Моє місто: що йому болить та як його лікувати

            З першого погляду на Тернопіль ми бачимо в симпатичному, здавалося б, місті, симптоми задавненої хвороби: холестеринові бляшки заторів на транспортних артеріях, злоякісні пухлини незаконних забудов у зелених зонах, чиряки у вигляді МАФів чи висоток в історичному центрі, фізична недоступність, брак велоінфраструктури, застарілий транспорт…

На щастя, ця недуга – не смертельна. Багато міст десятиліттями живуть із нею, знімаючи симптоми через точкові втручання: тут задекоруємо шрами на тілі міста фонтанами, тут прикриємо алеєю катальп… Наче підліток, що маскує акне тонами тонального крему, але продовжує наминати чіпси та інший фаст-фуд… Але краще знати, що вона — виліковна.

У чому корені захворювання? Прояви можуть бути однаковими, причини – різні. Якщо дістати умовний «фонендоскоп», «тонометр», провести глибше обстеження типу «МРТ» («міське рятувальне тестування») – виявиться, що природа цієї болячки Тернополя не фізична, а психічна. Не дарма занепалим містам ми ставимо саме «психіатричний» діагноз, називаючи їх «депресивними»?

Сьогодні в Україні є міста, що страждають від «вогнепальних і ножових», є такі, яких з’їдають паразити зсередини, є ті, що зазнали вигорання... Мій внутрішній доктор Хауз готовий поставити Тернополю діагноз «дисоціативний розлад».

 «Молодіжна столиця» без молодіжного центру (!) за звичкою відгукується на кличку «файне місто», що прилипла до нього з легкої руки «Братів Гадюкіних», не особливо вслухаючись в інші слова пісні… (а тим часом найбільший однойменний музичний фестиваль вже два роки як мігрував до сусіднього Львова).

Моє місто переживає амнезію, хоче видаватися не тим, чим є направду, і повинне віднайти себе та свою роль у повоєнній відбудові України.

Якщо зазирнути глибоко в анамнез, прогортати сторінки особової картки аж до 1944 року, коли місто було вщент знищене, а німецька окупація змінилася радянською… Подейкують, що тоді на околиці стояв знак «Тут було місто Тарнополь»… Тернопіль було вирішено відбудувати фактично з нуля: менше 10% будівель вціліло. На це нова влада кинула чимало ресурсів, місто мало відродитися з попелу як взірець совєтської могутності. Відбудовувати місто приїхали з області мої бабуся та дідусь.

Разом із архітектурним ландшафтом з лиця землі було стерто ту національну та релігійну багатоманітність (до війни у місті мешкали українці, євреї, поляки, німці…). Ми пожинаємо плоди цієї ситуації, коли корінних тернополян – залишилась меншість; а більшість – греко-католицька, українська, що переїхала в місто з навколишніх сіл у другому-третьому поколінні. Це прекрасно у моменти коли місто демонструє єдність у боротьбі з загарбником та одностайність у захисті «традиційних» цінностей, але водночас — гальмує інновації та розвиток.

Тернопіль – велике село, і не тому, що в селі, як у малому місті, всі одне одного знають, а тому, що гомогенність породжує консервативність, інертність та несприйняття змін, притаманну рустикальному середовищу. Тут немає міських звичок, немає продуктивного конфлікту різних людей, які стимулюють нові ідеї та креативні рішення.

Якщо в ХІХ-на поч. ХХ ст. уніатський клір був прогресивною силою, фактично першою українською інтелігенцією, то сьогодні від заповітів Шептицького й Сліпого залишилося мало. Міська влада, забудовники та верхівка УГКЦ утворили тріумвірат, що править містом за принципом «розділяй і владарюй», але загал такий стан влаштовує. Ще б пак, коли церков у місті – більше, аніж шкіл, університетів і ясел разом узятих! На земельній ділянці для дитсадка, яких у місті катастрофічно бракує, — дивним чином зводиться черговий храм, а на місці для храму — нова багатоповерхівка. Запитайте, скільки було відкрито урбан-бібліотек? Мистецьких галерей? Мультимедійних, молодіжних, реабілітаційних центрів?

