен відкрити українську скриньку Пандори для європейців та збагатити нашу економіку.

Список використаних джерел:

1. World tourist organization [Digital source]. – Mode of access : http://www2.unwto.org/

2. Державне управління статистики України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

3. UNWTO World Tourism Barometr [Digital source]. – Volume 14. - January 16. – Mode of access: http://tourlib.net/wto/UNWTO_Barometer_2016_01.pdf

4. В'їзд іноземних громадян в Україну за країнами, з яких вони прибули, у 2014 році  / [Електронний ресурс] / Державна служба статистики України. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2013/tyr/tyr_u/vig2014_u.htm

5. Державна прикордонна служба України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://dpsu.gov.ua/ua/

6. 77% українців не були за кордоном, а третина не виїжджала зі своєї області

[Електронний ресурс] / Голос правди. – 11.12.15. – Режим доступу: https://golospravdy.com/77-ukrainciv-ne-buli-za-kordonom-a-tretina-ne-viizhdzhala-zi-svoyei-oblasti/

7. Закон України «Про туризм» від 15.09.1995 № 324/95-ВР [Електронний ресурс] / Верховна рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу:

8. Розпорядження від 1 серпня 2013 р. № 638-р Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку туризму та курортів на період до 2022 року [Електронний ресурс] / Верховна рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/638-2013-%D1%80

9. Соловйов Д. І. Іноземний досвід регулювання діяльності туристичної сфери та його використання в Україні / Д. І. Соловйов // Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту, 2011. – Випуск IIІ (43). – С. 243–249.

10. Туризм в Україні потрібно розвивати навіть в умовах воєнної агресії – депутат [Електронний ресурс] / УНІАН. – 23.02.15. – Режим доступу: http://www.unian.ua/society/1047622-trendom-2015-roku-bude-veloturizm-deputat.html

11. Україна може стати туристичною меккою для іноземців  (ВІДЕО) [Електронний ресурс] / УНІАН. – 25.06.2007. – Режим доступу: http://ukrainian.voanews.com/content/a-49-2007-06-25-voa1-87022227/226712.html

12. Під час хаджу до Мекки у тисняві загинуло майже 1,5 тисячі людей

[Електронний ресурс] / Українська правда. – 09.10.2015. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2015/10/9/7084314/

---

[1] Любителя подорожувати стали називати туристом десь наприкінці XIX століття. Запозичене з французької мови слово носило тоді дещо глузливий відтінок, наближаючись за значенням до «гультяя» та «швенді». Трохи пізніше настільний енциклопедичний словник витлумачив туризм як «подорож задля власної насолоди, розваги».

[2] «Бекпекер» від англійського «backpack» - наплічник, рюкзак за спиною позначає здебільшого бюджетних туристів, які подорожують самотужки

[3] «Каучсерфер» - людина, користувач сервісу couchsurfing, котра зупиняється не в готелях, а в домівках інших людей