"Завтра: Cвіт, Україна, Я" vol.2

Ми з Україною – однолітки. Я з’явилася на світ буквально за кілька днів після того, як на Всеукраїнському референдумі було офіційно підтверджено Акт проголошення незалежності. Тому я не просто відчуваю духовний зв'язок зі своєю Батьківщиною, а й якось підсвідомо асоціюю себе з нею, радію її здобуткам, як своїм, і переживаю за невдачі… Наше дитинство пройшло у непрості дев’яності, підлітковий вік позначився «Помаранчевою революцією»… Я вже навчаюся на четвертому курсі, Україна досі вчиться вчитися на власних помилках. І в час, де перетинається минуле із прийдешнім, ми обоє шукаємо своє місце під сонцем. Сучасність породжує розгубленість й бентежність, тенденцію жити сьогоднішнім днем. І ми боязко зазираємо у майбутнє. Чому?

Мріяти у сучасному мінливому світі – що споруджувати кришталеві палаци у сейсмічно нестійкій зоні. Мрії міліють, як реальні зарплати працівників бюджетної сфери, і перетворюються з окрилених, одухотворених, піднесених цілей у приземлені бажання. Якщо реалії життя багатьох українських родин нагадують стратегію виживання – немає надії на день прийдешній. Немає і віри, адже наші батьки уже мали «мрію», яка не збулася – нав’язану, штучну мету «побудови комунізму».

Мрійливість – не вада, не наївність і не романтичний рудимент дитинства. У час панування раціоналізму та утилітарних цінностей мрія залишається потужною мотивацією. Від мрії до дії – один крок, але саме цей перший крок буває найскладніше зробити. Цитуючи Пауло Коельо, «всі ми боїмося здійснити наші найзаповітніші мрії, адже нам здається, що ми їх недостойні чи все одно не зуміємо здійснити їх». Хто боїться, а хто діє виважено та рішуче. «Байдуже, що ви думаєте – можете ви чи ні – все одно ви праві» – так говорив Генрі Форд, так діяв творець «американської мрії», геній у світі ІТ-технологій Стів Джобс. Чи хто-небудь чув про «українську мрію»?

Наша «країна мрій» - сильна, процвітаюча, європейська держава, в якій мрії пересічних громадян не обмежуються думкою про відпустку на чорноморському березі, а сягають можливостей здобути блискучу освіту, вдосконалюватися та самореалізовуватися, виявляючи свій потенціал у щоденній праці на благо сім’ї, нації, держави і всього людства.

Треба мріяти. Наше завтра, майбутнє України і Світу – це наші мрії, трансформовані у стратегії та плани. 

Євромрія

В одній із тернопільських шкіл із мовним спрямуванням натрапила на численні якісні, яскраві та привабливі стенди, що відображали історію Євросоюзу, його символіку, мету тощо. Як годиться, був і куточок, присвячений країнам-членам, де оптимістично розмістилася на 28 позиції й наша ненька-Україна. Здається, автори плакату скористалися популярною психологічною примовкою про користь позитивного мислення і видають бажане за дійсне. У надії на втілення власної "євро"мрії.


Поруч - на дошці пошани "Знай наших" - випускники, котрими пишається школа. Одразу скажу, імен не багатo - сподіваюся лише тому, що стенд зовсім новий. Але названо тих, кому поталанило залишити Україну: здобути освіту, знайти роботу за кордоном, вдало вискочити заміж за іноземця - словом, прилаштуватися по життю. То це такий тепер приклад для наслідування?

«Україна і світ: відповідаючи на завтрашні виклики разом»

Не лише на українських, вкритих мозаїкою асфальту шляхах, а й у суспільстві не залишає тривожне почуття розгубленості і невпевненості. Подібну «дезорієнтацію на місцевості» відчуває більшою чи меншою мірою кожна держава, адже світ невпинно рухається і зміни складно не помічати. Попри усі намагання, передбачити, який кінцевий результат цих змін, – далеко не просто. Якщо зазирнути у завтрашній день видається можливим, то у післязавтра… залишається лише сподіватися, що не буде розіграним сценарій однойменного голівудського фільму-катастрофи.

