Ніцца на один день

Ніцца на один день – це як секс на одну ніч. Ваш партнер може бути призером студентської олімпіади з математики, головою гуртка любителів в’язання гачком чи невизнаним генієм літературної творчості – але все це немає жодного значення (якщо він/вона, звісно, не олімпійські чемпіони зі спортивної гімнастики) в любовному процесі. Вимагається лише одне – бути бажаним. У сорокаградусну спеку Ніцца приваблювала нас лише лазуровими хвилями Середземного моря. Солоний бриз діяв не згірш найпотужнішого афродизіака.

Нехай пробачить це мені одне із найстаріших міст світу! Якщо я ще коли-небудь потраплю на південь Франції, то обов’язково присвячу певний час дослідженню вишуканої франко-італійської архітектури та гедоністичних настроїв Ніцци.

Екскурсовод Ольга вирішила познайомити нас із такими принадами Ніцци як фруктовий та рибний ринок, музей парфумерії при якомусь бутіку, що явно відраховував цій дамі проценти за клієнтів, та найзвивистішими вуличками курорту. Якщо упустити переказ історії «Парфюмера» Патріка Зюскінда та півгодинної лекції про історію перепоховання Паганіні, це була доволі малоінформативна та нудна розповідь. Розгорнуті описи провансальської кухні з її оливковим маслом, приправами, бальзаміко тощо збуджували не так апетит, як бажання заткнути рота цій необачній пані. Чому я була така сердита?

У Ніцці в мене відвалився ніготь на середньому пальці правої ноги. Не хочеться вбачати у цьому якоїсь нездорової тенденції, але останній раз таке траплялося минулоріч в Амстердамі, щоправда, з нігтем великого пальця лівої ноги.

Притулок на одну ніч, де відвідувачів пригощали бутербродом та видавали напівпаперову постіль на час од 18:00 до сьомої ранку виглядав жахаючою альтернативою нашому нинішньому готелеві.

Ми лежали на розігрітому сонцем камінні, зануривши стопи у крижану воду міської ріки, навдивовижу прозорої. В її холодку ми остуджували пляшечки з соком та свій запал.
Взагалі, пляж Ніцци, незважаючи на його достойну прикладу чистоту, створював абсолютний дискомфорт через величезну гальку, до якої доводилося ламати ноги.

Біля моря було мало чайок, зате походжали бідолашні на вигляд, промоклі голуби. Ми годували їх крекером. Чайки насправді ж чатували у більш «рибних» місцях – на тому ж таки рибному ринку, де кожну рибину, за старим звичаєм, підписували її латинською назвою.

В Ніцці по Promenade des Anglais – набережній, що тяглася на кілька кілометрів, прогулювалося дуже багато росіян. На пляжі дебелі африканські дівчатка з такими посмішками, як у чеширського кота, грали у м’яча. Якась арабка в паранджі із сумом спостерігала, як її роздягнені дітки плюскаються у воді. В якоїсь іспанки топлесс вітер украв капелюшок. Я впіймала його, на що жінка відповіла увічливим «грасіас».

Наші сусіди змінювали одне одного доволі швидко – французи, один з яких скидався на співака Араша, японська сім’я, дві білосніжні американки, кілька аборигенів. Один чоловік півдня нерухомо просидів у тіні під мостом. Коли ми зібралися йти, він помагав нам рукою. Маніяк, ніяк інакше.

Зустріч групи була призначена біля найзнаменитішого і найрозкішнішого місцевого готелю – «Le Negresco». Кажуть, його навіть Білл Гейтс хотів придбати, але історію не купиш. Ми з Катьою так і не ризикнули туди зайти.

При західному сонці познайомитися із усміхненими дівчатками, що «разговаривают по-русски» зробив спробу грецький грузин Іракліс, що працює в Норвегії і відпочиває з друзями у Ніцці. Пообіцявся навідатися до нас у Монако. От байкар.

(далі буде)

милі серцю дурниці

Єдина правда - це те, неправда брехлива.

Якщо ти не знаєш, чого хочеш, то й маєш - незнати-що.

ЧОМУ де б я не була, щоб я не робила, hangover завжди наступає в понеділок вранці??

оце я називаю в людини різносторонні інтереси: і "побухати" може, і театр любить.

 пельмені - це стадні тварини...

Якщо не брати до уваги вiдстанi, світ такий тісний...

 у контексті Міжнародного дня захисту прав людини мушу сказати, що гуртожиток - це найбільш антигуманне рішення житлової проблеми

 не снилося ні Шуберту, ні Лісту
збентежене виття мого плей-листу

 мати незаангажоване бачення історії часто просто означає бути байдужим.

археологи завжди шукають те, що знаходять

 як добре в інтернеті! Як вдома!

 ой, милі вівці і барани! Все би було добре, якби ваш пастух не був дибілом :)

 з такою формою черепа вас навіть нацисти не вбивали б.

