Анатолій Федірко. Прогулянка парком супрематичного мистецтва Anatolyi Fedirko. A walk in the park of suprematist art

Моє знайомство з пізнім супрематичним Федірком (чи супрематизмом Федіркового періоду?) відбулося минулоріч у рідному Тернополі на лекції про термінологію актуального візуального мистецтва в галереї «Бункермуз». Ексцентричний Анатолій Михайлович відвідав «файне місто» вперше для того, щоб вже зовсім скоро повернутися туди знову і знову. Так я волею-неволею вклинилася у постмодерний діалог між сучасним і минулим мистецтвом, представлений, з однієї сторони, Анатолієм Федірком, а з іншої – його дєдушкою, професором Казимиром Малевичем.

Розмова ця почалася майже десять років тому, як годиться, із привітання: «Добрий день, проф. К. Малевич». Під такою назвою у FedirkoGallery експонувалася знайдена митцем на одному із чернівецьких горищ картина метра авангардизму. Згодом породженням цього складного процесу  комунікації став номінований у 2013 році на Національну премію України імені Т. Шевченка проект «Супрематична Україна», вагомим аргументом для котрого слугувала сама суспільно-політична ситуація в Україні. Серед робіт увагу медіа особливо притягував портрет супрематичного Шевченка та перший у світі пам’ятник Малевичу.

Логічним продовженням діалогу в рік, який ЮНЕСКО оголосила роком Казимира Малевича, стало відкриття проекту «Парк супрематичного мистецтва. Тернопіль. Десь у Європі».

Світ було створено за сім днів, і Федірко, як справжній деміург, теж сім днів творив сім робіт свого супрематичного світу.

Тернопіль для втілення мистецького задуму художник обрав невипадково: «Тернопіль – незрозумілий, як «Чорний квадрат», непередбачуваний і тому – супрематичний. До того ж і найближчий до Європи історично, географічно та навіть у тому розумінні, що, мабуть, кожен другий тернополянин бував у Європі, на відміну від того ж Донецька, де Європу бачив один на сотню і то – олігарх. По-друге, Тернопільщина – це регіон сакральний, із десятками міст і містечок, де мистецтво культивувалося. Тернопільщина може похизуватися кількома представниками авангардизму, тут, до прикладу, працював Лесь Курбас».

Цей проект став концептуальною точкою сходження кількох подій: насамперед, сторіччя від створення знаменитого «Чорного квадрату» та 80-х роковин смерті його автора, котрі вшановували 15 травня, а до того ж – Дня Європи. Відкриття виставки просто неба проходило у форматі імпресіоністичного «Сніданку на траві», з тією лиш різницею, що час був пообідній, всі панни залишалися вбрані, а з порцелянових чашок сьорбали абсент.

На задньому плані буяє зеленню травневий парк Шевченка, місцевий «білий дім», пам’ятник Степану Бандері, а поміж цим всім (по правді – над усім цим) – супрематичні творіння А. Федірка.

Як завжди, автор іронізує над середовищем та контекстами: арт-об’єкти розміром 1,5 на 1,5 метра стоять в опозиції до несупрематичої, себто, несучасної, геть не авангардної цитаделі бюрократичного Мордору – обласної державної адміністрації, що розміщується навпроти.

Крізь отвір інсталяції з червоно-чорними квадратами можна розглядати монумент головному націоналісту України. Разом із тим, роботи природно вписуються у навколишній пейзаж, залишаючи простір для взаємодії.

– Найкраще у мистецтві – це взаємодія. І вона тут є. Коли я готував картини на задньому дворику арт-бару «Коза», до мене приходили допомогти друзі та випадкові люди, студенти з Польщі, чиїсь бабусі. Поруч – тесали камінь і плитку. Це був дуже активний процес. Зараз тут я бачу, як реагують на картини перехожі – зупиняються, фотографуються, діти граються. Деякі картини попадали від вітру – незнайомці прилаштовували їх на місце. Навіть не розуміючи, можливо, суті мистецтва, людина розуміє, що це – мистецтво, і негоже йому лежати на землі – підійме, поправить.

Таку взаємодію Федірко не лише не забороняє, але й заохочує: «В мистецтві комунікація – це найголовніше, – каже художник, пригладжуючи свої «шевченкові» вуса. – Творчість – це спроба спілкування».

Йдеться також про взаємодію із соціальним та архітектурним середовищем:

 – Це відкриті площини: у них є «проходи» – випиляні елементи – через них видно місто. Кожен бачить себе не просто через супрематичні роботи, а через Тернопіль. Виставка передбачає діалог мого дєдушки Малєвіча, України супрематичної та міфів, котрі існують навколо «Чорного квадрата» та супрематичного мистецтва.

Далі – більше. Анатолій Федірко здійснює мрію свого «дєдушки» про мистецтво як промислове виробництво і 21 липня відкриває у Чернівцях «Фабрику супрематичного мистецтва імені Казимира Малевича». Місце здійснення творчих актів – триповерхова споруда у центрі міста, на вулиці Героїв Майдану – колишній комбінат побутового обслуговування «Силует». Раніше тут обслуговували культурні потреби людей, практично так, як робить це мистецтво. Зараз же на першому поверсі виготовляється пиво (там діє приватна пивоварня і паб у баварському стилі), тому цілком органічно, що на другому поверсі виготовляють мистецтво.

«Фабрика» – це середовище, що вже самим своїм фактом існування протидіє невігластву. Анатоль Федірко активно залучає молодь до її діяльності, відкриває двері для того, щоб люди самі закручували гайки, ґрунтували, фарбували; а як тільки буковинські дітки повернуться з дорогих курортів, – стане приводити й вихованців дитячих садочків. Все – аби кожен небайдужий міг відчути себе художником.