На нові стимули потрібно реагувати моментально, приймати відповідальні рішення. У нашій ситуації будь-який рух здається кращим варіантом, аніж тупцювання на місці. Тривалі вагання щодо подальшого вектору розвитку для когось – успішне тренування. Для мене – втрата часу. Отож, перший виклик – це швидкість.

Інший виклик – якість: в усьому – від вимог СОТ до продукції українських фермерів, стандартах освіти до рівня доброчесності політиків... Якість – це нова мова світу, якщо ти не володієш нею у достатній мірі – ти просто не в змозі забезпечити відповідний та рівноцінний діалог з національностями та транснаціональними корпораціями. Комунікації стають усе тіснішими, Україна вже ніколи не буде ізольованою від інших держав. Хотілося б, аби цей діалог відбувався на рівних. І на високому рівні.

Третій виклик – інтеграція. Світ можна прирівняти до гамірного, густозаселеного гуртожитку, чи, за алегорію, яку вжив колись Михайло Горбачов - до корабля, у якому людству судилося виживати разом, стернуючи крізь хвилі негараздів до благополучного завтра.

У цьому великому спільному домі-ковчезі в України є всі шанси облаштувати власний добробут, жити у мирі з сусідами та приймати загальні «правила гри». І не боятися дивитися у майбутнє. Жити завтрашнім днем – не означає бути безнадійним мрійником, а значить – нести відповідальність за власні дії.­­

"Безпонтове" місто

 Венеція – це романтика незліченних мостиків понад каналами, спів прекрасних молодих гондольєрів, це життєрадісна, світла і яскрава Італія. Все це так неймовірно!
Не хочеться вас розчаровувати: це неймовірно, але не так.

У боротьбі за титул світової столиці кохання у Венеції є серйозний конкурент – Париж. Для когось у цьому умовному змаганні достойним суперником, а то й переможцем видається Амстердам. Але от за кількістю мостів безсумнівним лідером виступає таки … ні, не Венеція – «місто на воді», той же Амстердам – «місто на траві» :). А Венеція - таке "безпонтове" місто.

Екскурсію  для нас провів відомий греко-католицький священик Олексій – "отець із гітарою". "Ось тут, - показує він рукою, – за тиждень розпочнеться кінофестиваль. Це - храм, де похований батько Іоана Хрестителя, Захарій..."

Нехай це незвично і немилозвучно, але саме у Венеції ми вперше відвідали туалетну кімнату у церкві. Громадський туалет тут аж по 1,50 євро!

Виплутуємося із хитросплетіння вулиць і проводжаємо поглядом граціозні гондоли. Ці гостроконечні човни язик не повертається назвати плавзасобами, це витвори мистецтва! До того ж, дуже дорогі – від 20 тис. євро. Не з дешевих задоволень і звичайна прогулянка на гондолі – від 12 євро за півгодини. Виготовляються гондоли з десятка порід дерев. Вони не симетричні – одна сторона на 20 см довша (так при будь-якій кількості пасажирів зберігатиметься рівновага). Особливий символізм притаманний носу гондоли. На жаль, з посмішкою костантую я, гондольєрам далеко до вишуканості їх човнів. За традицією вони повинні бути красивими та гарно співати. Але мені не довелося бачити ні красивих парубків у характерних капелюхах та смугастих сорочках, ані чути дзвінкого «О соле міо».

Із помічених нами цікавинок - човен "швидкої допомоги" і таксі на воді. А також те, що у Венеції нумерують не будинки, а вхідні двері, й ця нумерація наскрізна у всьому місті.

При дослідженні  лабіринтів Венеції у сорокаградусну спеку нам конче не вистачало води!
Ми сіли на мармурові сходи одного із причалів для гондол, опустивши натомлені ноги у блакитну лагуну. За нашим прикладом вчинили ще кілька веселих туристів. Проїхав один човен, інший. Але за третім човном піднялася така хвиля, що наші речі знесло у воду! Я схопила сумочки та фотоапарат, а Катя гайнула услід нашим сланцям, які вже було відчалили у сторону Гранд каналу.
Завдяки кумедній "angry bird" на стіні одного з будинків, ви легко знайдете у Венеції те місце, де  ледь не канули в Лету наші фотознімки та закордонні паспорти.