сумбур

Мені здається, що у час тотального інтернет-спілкування запрошення на каву стало чимось більшим ніж запрошення на каву.
До чого це я? Я ж сама активний користувач мейлів, мереж і тому подібної єресі... Це тому, що існує ілюзія, наче б то твої найкрасивіші фотки, найприкольніші цитати комусь цікаві... Перш за все і чи не у єдину чергу - ресурсному серверу.
Коли не існувало мобільних телефонів та інтернету, зі мною ніхто не розмовляв. Тепер мені ще й ніхто не пише і не дзвонить. Full of emptyness. Presence of absence.
Чи не це підживлює мою неприязнь до людей? Адже раніше, здається, я була комунікабельною.
До біса, я не готова відмовитися від контактів. Це мій особистий куточок, нехай і сповнений юнацького маразму та придурків. Це добровільно... Не те що реклама, яка ВСЮДИ. І ніхто не запитує, чи хочу я бачити щоранку рекламу Снікерса та Електролюкс поблизу дому - просто який умілець викупив бігборд - усі у виграші. А на мої мізки треба фільтр поставити...
Я задумалася, чому досі не написали казку... Пам'ятаєте, у Буратіно ріс ніс, коли він брехню ніс? Де цей герой сучасності, у якого розбухають вуха, коли він ЧУЄ лажу???
Отакий от бред. Ви ж майте на увазі, що я дуже виважена і поміркована людина імпульсу. Від мене можна чекати всілякої підстави.

Як знайдеш...

Чаюємо з куратором: пакетики в окропі, тортик. Гм... в умовах хронічного дефіциту одноразового посуду та салфеток (ще б пак - біля "Сільпо" ж базуємося! :) розкладаємо шматочки "Празького" на чернетках.
Коли я дошкрябала крихти торта, то з природної допитливості перевернула листок і, окинувши оком список літератури, що там значився... впізнала за суцільно методологічними працями свою курсову! По позитивізму. Ми щойно розглядали це питання на занятті з історіографії. Зрозуміло, що це була не Бог зна яка робота, але ви усвідомлюєте весь трагізм та іронію ситуації?
Врятувало становище лише доречне зауваження моєї одногрупниці: "Марічко, радій, що знайшла її тут, а не в туалеті!"

Концентрований соціум і паління або Янукович і Гітлерюгенд як форма самозахисту

Концентрований соціум - це громадський транспорт. Причому його одноразову велику дозу витримати буває легше, аніж регулярне помірне вживання... Виживання у маршрутці - окрема тема допису.
Поділюся почутим - вирваним з вуст і вловленим у вуха.
Двоє стареньких. Окремо сідають в тролейбус. Дідок - із недопалком в руці, продовжує смалити.
 - Та досить вам вже то курити! - роздратована репліка бабусі.
 - Я не курю!
 - Та як не куриш, як во димить! Ви, певне, східняк - вони всі такі невиховані!
 - Я з Берліна! - огризається старий.
 - Ну то німці нічим не кращі! Такі самі во!То на вулиці треба докурити!
 - Та я - гітлєрюґенд! (з інтонацією "тихо, бабо, вже мовчіт!") - дід шахматним матом завершує сварку.
Це говорить про те, наскільки сильними є пам'ять про лихоліття війни та усталені бачення. А ще про те, що люди не міняються. Діти живуть у кожному з нас. Я просто пригадую історію про хлопчика, якого однолітки не взяли до гурту кататися на санчатах. Діло було в час Помаранчевої революції. І ось чотирирічний дивиться з гірки вниз, на веселощі і з гіркотою та зневагою кричить: "А я - за Януковица!"
(на фото - втіхаря зазнимковані пасажири того тролейбуса).

SUM на сам

Новий рік гряде, а старий проводжати так не хочеться... Частина моїх знайомих вважають, що ставитися до зустрічі НР вдома приречено не можна, інші вважають це вершиною нудоти. Гм... як би там не було, мені ні з ким і ніде зустрічати НР, як в рідній хаті. Я скучила за батьками, та, втім, якби були інші варіанти, я б їх розглянула. Не йти ж мені на вулицю.

Рік був захопливим, чарівним, є що згадати, і спогадів так багато, що вистачило б на 5 літ! Час підводити підсумки. Знову лінь і страх завадили мені втілити частину моїх планів... Але було чимало несподіванок... Одним словом, я й сподіватися не могла, що 2011 принесе мені стільки усього!!! (Чи я принесу 2011-му ???)