«Я не створюю сумнівних вербальних концепцій, а пропоную кожному долучитися до творення мистецького артефакту. Моя концепція дуже проста:  кожен має право на 5 хвилин слави», – Федірко перефразовує Енді Ворхола, у котрого теж, як відомо, була своя «Фабрика».

Втім, робить це творець з егоїстичних мотивів, під своїм тоталітарним контролем: мистецтво – це дуже складний процес, особистісний, підсвідомий, врешті, це – спосіб життя. Тож допускати народ до мистецтва, яке, все-таки, йому «належить», можна тільки у такий спосіб. Тим не менш, два несанкціонованих проникнення на фабрику відбулися. Один із них залишив по собі наповнений глибоким сенсом напис «тут був Вася Богомаз», що його вдалося вивести не без зусиль.

Продовженням і породженням «Фабрики…» стала інсталяція «Супрематична Україна», відібрана для ІІІ Конгресу культури Східного партнерства, котрий «з тріском» відбувся у Львові 4-6 вересня (принаймі, що стосується його візуальної частини).

Інсталяцію запроторили в патетичну і захаращену арт-об’єктами сумнівної художньої вартості залу Львівського палацу мистецтв – замість відкритого простору центральної вулиці. Позаяк мистецтво не існує за межами середовища, це, певною мірою, зруйнувало суть проекту. «Мистецтво – це рефлексії, контексти і так далі саме тут і в цьому часі. Мистецтво не може бути десь і взагалі. Не можна його возити туди-сюди і транспортувати. Це не ковбаса», – вважає Анатолій Михайлович.

Прикметною особливістю творчості супрематичного Федірка є те, що чорний квадрат в якості основи щоразу створюється «на місці». Цього разу на ньому – синьо-жовтий хрест і драбина в нікуди. Замість статичної рами – каркас на коліщатках як алюзія на знамениту чорну валізу Казимира Малевича, котра підсилюється припасованим збоку «фірмовим» ярличком з іменем автора.

Власне, історія професора Малевича з його чорною валізою, переказана у 1983 р. вустами Сари Абрамівни, колишньої його студентки, – тогочасному студенту Київського державного художнього інституту Анатолію Федірку, і стала для останнього мотиватором на багато років. Він просто відчув себе онуком Малевича, котрому той міг би читати лекції далекого 1928 року… Це прозріння є цінним зважаючи на те, що в Україні не залишилося справжніх учнів Малевича, тих, хто міг би продовжити ідейну лінію майстра. Подейкують, що коли проф. К. Малевич приїздив до Києва, приходив до інституту, то кожен його виступ перед студентами тривав лише десять хвилин: «Я, професор Казимир Малевич, це моя чорна валіза, ось моя картина – «Чорний квадрат» – це безвихідь,  кінець візуального мистецтва, що ви тут вивчаєте?…».

На відміну від свого духовного предка, Анатолій Федірко вчить. Вчить, хто такий Малевич. Адже людина, як культурна істота, зобов’язана знати, хто такий Малевич. Як на мене, одного такого запитання було б достатньо замість усіх іспитів чи ЗНО з історії та культурології в Україні. Якщо в Європі, за словами Федірка, його дєдушку знає кожен безхатько, то в Україні ім’я Малевича досі викликає суцільне непорозуміння. Називають його як зручно – то російським художником, то польським, то українським – народився-бо в Києві. «А насправді художник – він або є, або його немає», – вважає Федірко, котрого також «для зручності» не втомлюються називати «чернівецьким».

Про актуальність та успішність практично «подвижницького» труда Федірка свідчить мимохідь звернене до художника в кулуарах Конгресу культури зізнання Марата Гельмана, галериста та куратора, котрий не потребує представлення:  «Ты знаешь, Малевич все-таки любил Украину. Он вот Тараса Шевченко супрематического написал».

Марічка Юрчак

стаття для 

BIRUCHIY contemporary art magazine #4

Звести рахунки з 2015

2015 - це перший Новий Рік, який я зустрічала не вдома. За декілька днів до свята я вирушила в Стамбул, щоб прожити там всі пори року за два тижні. Новорічна ніч відбулася для мене на Галатському мосту - незважаючи на шквальний вітер і холод, там було багацько люду. Якась компанія турків грілася навколо бочки з полумям, граючи на дарбуці і пританцьовуючи. Борей зривав парасольки, навколо вибухали феєрверки, подвоюючись і потроюючись у воді Босфору.
Звідси я повернулася в хостел, де, в компанії італійця, казашки, двох турків, китайця та угорця ми до ранку грали у "показуху" та напихалися лахмаджуном.
Рік був дуже сумбурним - подорожувала я порівняно менше, але постійно вагалася, хвилювалася, переживала і була непевна.

Спробую підсумувати свої "тєлодвіженія" за 2015:

 - цього року я стала співпрацювати з мистецьким об'єднанням "Коза" і долучилася до організації Зустрічі друзів замків Тернопілля, музичного фестивалю #koza_play_01 у Бережанах, книжкового фестивалю Буксквер тощо в рамках туристичної ініціятиви #koza_play; координувала конкурс скульптур від Бункермуз, перевтілювалася у китаянку на святкуванні Китайського нового року, у Королеву на вечірці "Аліса в країні Чудес", Графиню Дракулу на Хеловін та інших персонажів...

