Чому Україні потрібна нова Конституція?

есе-фіналіст Всеукраїнського конкурсу https://nashepravo.org.ua/ (2015 р.)

Конституція – єдиний порятунок.

Б. Акунін

Марія Юрчак.

Діюча Конституція України – багато у чому декларативний документ (тим паче, що в її основу покладено Декларацію про державний суверенітет) – такий собі «костюм на виріст». Адже коли частина норм Основного закону де факто не діють (визначення України як соціальної держави, заборони розташування іноземних військових баз…), це підриває його авторитет і довіру суспільства.

Передбачалося, що з часом українське суспільство «виросте» згідно з конституційною «програмою». Та ось пройшло практично 20 років, і ми дійсно виросли, навіть переросли себе. Але за цей час костюм став… немодним.

Упродовж цих двох десятиліть було кілька спроб щось змінити у «фасоні» Конституції. Кожен президент з різним успіхом намагався її перекроїти «під себе» (таких спроб було п’ять). Проте нагальних і виправданих змін до Конституції є настільки багато, що «перешивати» наш Основний Закон немає сенсу: необхідно запропонувати нову модель. Різні проекти конституційних перетворень вже тривалий час обговорюються. Пора втілити їх у життя. Причому жодні зовнішні обставини не мають стати перепоною. Війна – не виправдання відсутності реформ, а додатковий стимул!

Останні зміни до Конституції, схвалені Верховною радою 31 серпня 2015 року, хоча, певною мірою й відображають інтереси соціуму, але прийняті під зовнішнім тиском, а не з внутрішньої потреби, що дискредитує запити суспільства на децентралізацію і розширення місцевого самоврядування, перетворює їх на предмет торгу. Що б нам не радили «приміряти» на себе європейські чи заокеанські політики, Україна потребує «індпошиву» й українська нація здатна стати дизайнером своєї Конституції (хіба не Пилип Орлик був одним із перших, хто створив її?). Причому ця конституція буде написана не провладними юристами і політиками, а громадськістю та експертами, і мати дійсно характер суспільного договору, а не «державного дарування». Отже, кожен зможе зробити свій «стібок» та відчути відповідальність державотворення.

Це буде сворідний державний «краудсорсинг», на зразок Ісландського прецеденту: завдяки інформаційним технологіям ХХІ століття з відносно невеликими затратами можна реалізувати участь кожного громадянина у прийнятті політичних рішень. Скажете, в Ісландії це стало можливим, бо її населення удесятеро менше, ніж в України, – але це лише шанс зробити нашу конституцію удесятеро кращою!

Нова конституція України повинна бути написана проактивними людьми, обізнаними у глобальних тенденціях, котрі в сучасному мінливому світі орієнтиром обирають новизну (так, вона повинна закріплювати норми, що стосуються електронного врядування та голосування, прозорості доступу до робочих документів влади…).

«Червоною ниткою» нової конституції повинна залишатися ідея демократії,

принесена, як рятівна нитка Аріадни, на українські землі ще у VIII ст. до Р. Х. її «авторами» – грецькими колонізаторами. Завдяки внутрішньому прагненню українців до народовладдя, вона проявилася у таких суспільно-політичних явищах як віче, громадське врядування, міське самоуправління, козацька вольниця, Центральна Рада тощо. Природно, що й перша конституція незалежної України як вершина шляху до побудови правової держави та результат тривалої і клопіткої роботи юристів і політиків, була високо відзначена фахівцями, Венеціанською комісією та схвально зустрінута суспільством.

Однак багато у чому вона була породженням не суспільного консенсусу, а компромісу між президентом та прем’єр-міністром, між законотворцями і лівими силами. Її творці, навіть якщо були опозиціонерами до радянської системи, залишалися вихідцями з неї. На останніх виборах до Верховної Ради українці сформували парламент, до якого вперше не ввійшла комуністична партія. І це лише один, хоча й дуже показовий, з цілої низки фактів, котрі свідчать про радикальні зміни в українському суспільстві з 1996 року.

Для запобігання авторитаризму Україні як пострадянській державі необхідно зберегти парламентсько-президентську республіку. Позитивним стане створення системи поміркованого бікамералізму, що жодним чином не суперечить засадам унітарності, а лише посилюватиме систему стримувань та противаг як між різними гілками влади, так і в парламенті. Верхня палата (сенат) обиратиметься прямо з представників регіонів за мажоритарним принципом і стане запобіжником олігархізації усього законотворчого та процесу державного управління, надмірної мультипартійності, враховуючи, що сучасні партії України (а їх є аж 242!) направду не захищають інтереси різних прошарків населення та стратегічного розвитку країни. Нижня палата обиратиметься за пропорційною системою за відкритими списками. Причому депутатський корпус повинен бути скорочений, а недоторканість – скасована.