що було, де і як:

- перемога в конкурсі "Я пишаюся тим, що я - українець!" (зустріч із Табачником у міністерстві освіти)
 - з портрета М.М.Алексієвця на його 70-річчя розпочався мій підробіток "Портрет у подарунок"
 - виставка "Художники без майстерень" у Березілі
 - прямий ефір на "Ранок на ТТБ" з Наталею Лазукою
 - виставка у магазині "Пікасо"
 - початок співпраці з сайтом www.0352.com.ua
 - успішне проходження 3 етапу конкурсу "Завтра.ЮА" у Львові
 і  - незабутній Форум стипендіатів у Києві
 - конференція до Дня Перемоги у столиці
 - екскурсія у Дубно-Луцьк
  - зустріч з Тоні Блером
 - краєзнавча практика в Скоморохах
 - музейна практика у Обласному Краєзнавчому :)
 - мега-тур Європою!!!
 - стаття про мене у "20 хвилин"
 - тернопільський катер і пляж!
 - море в Одесі з Катюшою!
 - проект "Заповідник" у Вишнівці
 - сезон гри в "Мафію"
 - вечеря на Козацькому острівку
 - мандрівка Подністров*ям
 - мистецька премія ім. В. Вихруща
 - звільнення з посади старшого інспектора по роботі з пресою у ТНПУ
 - звання "Студента року" і вдруге - перемога у конкурсі "Я пишаюся тим, що я - українець!" (знову - Київ)
 - педагогічна практика у таборі "Молода гвардія", м. Одеса
 - за останній місяць я тричі була в опері!
 - новорічних карнавал стипендіатів у Львові

 В цей список я не додала купу чудових затишних днів, проведених удома... відмінно здані сесії і тих людей, без яких все це було б не радісно. Багато знайомств...Але треба брати не кількістю, а якістю!  - висновок на майбутнє. Стукнуло мені вже 20. Тихо так, ніхто й не помітив.

Україна очима Європи

Есе на конкурс україно-польського студентського обміну

Європа дивиться на Україну широко заплющеними очима. Грається, як кішка з мишкою: наче не помічає, а насправді ж тримає постійно у полі свого зору. Бо не помічати територіально найбільшу країну у своїх географічних кордонах неможливо. Та не тільки тому. Після розпаду біполярності світу стало незрозуміло, Україна - пішак, розмінна монета чи ключова фігура на великій геополітичній шахівниці? Ба більше, ця партія – для дуету. Але по обидві сторони розграфленої меридіанами та паралелями дошки крім «білих» і «чорних» гравців є «червоні», «сірі», «зірчасто-сині». Який гамбіт розіграється  ними щодо України? Гадаю, варто самим здійснити «хід конем».

Чи стане Україна, наша «украяна» земля, рятівницею Європи від «ісламської загрози», що нависла зараз над нею так точно за Гантінгтонівською теорією зіткнення цивілізацій, як колись Київська Русь – рятівницею Європи від монголо-татар? Чи може сподіватися Європа, що наша молода держава зуміє виступити джерелом трансформації Росії на демократичний лад? Чи буде легкодоступним ринком збуту товарів та сировинним придатком, постачаючи, як зараз, у благополучні країни Заходу трудовий ресурс та красивих дівчат?

Виникає багато питань, відповіді на які належить спершу дати самим собі.

У прагматичній Європі давно не носять рожевих окулярів, а от шори стереотипів ще не вийшли з ужитку. Недалекоглядність - пандемія світової політики, від цієї хвороби  не вилікує жоден офтальмолог. Україна, на погляд європейців, має досить невиразне обличчя. Як не прикро, але таке бачення загострюється на тлі не віджилих міркувань про слов’ян як народи неісторичні, слабкодухі… І нехай українців вже не бачать селянами-«салоїдами» в шароварах чи дівчатами з віночками на голові (тепер більше Україна асоціюється із заплетеною косою), але жити в полоні поверхневих суджень стало звичним у глобалізованому світі.

Показовими у цьому плані є іронічні карти Янко Цвєткова (http://yesway.ru/yanko-cvetkov-yanko-tsvetkov-mir-stereotipov.html), де Україна мешканцями ЄС позначена як «крадій газу», німцями – «землею транзитного газу». Британці, на думку болгарського ілюстратора, потрапивши в Ukraine, вигукують: «Що це за чудернацька країна?». Україна очима ватиканців не що інше, як «що це взагалі таке», але значно більше за Білорусію». У французів (а як красномовно свідчить мій особистий досвід спілкування з іноземцями, й у бельгійців, голландців та інших) при звучанні назви «Україна» виникає питання: «Хіба це не в Росії?». Поляки тужать за своїми «східними кресами» і тому називають українські етнічні землі власними колишніми колоніями. Знову ж таки, навішування «ярликів» притаманне і людям, і державам.

20 років тому Європа стала свідком народження України. До сьогодні вона пильно стежить за її поступом і розвитком. Але старенька Європа звикла дивитися на цифри: різноманітні економічні, політичні та соціальні показники, навіть вимірює індекс щастя. А статистика для України невтішна – вона ставить нашу державу у один ряд із країнами третього світу.

7 років тому Україна змусила європейців та весь світ поглянути на себе іншими очима, привабивши зір яскравими помаранчевими стягами. Мабуть, це був прояв «юнацького максималізму» молодої держави, бунту, який притаманний підліткам та, вочевидь, державам також. Однак європейський обряд ініціації, чи то пак «асоціації», затримується. Не виросла Україна ще до Маастрихських протоколів?

Сміховинні намагання довести свою «європейськість» нагадують мені спроби серця довести мозку і кінцівкам, що воно – також частина організму. Європа є такою, якою вона є, а Україна в ній – її багатогранною та різнобарвною душею.