 - cтворила туристичну карту Тернополя та карту замків Тернопільщини;
 - підготувала колекцію етикеток для наливок пана Михайла Герцога у Бункермуз (більше 30!);
 - написала більше 70 (!) портретів - акварелі, пастелі, графіка, рисунок та скетчі олівцями;
 - підготувала ілюстрації до книги громадянсько-патріотичної лірики, обкладинки до книг "Єва та Адам" Ірен Конст та "Клітка спогадів" Назарія Андрійчука, що з'явилися у видавництві "Чорнильна хвиля";
 - створила збірку карт для книги Віталія Махновця "A year of life in Ukraine".
 - cтворила 20 ілюстрацій до казок Лади Матич.
 - провела два художні майстер-класи у Бункермуз та вечір діафільмів;
 - стала фіналістом Всеукраїнського конкурсу есе "Чому Україні потрібна нова конституція?"
 - взяла участь у мистецькому фестивалі "Ї" та виставках "Мистецький Тернопіль" і фотоекспозиції "Мій Тернопіль" в Українському домі;
- написала 9 віршів;

 - пройшла у фінал міжнародного конкурсу есе InLiberty та провела два незабутні тижні у Грузії - Кутаїсі, Батумі, Тбілісі...
 - побувала на конференції у КНУ ім. Шевченка, де зайняла перше місце з доповіддю про кореляцію українських та європейських цінностей, та на Конгресі культури Східного партнерства у Львові;
  - опублікувала 5 наукових статей;
 - склала кандидатський іспит з всесвітньої історії;

 - побувала на фестивалях "Файне місто" і "Джаз-без";
 - відвідала десятки виставок, презентацій, концертів, прочитала стільки ж книжок і переглянула - фільмів та вистав;
 - взяла участь у роботі "Майстерні історії" в Одесі на початку травня;
 - тричі побувала у Бережанах та раз - у Кременці;
 - відсвяткувала весілля брата Романа у Скоморохах;

 - отримала посвідчення водія з категоріями А, А1 та В!
 - придбала свій мотоцикл;

 - підготувала близько 100 статей для "Тернопільської липи";

Ще за цей рік у нас вдома народилися дві шиншилки, завівся папуга-корелла Річчі.
Не обійшлося без сумних моментів - я зламала ногу, а смартфон, який я зважилася врешті придбати цьогоріч, - зламався тричі упродовж гарантійного терміну!
Це далеко не повний перелік того, де я бувала, чим позитивним займалася і що відчувала.

Проблема, яка залишається невирішеною, - це моя розсіяність, відсутність чітко розставлених пріорітетів, брак цілеспрямованості та кохання.

У 2016 році я планую:
 -  завершити кандидатську дисертацію;
 - завершити гру-монополію "Тернопіль у 90-х"
 - підготувати серію листівок "Ян Тарнавський..."
 - підготувати розмальовку "Якби мамонти жили донині..."
 - завершити полотна "Тайна вечеря" та "Українська ікона ХХІ століття"
 - провести вечірку у стилі Гаррі Поттера в Бункермузі;
 - організувати мистецький практикум у Бункермузі;
 - взяти участь у конкурсі "Новітній інтелект України"
 - податися на Форум демократії у Страсбурзі
 - взяти участь у конкурсі есе від inliberty
 - опублікувати наукову статтю англійською мовою в зарубіжному виданні;
 - провести виставку "Філософський камінь";
 - прочитати "Аптекар" Ю. Винничука, "Планета вода" Бориса Акуніна, "Століття Якова" В. Лиса, "Жизнь взаймы" та "Ніч у Лісабоні" Ремарка.

Є ще у мене "в загашнику" список справ, який я навіть боюся озвучувати. Головне - не боятися за ці справи братися.

Спогади Анастасії Дорошкевич, 1922 р. н.

 Мій нерідний батько – Роман Онисько - походив з Долинського повіту Станіславського воєводства. З ним мати Параска познайомилася в Німеччині, куди приїхала на роботу. Там одружилася з ним і народила старшого сина – Михайла. Потім у сім'ї з’явилися доньки Марина та Олена, і найменша – Настя, себто я. З фронту Австрійської війни прийшов від Романа лист: «Я не повернуся, доки ця земля не буде чистою». Отак він і не повернувся – що з ним трапилося – невідомо. Але мама була ще молодою, сподівалася вийти заміж. Не склалося. У неї народилася четверта дитина... Священник в церкві не хотів мені дати прізвище Онисько, тому я залишилася Дорошкевич.

Родина жила на Коржовій, найбіднішій вулиці* . У нас не було найменшої грядочки, щоб посіяти цибулю.

Мати Параска була одна, її батьки померли рано. Батько не хотів працювати, як пішов зловив рибу, то казав «Іди, жінко, купи чвертку». А потім починав махати кулаками. Його дружині Марині доводилося видиратися на грушку, прив’язувати там себе, щоб не впасти, і так ночувати, бо до хати не було як зайти. У них було четверо дітей – Іван, Степан, Дмитро і моя мама Параска.

Дмитро мав нарив на руці і колись покропив його чистотілом. Почалося зараження і йому ліву руку у 18 місцях розрізали по живому. Той кричав, щоб його прибили, щоб не мучився, але вижив і став працювати.

Практично усі в селі працювали на пана Скібнєвського. Йому належало все у селі – поля, ліси, пасовиська. Тишком рвали у лісі травицю для худоби. Коли були малими, ходили в ліс по ягоди, назбираємо суниць і на тарілочці несемо пані. Продаємо їй її ж суниці! Пані була дуже струнка, їздила на коні. Вона заплатить нам 20 грош і ми радіємо.