Ці конституційні нововведення матимуть свій ефект тільки за успішної реалізації адміністративної та реформи місцевого самоврядування. Замість неповоротких бюрократичних державних адміністрацій, основна функція яких зводиться до підтримки президентської вертикалі влади, повинні працювати урядники. Громади на місцях – нарешті одержати більше повноважень.

В сучасному рухливому, інтегрованому світі заборона подвійного громадянства чи  участі держави у політичних блоках виглядає анахронізмом. Державний статус англійської мови забезпечить реальне стимулювання вивчення мови міжнародного спілкування в країні і зробить її громадян відкритими до світу та більш конкурентоздатними.

Противники зміни Конституції наполягають на тому, що основний закон повинен створюватися «на віки». Однак давність не є еволюційною перевагою, навіть «старожилка» – конституція США – залишається чинною упродовж 228 років завдяки тому, що є «живою».

Конституція народу, який довів свою силу, хоробрість і готовність до змін на Євромайдані та у протистоянні ворогу, повинна бути атлетичною!

Моє місто: що йому болить та як його лікувати

            З першого погляду на Тернопіль ми бачимо в симпатичному, здавалося б, місті, симптоми задавненої хвороби: холестеринові бляшки заторів на транспортних артеріях, злоякісні пухлини незаконних забудов у зелених зонах, чиряки у вигляді МАФів чи висоток в історичному центрі, фізична недоступність, брак велоінфраструктури, застарілий транспорт…

На щастя, ця недуга – не смертельна. Багато міст десятиліттями живуть із нею, знімаючи симптоми через точкові втручання: тут задекоруємо шрами на тілі міста фонтанами, тут прикриємо алеєю катальп… Наче підліток, що маскує акне тонами тонального крему, але продовжує наминати чіпси та інший фаст-фуд… Але краще знати, що вона — виліковна.

У чому корені захворювання? Прояви можуть бути однаковими, причини – різні. Якщо дістати умовний «фонендоскоп», «тонометр», провести глибше обстеження типу «МРТ» («міське рятувальне тестування») – виявиться, що природа цієї болячки Тернополя не фізична, а психічна. Не дарма занепалим містам ми ставимо саме «психіатричний» діагноз, називаючи їх «депресивними»?

Сьогодні в Україні є міста, що страждають від «вогнепальних і ножових», є такі, яких з’їдають паразити зсередини, є ті, що зазнали вигорання... Мій внутрішній доктор Хауз готовий поставити Тернополю діагноз «дисоціативний розлад».

 «Молодіжна столиця» без молодіжного центру (!) за звичкою відгукується на кличку «файне місто», що прилипла до нього з легкої руки «Братів Гадюкіних», не особливо вслухаючись в інші слова пісні… (а тим часом найбільший однойменний музичний фестиваль вже два роки як мігрував до сусіднього Львова).

Моє місто переживає амнезію, хоче видаватися не тим, чим є направду, і повинне віднайти себе та свою роль у повоєнній відбудові України.

Якщо зазирнути глибоко в анамнез, прогортати сторінки особової картки аж до 1944 року, коли місто було вщент знищене, а німецька окупація змінилася радянською… Подейкують, що тоді на околиці стояв знак «Тут було місто Тарнополь»… Тернопіль було вирішено відбудувати фактично з нуля: менше 10% будівель вціліло. На це нова влада кинула чимало ресурсів, місто мало відродитися з попелу як взірець совєтської могутності. Відбудовувати місто приїхали з області мої бабуся та дідусь.

Разом із архітектурним ландшафтом з лиця землі було стерто ту національну та релігійну багатоманітність (до війни у місті мешкали українці, євреї, поляки, німці…). Ми пожинаємо плоди цієї ситуації, коли корінних тернополян – залишилась меншість; а більшість – греко-католицька, українська, що переїхала в місто з навколишніх сіл у другому-третьому поколінні. Це прекрасно у моменти коли місто демонструє єдність у боротьбі з загарбником та одностайність у захисті «традиційних» цінностей, але водночас — гальмує інновації та розвиток.

Тернопіль – велике село, і не тому, що в селі, як у малому місті, всі одне одного знають, а тому, що гомогенність породжує консервативність, інертність та несприйняття змін, притаманну рустикальному середовищу. Тут немає міських звичок, немає продуктивного конфлікту різних людей, які стимулюють нові ідеї та креативні рішення.