Оговтались від пригоди, погодували голубів. Висушитися на палючому сонці було не складно. А от складно і зовсім нелегко було знайти зворотню дорогу до П'яццо Cан Марко. 

Перехожі італійці вперто плутали моє "square" зі "school", а рятівні жовті вказівники все ніяк не потрапляли на очі. Зі швидкістю вітру ми промайнули повз міст Ріальто та Палац дожів і сіли на корабель «Сан Себастьян» - саме вчасно, за дві хвилини до відправки.

На пам'ять про Венецію у нас залишився смак багатої на пармезан піци та кальцоне, біла маска – для самостійного розфарбовування, та клубок суперечливих вражень.

Парадоксально: з місцевого люду нам траплялися лише безхатченки.
З італійцями треба бути насторожі. От як з Марко – клеївся до нас на пляжі Лервотто, а за хвилину як ні в чому не бувало пішов гратися із дитиною під суворим наглядом дружини.

Або як з працівниками ресторанів: вас ніхто не попередить про обов’язкові чайові і про доплату за те, що ви ласуєте лазаньєю на вулиці під маркізами, а не у приміщенні. Та що там казати, венеціанці – не дарма знані на весь світ купці – тільки таким винахідливим людям могло б спасти на думку встановити податок на тінь!

Окрім муранського скла, дзеркал, Венеція славилася своїм демократичним духом. Найгуманніший суд у світі та в’язниця, злиті воєдино знаменитим "мостом зітхань". От тільки не збагну, під якими масками крилися справедливість та рівність громадян республіки? Така атмосфера народжувала усіляких пройдисвітів та авантюристів, на кшталт волелюбного Казанови (саме він – єдиний арештант, що здійснив втечу із венеціанської тюрми).

Бували часи, коли маски носили постійно та всюди, окрім церкви та державних установ: наче за маскою не було видно, багатій ти чи злидар. Та хіба справжня свобода не в тому, аби бути самим собою, а чесність – у тому, щоб без боязні показати своє обличчя?

Діснейленд для дорослих

На відміну від Ніцци, де просто було натрапити на захаращений провулок, недоглянутий фасад, князівство Монако вражало своєю досконалістю.  Монако – це Діснейленд для дорослих. Дороги тут миють із шампунем, а в магазинах Chanel, Gucci, Prada – немає цінників. Яка різниця, скільки вартує річ? Зайвий нуль не позначиться на стані банківського рахунку.

Про заснування Монако існує легенда, дуже популярна у цих краях. Фактично, сюжет пристосований до будь-якого містечка на узбережжі, різняться лише імена героїв. В історії Монако ім'я героїні – свята Дівота. Мовляв, на у перших століттях нашої ери, коли велися гоніння на християн, ревну прихильницю Ісуса, молоду дівчину за її непохитну віру зарубали римляни. А для залякування інших, поклали тіло у човен, а човен – спустили на воду. Хвилі Середземного моря прибили останки нещасної до цих берегів. Дівота стала покровителькою місцевих, на її честь спорудили храм, що діє донині.

Як відомо, Монако править династія князів Грімальді. Як цей куточок землі потрапив під їх владу? Пробачте мені, як історику, абстрагування від будь-яких дат, - я ж на відпочинку. Переказ стверджує, що завоювати цю територію, оточену горами і водою було непросто, майже неможливо. Хитрий Грімальді перевдяг свою дружину у монаші ряси, під якими було легко заховати зброю. Страж міської брами не запідозрив нічого і безпечно впустив мандрівних ченців до міста. Століттями поселення жило небагато, переважно за рахунок вилову риби. Та от князь Монако зовсім завяз у боргах… І несподівано знайшов ризикований вихід із ситуації. В сусідній Франції та й у багатьох інших країнах Європи забороняють казино, адже азартні ігри розоряють тисячі заможних сімей, негативно впливають на фінансове становище цілої держави. Грімальді збирає де тільки можливо кошти на спорудження казино у Монако. Через недовгий час тут постає розкішна будівля казино «Монте Карло», того самого, де знімаються фільми про Джеймса Бонда. (До слова, Монте Карло –  не окреме місто, це лише один із чотирьох районів Монако). Справа була виграшною. Вже через короткий час Монако прибаблює грошовитих любителів випробувати долю, для них будується один із найрозкішніших готелів світу – «Де Парі». А жителі Монако назавжди забувають про бідність та сплату податків.