Михайло працював у пана кіньми, а сестру Марину вуйко Степан взяв за свою додому (їх будинки були поруч), але вуйна Ганна, яка сама не мала дітей, і не мала прихильності до дівчини, вигнала її. Олена служила в ксьондза Галібея (Просвітою і читальнею, що розміщувалися у Народному домі завідував ксьондз). Мати також працювала у пана і в заможних людей. Параска завжди намагалася останньою йти з роботи, щоб непомітно вимикати картоплі, сховати у фартух і зварити дітям їсти. З 12 снопів Параска отримувала один! Вона ще працювала на полі у дяка. А його жінка Катерина на млині викидала снопи зверху, що з них зерно осипалося, щоб ще менше Парасці дісталося.

І ми ходили до пана працювати. Ввечері всі дівчата ставали рядком і пан платив за роботу. То ми ставали на пальці, щоб виглядати вищими – старшим платили по 80 грош, а молодшим - тільки по 50.

В школі я вчилася 4 класи. Школа була нижче церкви. Там нас вчили польської та української мови, арифметику, релігію, історію.

Був один хлопець в селі (Степан Шевчук, його сестра була головою дівочого товариства «Соколи»), що для того, щоб той вчився у Чорткові його батько продав поле! Він вчився гарно, однак поляки не допустили, щоб той здав матуру. Отак він одного разу ліг спати, а вранці в хаті все було поперевертано, а він сам був не живий. Кажуть, що він викликав якогось духа. А назад не знав як відправити.

Було в селі три сім’ї жидів – Волько (тримав корчму), Сура торгувала забавлянками і солодким для дітей, Байла жила з донькою, підторговувала дріжджами тощо.
У 1937 році перебудовувалася церква, за гроші самих селян. В неділю правилося, а потім дівчата йшли по дворах і збирали кошти – хто дасть по 10, хто по 20 грош, а хто не мав ні копійки, то давав яйце.

У вересні 1939 року ми прокинулися одного ранку (18 числа) і побачили коней, солдат у саду. Військові собі порядкувати. А пан з панею (дітей у них не було) кудись зникли, покинувши маєток і поля…

Почали створюватися колгоспи. Ніхто туди не хотів йти, бо не знали, що то таке. А багатші не хотіли втратити свої статки – їх висилали до Сибіру. Тай люди мусили йти. Спершу грошей не платили, а потім стало краще. Була вже зарплата. Я працювала у конторі – нас там було троє. Головним бухгалтером була Леся, донька мого брата Михайла. Працювала продавцем, і на молочарні… Отак одного разу прийшов Іван зі служби в армії у відпуску в Скоморохи. То був батько моєї доньки Лесі.

Я все кажу, що зараз немає біди, біда була колись, хліб був рідкістю. Я зламала руку, була зовсім мала, мати несла мене на плечах від жінки, що вправляла перелом, перемотала тісно крайкою руку. І тоді вгостила мене скибою через весь хліб. Той хліб я запам’ятаю до кінця життя.


*у лісі на захід від вул. Задвірки, за Провалом (на ній жили такі бідні люди, що не мали хліба, а пекли прісні коржі) у с. Скоморохи Бучацького району Тернопільської області - авт.
Спогади записала Марія Юрчак у червні 2011 р.

Що треба обов'язково скуштувати в Стамбулі: з Боспору - до столу!

Місто, аби мені сподобатися, повинне мати воду - річку, озеро, море, океанський берег, на крайняк. Другий критерій - небагато людей. Стамбул омивається двома морями, але це найбільше місто Європи, тому мав би бути безжально викреслений зі списку облюбованих мною місць. Проте люд тут якось рівномірно і розмірено розсяний, тут немає того похмурого натовпу, який суне на тебе з метро в Києві о восьмій ранку.
А ще Стамбул ідеально підпадає під третій критерій - місто має гарно пахнути. Тут розливаються пахощі солоної прохолоди протоки, аромати квітів і парфумів, п'янкий запах прянощів з Єгипетського базару і смачної їжі.

рекомендую зайти в забігайлівку "Алі-баба" в районі Топхане. Турецький кітч, який зацінили найбільш високопоставлені особи країни та її гості, радує тим, що тут на столах завжди є свіжі черешні, полуниці, виноград чималих розмірів + різні горішки. А на стінах - у тому числі, прапори України

будете в Стамбулі - запитайте, як називається цей горіховий напій, дуже смачний, а то я забула.

Отож, короткий список того, що треба обов'язково скуштувати на березі Золотого Рогу.

1. Балик.
(Б)алик - це не м'ясо, як у нас, а риба. В Туреччині взагалі все по-турецьки: баба - це тато, карпуз - не гарбуз, а кавун, а кавун - це диня і так далі.
Отож, як будете гуляти по Галатському мосту (а це найдовший риболовецький міст в світі), то не стримуйтеся від спокуси скуштувати рибний сендвіч в одній із плавучих кафешок в китайському стилі. Смачніші рибні сендвічі готують хіба в Нідерландах (там з найніжнішим оселедцем), але тут рибку подають свіжозловлену. Свіжу булочку треба щедро поливати лимонним соком і облизувати пальчики.
2. Лахмаджун - це турецька піца. Це плоский млинець, присипаний купою спецій, які створюють такий смак, що ти думаєш. ніби їси і м'ясо, і помідорки... Дуже смачно. Продають в ресторанах (маленькі), можна замовляти в забігайлівках чи купити на вулиці в районі Султанахмет.