Якщо в ХІХ-на поч. ХХ ст. уніатський клір був прогресивною силою, фактично першою українською інтелігенцією, то сьогодні від заповітів Шептицького й Сліпого залишилося мало. Міська влада, забудовники та верхівка УГКЦ утворили тріумвірат, що править містом за принципом «розділяй і владарюй», але загал такий стан влаштовує. Ще б пак, коли церков у місті – більше, аніж шкіл, університетів і ясел разом узятих! На земельній ділянці для дитсадка, яких у місті катастрофічно бракує, — дивним чином зводиться черговий храм, а на місці для храму — нова багатоповерхівка. Запитайте, скільки було відкрито урбан-бібліотек? Мистецьких галерей? Мультимедійних, молодіжних, реабілітаційних центрів?

Минулого літа місто сколихнув скандал: під виглядом реставрації УГКЦ вирішила розширити свої площі, надбудувавши мансардний поверх … у домініканському монастирі ХVIIІ ст. Цьому передували махінації з табличками з охоронними номерами та межами історичного ареалу на генплані. Нечисленні містяни, серед яких і я, вийшли на акції протесту, комунікували ситуацію через ЗМІ, але марно: сьогодні будівельний кран височіє над пам’яткою національного значення. Ми програли цей бій, не в силі опиратися авторитету влади (чи безвладдя?) в умовах війни. Але я мушу сказати наступне: перемога не була б бажаною для нас. Вигравши бій за історичний вигляд однієї споруди, ми б відвернули прихильність тернополян-прихожан церкви. Війну потрібно вести за свідомість містян, повертаючи їм відчуття свого, відчуття тожсамості та критичність мислення.

Самі жителі Тернополя в найновішому опитуванні зазначають основною проблемою міста «відсутність активних ініціативних мешканців». З однієї сторони, це наслідок описаних вище історичних обставин – тернополяни не відчувають місто «своїм»,  а з іншої, – цілком таки сьогоденних. Влада у місті не змінювалася 14 років! Коли реальні важелі впливу на прийняття рішень відсутні, ці обставини породжують відчуття безсилля.

Такий стан речей потребує системного лікування.

Я — прихильниця арт-терапії.

Сучасне мистецтво – це не чарівна панацея, а гіркі ліки. Часто таке провокативне, неприйнятне, навіть неприємне, що подекуди буквально викликає рвотний рефлекс. Але воно вчить ставити питання, привертає увагу до болючих проблем і містить глибокий демократичний компонент. Якщо, за Йозефом Бойсом, «кожен може бути художником»,  тоді кожен може бути будівничим свого міста.

Глибоко переконана в трансформаційному потенціалі мистецтва, я із чоловіком у 2020 році відкрила креативний кластер Nа пошті — хаб з єдиною в обласному центрі галереєю сучасного мистецтва — такий собі «медпункт», що ревіталізує приміщення колишньої центральної пошти. Тут ми створюємо умови для оцього «продуктивного конфлікту» в міському середовищі та інкубуємо різноманіття, організовуючи виставки, проводячи дискусії, та змішуючи любителів джазу із шанувальниками панк-року, а стендаперів – із поетами.

Реагуючи на нагальні виклики, навесні 2022 ми перетворили кластер у тимчасовий прихисток для вимушено переміщених осіб, де знайшли притулок понад три сотні людей, а згодом – започаткували «Тернопільський тимчасовий театр», експериментальну інклюзивну театральну студію, покликану інтегрувати «нових» тернополян у локальне середовище. Саме в них я вбачаю «свіжу кров», вливання якої також може стати рятівним для міського організму, позаяк місцеві мешканці, як свідчить статистика, залишають місто.

Я заснувала громадську організацію «Інститут міської культури», яка працює над створенням більш відкритого, демократичного, інклюзивного суспільства засобами сучасного мистецтва та культури. Проводжу заняття урбан-клубу і працюю над проєктом створення візії міста до 2040 року із залученням широкої громадськості. Я мрію про маленький «ефект Більбао», який спричинила б поява у місті Муніципального мистецького центру та Музею Дмитра Стецька.

Тернопіль, як і багато інших міст, стоїть перед викликом усвідомити власну ідентичність і знайти свій шлях перетворення. Відновлення не обмежується лише архітектурними чи інфраструктурними змінами — це передусім процес формування нової культури, відкритості та інклюзивності. Створюючи простори для діалогу, креативності та урбаністичних експериментів, Тернопіль здатен перетворитися на місто, в яке схочеться повертатися  — ветеранам, емігрантам і самим тернополянам.