Минулого літа місто сколихнув скандал: під виглядом реставрації УГКЦ вирішила розширити свої площі, надбудувавши мансардний поверх … у домініканському монастирі ХVIIІ ст. Цьому передували махінації з табличками з охоронними номерами та межами історичного ареалу на генплані. Нечисленні містяни, серед яких і я, вийшли на акції протесту, комунікували ситуацію через ЗМІ, але марно: сьогодні будівельний кран височіє над пам’яткою національного значення. Ми програли цей бій, не в силі опиратися авторитету влади (чи безвладдя?) в умовах війни. Але я мушу сказати наступне: перемога не була б бажаною для нас. Вигравши бій за історичний вигляд однієї споруди, ми б відвернули прихильність тернополян-прихожан церкви. Війну потрібно вести за свідомість містян, повертаючи їм відчуття свого, відчуття тожсамості та критичність мислення.

Самі жителі Тернополя в найновішому опитуванні зазначають основною проблемою міста «відсутність активних ініціативних мешканців». З однієї сторони, це наслідок описаних вище історичних обставин – тернополяни не відчувають місто «своїм»,  а з іншої, – цілком таки сьогоденних. Влада у місті не змінювалася 14 років! Коли реальні важелі впливу на прийняття рішень відсутні, ці обставини породжують відчуття безсилля.

Такий стан речей потребує системного лікування.

Я — прихильниця арт-терапії.

Сучасне мистецтво – це не чарівна панацея, а гіркі ліки. Часто таке провокативне, неприйнятне, навіть неприємне, що подекуди буквально викликає рвотний рефлекс. Але воно вчить ставити питання, привертає увагу до болючих проблем і містить глибокий демократичний компонент. Якщо, за Йозефом Бойсом, «кожен може бути художником»,  тоді кожен може бути будівничим свого міста.

Глибоко переконана в трансформаційному потенціалі мистецтва, я із чоловіком у 2020 році відкрила креативний кластер Nа пошті — хаб з єдиною в обласному центрі галереєю сучасного мистецтва — такий собі «медпункт», що ревіталізує приміщення колишньої центральної пошти. Тут ми створюємо умови для оцього «продуктивного конфлікту» в міському середовищі та інкубуємо різноманіття, організовуючи виставки, проводячи дискусії, та змішуючи любителів джазу із шанувальниками панк-року, а стендаперів – із поетами.

Реагуючи на нагальні виклики, навесні 2022 ми перетворили кластер у тимчасовий прихисток для вимушено переміщених осіб, де знайшли притулок понад три сотні людей, а згодом – започаткували «Тернопільський тимчасовий театр», експериментальну інклюзивну театральну студію, покликану інтегрувати «нових» тернополян у локальне середовище. Саме в них я вбачаю «свіжу кров», вливання якої також може стати рятівним для міського організму, позаяк місцеві мешканці, як свідчить статистика, залишають місто.

Я заснувала громадську організацію «Інститут міської культури», яка працює над створенням більш відкритого, демократичного, інклюзивного суспільства засобами сучасного мистецтва та культури. Проводжу заняття урбан-клубу і працюю над проєктом створення візії міста до 2040 року із залученням широкої громадськості. Я мрію про маленький «ефект Більбао», який спричинила б поява у місті Муніципального мистецького центру та Музею Дмитра Стецька.

Тернопіль, як і багато інших міст, стоїть перед викликом усвідомити власну ідентичність і знайти свій шлях перетворення. Відновлення не обмежується лише архітектурними чи інфраструктурними змінами — це передусім процес формування нової культури, відкритості та інклюзивності. Створюючи простори для діалогу, креативності та урбаністичних експериментів, Тернопіль здатен перетворитися на місто, в яке схочеться повертатися  — ветеранам, емігрантам і самим тернополянам.