3. Кумпір - це унікальна страва, від якої Лукашенко кусає лікті. Береться величезна картоплина, виймається середина, пюре вимішується з маслом, утрамбовується, а зверху накладається велика купа різних начинок - горошок, м'ясо, капуста, морква, ще щось. Їсти таку картоплину можна і на обід, а потім ще й на вечерю. Продається не всюди, точно є в районі залізничного вокзалу. Коштує десь від 5 до 10 лір, але воно того варте.




4. Іскандер-кебаб - коронна страва турецької кухні, ягнятина на подушці з картоплі, полита сметаною. Ніколи не думала, що м'ясо можна їсти зі сметаною (це не зовсім сметана, це щось молочне. як вершки), але дуже смачно.









5. Салеп - це солодкий, подібний на молочний, кисіль, який розливають на вулицях зі смішних пузатих чайнико-самоварів (декотрі продавці носять його на спині, і розливають через плече з трубочки). Готується з кореня оріхдеї. Коштує 2-3 ліри, добре зігріває.













6. Вафлі в Ортакьої. Ортакьой - це фешенебельний район Стамбула з найкрутішими ресторанами і клубами міста. Тут продають величезні вафлі, начинені шоколадом і фруктами. Потренуйтеся їсти великі порції перед тим, як вирушати до Ортакьоя.

7. Свіжий гранатовий / апельсиновий сік продають практично на кожному кроці, коштує від 1 до 3 лір, просто перед вами спеціальним пресом вичавлюють 2-3 фрукта у склянку і ви споживаєте чисті вітаміни.

8. Чорба - гострий турецький супчик. Якщо хочете зігрітися або вберегтися від гастриту.


9. Рахат-лукум та пахлава
Солодощі - це те, чим славиться Туреччина. На будь-який смак. Очі розбігатимуться від асортименту в магазині "Кошка". Але ви зберіться з силою волі та купіть щось собі і близьким. Пахлава - це не слойка з медом, як у нас продають на пляжах, а маленькі тістечка з горіхами. Рекомендую - "пташине гніздо".


10. Дондурма - це фантастичне морозиво з козячого молока. Продаж цих холодних ласощів - справжній ігровий ритуал, який необхідно пережити. Має незвичну тягучу консистенцію, яка досягається тому, що в морозиво додають товчений корінь орхідей.Через виробництво традиційного морозива орхідеї опинилися під загрозою, і я чула таке, що додавати їх заборонили. Тим не менш, смак дондурми не змінився. Якщо будете гарно посміхатися, продавець у традиційному турецькому вбранні пригостить вас морозивом просто так. Інакше доведеться викласти 2-3 ліри.

11. Яблучний чай в ідеалі мав би робитися з сушених яблук, на практиці його розводять з пакетика з кольоровим порошком. Але це нікого не спантеличує, бо чай тут п'ють постійно і масово. Вам пропонуватимуть випити чаю в магазинах і на базарі. Спеціальні продавці розносять його в неповторних тюльпаноподібних маленьких скляночках на білих блюдечках з червоними плямками (традиційний орнамент), по п'ять чашечок на підносі.



12. Каву в кафе "П'єр Лотті"
Хоча це турки навчили нас пити каву, і саме тут у 1475 році відкрилася перша кахвехане (каварня), їх кава не така вже й смачна, але пити її треба. Коли поїдете в найбільш святий район Стамбула - Еюп гуляти з котами по кладовищу, то неодмінно купіть собі закручений картопляний чіпс і квиток на підйомник, котрий відвезе вас на вершину гори. Там є малесенька і багатолюдна кав'ярня П'єр Лотті, де обожнював проводити час однойменний французький журналіст, закоханий у Стамбул. Попийте там кави - чисто символічно, споглядаючи чарівний краєвид. Коли завершите цей ритуал, переверніть чашечку і покладіть на денце свій перстень. Потім зазирніть у чашку і спробуйте розгадати по малюнку, що вам віщує доля.







13. Сіміт - це бублик з кунжутом, який продається практично на кожному кроці (вранці) і коштує 1 ліру. Розносять їх на колоритних червоних візочках не менш колоритні, поважні турки.



14. Смажені каштани солодкі на смак, добрі тільки поки теплі, тому не зволікайте. Не пробуйте смажити наш кінський каштан, він гіркий.

15. Айран - це кисломолочний, освіжаючий напій на основі йогурта, корисний для травлення і настрою.

Не омину увагою типову домашню, холостяцьку страву - менамен - це яєшня з додатками усього їстівного, що є в холодильнику. Застережу проте не пробувати свіжозірвані оливки з дерев! Вони дуже терпкі та гіркі! Але лаврового листа додому можете набрати.

Додати до цього списку "хітів" турецької кухні можна бастурму, кофте (м'ясні кульки), донери (шаурма), ракію, пиво "Ефес" - кажуть, найгидкіше пиво в світі, розмаїття смаженої риби, тесті-кебаб (запечене в горшечку м'ясо, який господар помпезно розбиває у вас на очах, але у вас вже й так слинки течуть.

Приємного вам апетиту в Стамбулі!

На Цареград! Як поїхати в Туреччину

У нас чомусь - СтаМбул

Ви начиталися Ельчіна Сафарлі і тепер марите солоними сльозами Боспору? Не дає спокою слава Роксоляни? Хочете відчути себе володарем Азії та Європи?
Якщо ви вирішили відвідати Туреччину, у вас на це має бути небанальна причина.
Я ж кажу вам - їдьте.
Потрапити на батьківщину танцю живота можна кількома шляхами.
Один із них - переродитися в котромусь із минулих життів в євнуха чи дервіша (особисто не пробувала, рекомендувати не можу).
Можна доплисти на паромі, який відчалює двічі на тиждень з Одеси (Іллічівськ), але на подорож ви тоді потратите день-півтора і від 160 до 300$.
Я вирішила летіти літаком, і то мав бути мій перший політ (на дворі стояв 2013 рік). Так сі стало, що вилітала я одразу на другий день після свого випускного в університеті.