Всі монагаски – громадяни Монако – мають особливі привілеї: користуються безвізовим режимом у будь-якій країні світу, запрошені на усі святкування князівської родини – весілля чи похорони… (подумати тільки, у цьому раю люди також народжуються, хворіють, помирають… одним словом, «багаті теж плачуть»). Монагаски мають лише одну заборону – грати у казино (при вході там діє паспорт-контроль). Щоправда, в Монако відкрили й інше казино, де вхід спрощений, мінімальна ставка – 10 євро. Але не думаю, що в когось із місцевих виникає особливе бажання загравати із фортуною. Їм і так поталанило народитися й жити в цій казково-чарівній карликовій державі.

Менше за Монако, здається, лише Ватикан. Але в Монако найвища у світі щільність населення – тридцять тисяч (80 % з них – це іноземці). Щороку на отримання громадянства Монако подається більше 5 тисяч заяв. Серед тих, кому поталанило – наш знаменитий стрибун Сергій Бубка.

Монако – одне із найбезпечніших місць на землі. Кажуть, тут немає куточка, який би не був під відеонаглядом (тому перевдягатися на пляжі треба обережно). Зі злочинів тут може трапитися дві-три кишенькові крадіжки на рік… Останнє вбивство відбулося більше 50 років тому, та й то, вину підозрюваного не було доведено. Отож товстосуми без остраху можуть гуляти у Монако, а й самостійно кермувати ферарі чи ламборджіні. Не втрачайте свій шанс з кимось познайомитися: можливо, ці два молодики – і є нежонаті онуки князя Раньє ІІІ?

І знову повторю, не знайомтеся з італійцями. Краще лежіть на пляжі Лервотто, перебираючи пальчиками ніг дрібнесеньку загладжену гальку, ловлячи на собі ласкаві промені сонця та захоплені погляди оточуючих. Перед вами – гладінь лазурового моря (завдяки спеціальній сітці "Medusa protection" у воді немає не те що медуз, ані водоростей, ані сміття з екваторії) і білосніжні круїзні лайнери, розкішні яхти. Позаду вас – щільна та стильна забудова міста на фоні загорнутих у туман альпійських вершин.  Здається, що тут навіть ніколи не буває поганої погоди…

Я справедливо погоджуюся із пафосним прирівнянням Монако до раю на землі. Це дійсно рай для багатих,… та і для бідних. Взагалі, я б запровадила соціальну програму із корегування самооцінки в людей. Тих вискочок, котрі страждають на зіркову хворобу і тих, хто вважають себе останніми лузерами, я б на деньок відправляла у цю крихітну державу. Задираки б відчули, хто є насправді хто у цьому світі, хто править балом, хто найбагатший, найтитулованіший та найуспішніший. А невдахи сповнилися б гордістю за змогу пройтися трасою «Формули-1», приставити свою стопу до золотої ступні когось із всесвітньовідомих футболістів, покупатися у тому ж солоному-пресолоному блакитно-чистому морі, де купалася Грейс Келлі, найзнаменитіші зірки та бізнесмени. Це круто. Повірте, повертатися до Тернополя людиною, яка чотири дні тому бачила вогні нічного Монако – це незрівнянна річ. Мільярди людей ніколи за все своє життя не потраплять у цей заповідний куточок у два квадратних кілометри краси, розкоші та блиску.

Ніцца на один день

Ніцца на один день – це як секс на одну ніч. Ваш партнер може бути призером студентської олімпіади з математики, головою гуртка любителів в’язання гачком чи невизнаним генієм літературної творчості – але все це немає жодного значення (якщо він/вона, звісно, не олімпійські чемпіони зі спортивної гімнастики) в любовному процесі. Вимагається лише одне – бути бажаним. У сорокаградусну спеку Ніцца приваблювала нас лише лазуровими хвилями Середземного моря. Солоний бриз діяв не згірш найпотужнішого афродизіака.