мій перший політ

Над Чорним морем

Червоні дахи Стамбула

Квиточки рекомендую купувати в інтернеті, бо агенції хочеш-не хочеш, а додають свої збори.
Якщо раніше брали квитки на bravoavia чи tickets.ua і маєте там знижки - дивіться там. Я вирішила купувати прямо на сайті авіакомпанії "Пегасус" - flypgs.com. За моїми спостереженнями, тут найдешевше. Завчасно купуючи, можна заплатити 50-60$ з вильотом зі Львова в обидві сторони. Тільки будьте акуратні, знімайте галочки з додаткових послуг, які там пропонуються - типу обіду, більшого багажу чи вибору місця на борту.

В "несезон", зрозуміла річ, квитки дешевші. Хочу зауважити, що з України літає також "TurkishAirlines", котрі серйозно заганяються з цінами.

купуйте квиточки на flypgs.com

"Пегасус", цей крилатий кінь - це зручні нові невеличкі літаки і до того ж дуже доступні перельоти всередині самої Туреччини (12$ заплатила за рейс Стамбул - Ізмір і ні разу не пожаліла).

аеропорт Ізміра

Єдина можлива незручність - що прилітає він не в аеропорт Ататюрка, а в Сабіху Гокчен, котра знаходиться дещо далеко. Проте! Ніяких проблем з доїздом немає! 

аеропорт Сабіха Гокчен

Ви приземляєтеся, проходите паспортний контоль (віз в Туреччину для щасливих власників українських паспортів не треба!) і на виході з аеропорту вас чекають великі автобуси від "Havatash bus", котрі за 8-12 тур. лір довезуть вас красивими мостами і гладкими дорогами до площі Таксім.

Проблем з обміном валюти немає, це без комісії можна зробити прямо на летовищі (курс минулого року був 1 ліра = 8,5 грн).

Застерігаю вас - будьте обережні з таксистами у Стамбулі, вони неабиякі пройдисвіти.

всі таксі у Стамбулі - жовтого кольору

 Громадський транспорт древньої столиці також не надто лояльний до бідних туристів. Першого разу як я була там, то умудрилася всюди ходити пішки, окрім однієї поїздки на пляж Йошилкьой (в автобусі контролерів не спостерігається, за мене заплатив якийсь добряк з проїздною карточкою - я чесно думала, що квиток можна придбати вже в салоні автобуса. Як виявилося - ні, але автобуси там швидкі і комфортні). Коли була взимку, то каталася на метро. Щоб зекономити, також купуйте проїздні карточки (в районі 12 лір).

новий термінал Львівського міжнародного аеропорту імені Данила Галицького 

Сподіваюся, добирання до Львова не викличе у вас труднощів. Там із залізничного вокзалу ходять до Любінської маршрутки, навіть тролейбус. Головне - не переплутайте старий термінал з новим - імені Данила Галицького.

Приємного польоту!

Брати чи не брати [участь у конкурсах]: гайд для тих, хто хоче перемагати

Ніщо так не тішить нашу самооцінку як кипа грамот, дипломів і галерея відзнак включно з кубками та медалями на стіні. Разом з цим, ніщо інше так само яскраво не засвідчує нашу компетентність, професіоналізм, майстерність, якщо не талант, нашу організованість, вмотивованість та цілеспрямованість. Тому у достатньо впевненої в собі молодої людини рано чи пізно з'являється непереборне бажання випробувати себе у конкурсі.

Останнім часом складно навіть відстежувати всю інформацію про можливості для молоді - настільки її багато. Разом із цим, значно почастішали випадки, коли конкурси відміняються, бо бракує коштів, коли організатори виявляють свою непорядність чи нехлюйство щодо проведення змагання, коли пагони корупції розквітають на чистому полі незалежного експертного оцінювання. 

Є одна проста порада: не хочете розчаровуватися - не беріть участі. Але так ви ніколи не переможете. 

Ця публікація про те, як ще на першому кроці до участі у конкурсі вберегти себе від розчарувань. Одразу застережу: мова не йтиме про розіграші за "лайк/репост", а про ті літературні, митецькі, наукові тощо проекти, де оцінюватимуть ваші зусилля і реальні знання та вміння. Певною мірою наступні тези підходять і щодо заявок на участь у тренінгах, семінарах, конференціях, програмах, тощо.

На що потрібно звернути увагу, перш ніж схопитися за голову, пензель чи перо і кинутися готувати роботу на конкурс? Я виділила 6 головних аспектів.

Історія конкурсу. Поцікавтеся, як давно цей конкурс проводиться. Щоправда, навіть Нобелівська премія не застережена від скандалів, проте відгуки учасників попередніх років, статті в інтернеті допоможуть оцінити адекватність конкурсу у всіх його вимірах. У щорічних конкурсів зазвичай вже добре налагоджена організація, процедура відбору, враховані попередні помилки (які неодмінно у всіх бувають).