Нехай пробачить це мені одне із найстаріших міст світу! Якщо я ще коли-небудь потраплю на південь Франції, то обов’язково присвячу певний час дослідженню вишуканої франко-італійської архітектури та гедоністичних настроїв Ніцци.

Екскурсовод Ольга вирішила познайомити нас із такими принадами Ніцци як фруктовий та рибний ринок, музей парфумерії при якомусь бутіку, що явно відраховував цій дамі проценти за клієнтів, та найзвивистішими вуличками курорту. Якщо упустити переказ історії «Парфюмера» Патріка Зюскінда та півгодинної лекції про історію перепоховання Паганіні, це була доволі малоінформативна та нудна розповідь. Розгорнуті описи провансальської кухні з її оливковим маслом, приправами, бальзаміко тощо збуджували не так апетит, як бажання заткнути рота цій необачній пані. Чому я була така сердита?

У Ніцці в мене відвалився ніготь на середньому пальці правої ноги. Не хочеться вбачати у цьому якоїсь нездорової тенденції, але останній раз таке траплялося минулоріч в Амстердамі, щоправда, з нігтем великого пальця лівої ноги.

Притулок на одну ніч, де відвідувачів пригощали бутербродом та видавали напівпаперову постіль на час од 18:00 до сьомої ранку виглядав жахаючою альтернативою нашому нинішньому готелеві.

Ми лежали на розігрітому сонцем камінні, зануривши стопи у крижану воду міської ріки, навдивовижу прозорої. В її холодку ми остуджували пляшечки з соком та свій запал.
Взагалі, пляж Ніцци, незважаючи на його достойну прикладу чистоту, створював абсолютний дискомфорт через величезну гальку, до якої доводилося ламати ноги.

Біля моря було мало чайок, зате походжали бідолашні на вигляд, промоклі голуби. Ми годували їх крекером. Чайки насправді ж чатували у більш «рибних» місцях – на тому ж таки рибному ринку, де кожну рибину, за старим звичаєм, підписували її латинською назвою.

В Ніцці по Promenade des Anglais – набережній, що тяглася на кілька кілометрів, прогулювалося дуже багато росіян. На пляжі дебелі африканські дівчатка з такими посмішками, як у чеширського кота, грали у м’яча. Якась арабка в паранджі із сумом спостерігала, як її роздягнені дітки плюскаються у воді. В якоїсь іспанки топлесс вітер украв капелюшок. Я впіймала його, на що жінка відповіла увічливим «грасіас».

Наші сусіди змінювали одне одного доволі швидко – французи, один з яких скидався на співака Араша, японська сім’я, дві білосніжні американки, кілька аборигенів. Один чоловік півдня нерухомо просидів у тіні під мостом. Коли ми зібралися йти, він помагав нам рукою. Маніяк, ніяк інакше.

Зустріч групи була призначена біля найзнаменитішого і найрозкішнішого місцевого готелю – «Le Negresco». Кажуть, його навіть Білл Гейтс хотів придбати, але історію не купиш. Ми з Катьою так і не ризикнули туди зайти.

При західному сонці познайомитися із усміхненими дівчатками, що «разговаривают по-русски» зробив спробу грецький грузин Іракліс, що працює в Норвегії і відпочиває з друзями у Ніцці. Пообіцявся навідатися до нас у Монако. От байкар.

(далі буде)

милі серцю дурниці

Єдина правда - це те, неправда брехлива.

Якщо ти не знаєш, чого хочеш, то й маєш - незнати-що.

ЧОМУ де б я не була, щоб я не робила, hangover завжди наступає в понеділок вранці??

оце я називаю в людини різносторонні інтереси: і "побухати" може, і театр любить.

 пельмені - це стадні тварини...

Якщо не брати до уваги вiдстанi, світ такий тісний...

 у контексті Міжнародного дня захисту прав людини мушу сказати, що гуртожиток - це найбільш антигуманне рішення житлової проблеми

 не снилося ні Шуберту, ні Лісту
збентежене виття мого плей-листу

 мати незаангажоване бачення історії часто просто означає бути байдужим.

археологи завжди шукають те, що знаходять

 як добре в інтернеті! Як вдома!

 ой, милі вівці і барани! Все би було добре, якби ваш пастух не був дибілом :)

 з такою формою черепа вас навіть нацисти не вбивали б.