Організатори. Ви повинні розуміти, коли берете участь у конкурсі, що ви насправді є інструментом для піару організаторів: ваші твори, ідеї, ваше ім'я та обличчя організатори використовуватимуть, аби розкрутитися. Особливо що стосується нових громадських об'єднань, спілок, фондів тощо, котрі часто якраз й ініціюють такі конкурси для того, щоб заявити про себе якомога ширшій аудиторії. Буває, що організація хоче закріпити за собою хорошу репутацію: методика оцінювання конкурсних робіт прозора і зрозуміла. є зв'язок з координаторами конкурсу - тоді боятися нічого. Але трапляється, й від цього важко вберегтися, що конкурс роблять "під" якусь політичну, релігійну, бізнесову, не до кінця зрозумулу "тему" і на учасниках лише накручують собі популярність (лише і більш нічого). А буває, що організація нова і просто ще немає достатньо досвіду для того, аби провести конкурс належним чином.

Просто дивіться, хто є організатором (політична партія, торгова марка, релійна секта, секс-шоп, державна установа, школа..), наскільки вони мають стосунок до теми конкурсу і робіть висновки. 

Якщо організатори конкурсу не викликають жодних підозр, про всяк випадок, зверніть увагу, хто є партнером проекту і його спонсором - відомо ж-бо, хто платить - той замовляє музику. А вам треба знати, під чию дудку ви будете танцювати.

Журі. Дізнайтеся, хто і як оцінюватиме ваші роботи. Кваліфіковані експерти чи такі ж студенти/школярі, як і ви? Самі організатори? Останній випадок є небажаним, бо тоді дуже просто організувати конкурс під якусь конкретну особу, котра в результаті й збере всі лаври, а ви залишитеся лише "масовкою". Не беріть участь у такому конкурсі, якщо, звісно, ви не є тією конкретною особою. Однак й у такому випадку бувають приємні винятки, в будь-якому разі зважайте на те, скільки зусиль ви вкладаєте в конкурс. Просто надсилаєте готові вже давно роботи чи творите щось нове, що займе у вас час та старання.

Найкращий випадок - коли котлети окремо і мухи - окремо. Тобто, тоді, коли організатори залучають / наймають професійне журі, котре оцінюватиме зашифровані роботи.

Умови проведення. Уважно прочитайте умови проведення конкурсу. Насамперед, для того, аби  не пропустити дедлайн подачі робіт. Все має бути чітко, зрозуміло, достаньо деталізовано, грамотно написано. Не беріть участі у конкурсах, де є грошові внески. Навіть якщо (тим паче, якщо!) ці внески дуже малі, а приз - надто вже привабливий. Поки що в Україні я не багато зустрічалася з такими конкурсами, але от за кордоном вони досить розповсюджені. В кращому випадку - це просто лотерея, а не справедливе оцінювання, в гіршому - "кидалово". Якось я подала статтю на конференцію (не побоюся розкрити інтригу - від ГО "Інститут суспільних ініціатив"), де автор найкращого матеріалу мав отримати 100 євро. Відповідно, публікація оплачувалася авторами. Вже минуло 10 місяців і багато відмовок від ініціативних організаторів, але я й досі не знаю, хто став тим щасливчиком. Та, принаймі, маю збірник на руках.

Організація.  Хороші організатори швидко та ефективно комунікують з учасниками, не ховаються, завчасно попереджають учасників про важливі моменти, надають наперед якомога ширшу програму дій (етапи конкурсу, графік проведення, перспективи на майбутнє), цінують ваш час, піклуються про відшкодування витрат на дорогу, ваш комфорт та харчування. Погані організатори вдають, що не отримали твого листа, заявки, не відповідають на дзвінки, ігнорять твою роботу (зі мною таке траплялося двічі, друзі кажуть, що і їх теж, бувало, "динамили").

Призи. Для багатьох цей пункт мав би стояти на початку. Можливо, це й логічно, - ми оцінюємо, наскільки винагорода вартує тих зусиль, яких ми докладаємо; вирішуємо, чи є шанси на перемогу, врешті, отримуємо мотивацію, - і перед очима, ніби в того віслюка, з'являється солодка морквина заохочення. Але принцип "головне - не перемога, а участь" діє навіть тут. Не пишіть/творіть/малюйте роботу на конкурс, якщо не відчуваєте, що не дізнаєтеся / не оволодієте у процесі нічим новим, не отримаєте задоволення, не зможете використати напрацювання у подальшому. 

Незалежно від того, перемогли ви в конкурсі чи ні - діліться своєю роботою. У соцмережах, у своєму блозі - так ви маєте шанс не лише отримати похвалу і підтримку друзів, але й корисні зауваження, коментарі, котрі допоможуть у майбутньому вдосконалити себе і свою працю.

До слова, зараз, коли за плечима у мене вже десятки конкурсів, шкіл і програм, я можу сказати, що ціннішими часто виявляються не матеріальні призи чи грошові премії, а позитивні емоції, здобуті знання, корисні чи просто цікаві знайомства (всі знайомства корисні, якщо вміти їх використовувати).

Не бійтеся спробувати вперше. Не бійтеся програти - тут точно корову не програєш! Програти у таких конкурсах неможливо, можна просто не виграти, та й це нічого не значить. 

Не бійтеся знову спробувати після невдачі. Не бійтеся знову спробувати після перемоги. 

Свіжих ідей вам, натхнення, творчості та удачі!

Якщо ви можете вказати на ще якісь "тривожні дзвіночки", поділитися своїм негативним /позитивним досвідом - зробіть це в коментарях!

Чому Україні потрібна нова Конституція?

есе-фіналіст Всеукраїнського конкурсу https://nashepravo.org.ua/

Конституція – єдиний порятунок.

Б. Акунін

Діюча Конституція України – багато у чому декларативний документ (тим паче, що в її основу покладено Декларацію про державний суверенітет) – такий собі «костюм на виріст». Адже коли частина норм Основного закону де факто не діють (визначення України як соціальної держави, заборони розташування іноземних військових баз…), це підриває його авторитет і довіру суспільства.

Передбачалося, що з часом українське суспільство «виросте» згідно з конституційною «програмою». Та ось пройшло практично 20 років, і ми дійсно виросли, навіть переросли себе. Але за цей час костюм став… немодним.

Упродовж цих двох десятиліть було кілька спроб щось змінити у «фасоні» Конституції. Кожен президент з різним успіхом намагався її перекроїти «під себе» (таких спроб було п’ять). Проте нагальних і виправданих змін до Конституції є настільки багато, що «перешивати» наш Основний Закон немає сенсу: необхідно запропонувати нову модель. Різні проекти конституційних перетворень вже тривалий час обговорюються. Пора втілити їх у життя. Причому жодні зовнішні обставини не мають стати перепоною. Війна – не виправдання відсутності реформ, а додатковий стимул!

Останні зміни до Конституції, схвалені Верховною радою 31 серпня 2015 року, хоча, певною мірою й відображають інтереси соціуму, але прийняті під зовнішнім тиском, а не з внутрішньої потреби, що дискредитує запити суспільства на децентралізацію і розширення місцевого самоврядування, перетворює їх на предмет торгу. Що б нам не радили «приміряти» на себе європейські чи заокеанські політики, Україна потребує «індпошиву» й українська нація здатна стати дизайнером своєї Конституції (хіба не Пилип Орлик був одним із перших, хто створив її?). Причому ця конституція буде написана не провладними юристами і політиками, а громадськістю та експертами, і мати дійсно характер суспільного договору, а не «державного дарування». Отже, кожен зможе зробити свій «стібок» та відчути відповідальність державотворення.

Це буде сворідний державний «краудсорсинг», на зразок Ісландського прецеденту: завдяки інформаційним технологіям ХХІ століття з відносно невеликими затратами можна реалізувати участь кожного громадянина у прийнятті політичних рішень. Скажете, в Ісландії це стало можливим, бо її населення удесятеро менше, ніж в України, – але це лише шанс зробити нашу конституцію удесятеро кращою!

Нова конституція України повинна бути написана проактивними людьми, обізнаними у глобальних тенденціях, котрі в сучасному мінливому світі орієнтиром обирають новизну (так, вона повинна закріплювати норми, що стосуються електронного врядування та голосування, прозорості доступу до робочих документів влади…).

«Червоною ниткою» нової конституції повинна залишатися ідея демократії,

принесена, як рятівна нитка Аріадни, на українські землі ще у VIII ст. до Р. Х. її «авторами» – грецькими колонізаторами. Завдяки внутрішньому прагненню українців до народовладдя, вона проявилася у таких суспільно-політичних явищах як віче, громадське врядування, міське самоуправління, козацька вольниця, Центральна Рада тощо. Природно, що й перша конституція незалежної України як вершина шляху до побудови правової держави та результат тривалої і клопіткої роботи юристів і політиків, була високо відзначена фахівцями, Венеціанською комісією та схвально зустрінута суспільством.

Однак багато у чому вона була породженням не суспільного консенсусу, а компромісу між президентом та прем’єр-міністром, між законотворцями і лівими силами. Її творці, навіть якщо були опозиціонерами до радянської системи, залишалися вихідцями з неї. На останніх виборах до Верховної Ради українці сформували парламент, до якого вперше не ввійшла комуністична партія. І це лише один, хоча й дуже показовий, з цілої низки фактів, котрі свідчать про радикальні зміни в українському суспільстві з 1996 року.

Для запобігання авторитаризму Україні як пострадянській державі необхідно зберегти парламентсько-президентську республіку. Позитивним стане створення системи поміркованого бікамералізму, що жодним чином не суперечить засадам унітарності, а лише посилюватиме систему стримувань та противаг як між різними гілками влади, так і в парламенті. Верхня палата (сенат) обиратиметься прямо з представників регіонів за мажоритарним принципом і стане запобіжником олігархізації усього законотворчого та процесу державного управління, надмірної мультипартійності, враховуючи, що сучасні партії України (а їх є аж 242!) направду не захищають інтереси різних прошарків населення та стратегічного розвитку країни. Нижня палата обиратиметься за пропорційною системою за відкритими списками. Причому депутатський корпус повинен бути скорочений, а недоторканість – скасована.

Ці конституційні нововведення матимуть свій ефект тільки за успішної реалізації адміністративної та реформи місцевого самоврядування. Замість неповоротких бюрократичних державних адміністрацій, основна функція яких зводиться до підтримки президентської вертикалі влади, повинні працювати урядники. Громади на місцях – нарешті одержати більше повноважень.

В сучасному рухливому, інтегрованому світі заборона подвійного громадянства чи  участі держави у політичних блоках виглядає анахронізмом. Державний статус англійської мови забезпечить реальне стимулювання вивчення мови міжнародного спілкування в країні і зробить її громадян відкритими до світу та більш конкурентоздатними.

Противники зміни Конституції наполягають на тому, що основний закон повинен створюватися «на віки». Однак давність не є еволюційною перевагою, навіть «старожилка» – конституція США – залишається чинною упродовж 228 років завдяки тому, що є «живою».

Конституція народу, який довів свою силу, хоробрість і готовність до змін на Євромайдані та у протистоянні ворогу, повинна бути атлетичною!