ЯК ЗРОБИТИ УКРАЇНУ «ТУРИСТИЧНОЮ МЕККОЮ» ЄВРОПИ?

Це соціально-економічне прикладне дослідження стало фіналістом Х-го ювілейного конкурсу "Новітній інтелект України". На жаль, цьогоріч організатори повідомили, що обіцяних грошових премій - не буде: не знайшли фінансування. Раніше конкурсом опікувався БФ Катерини Ющенко. Якщо це досі так, то це взагалі сором... Тим не менш, хочу оприлюднити свої роздуми на задану тему, які б не з'явилися, якби не туристична ініціятива #koza_play, яку ми з однодумцями розвиваємо вже другий рік:

І.

Незважаючи на економічні кризи, туристична галузь у світі в останні роки стрімко розвивається: за даними Всесвітньої організації туризму (ВОТ, UNWTO) у минулому році у мандри вирушили 1,6 мільярда осіб [1]. Не дивно, що дві найпопулярніші іпостасі сучасного суспільства – це турист та терорист. У цих умовах Україні необхідно включатися у конкурентну «боротьбу за туриста», інакше його місце займе терорист.

У 2000–2013 рр., згідно з даними Державного комітету статистики України, кількість іноземних туристів, які відвідували Україну, постійно зростала, досягши максимуму в 2008 р. – 25 449078 осіб – тоді Україна посіла 8 місце у світі у рейтингу Всесвітньої організації туризму за кількістю туристичних візитів. Це свідчить про зацікавленість в Україні, адже навіть після скорочення кількості туристів на 5 млн. у 2009 р. потік знову наростав і досяг 24671227 осіб у 2013 р., після проведення міжнародного футбольного чемпіонату «Євро 2012». Але вже в 2014 році, у зв’язку з внутрішньополітичною нестабільністю в країні, скоротився практично удвічі [2].

До порівняння, один лише Лувр у Парижі за 2014 рік відвідало 9,3 млн. людей! Це вплинуло і на загальну картину регіонального туризму – за даними Туристичного барометра, Східну Європу відвідали на 6% менше туристів загалом у 2014 році у порівнянні з 2013 [3].

Виключно з туристичною метою у 2014 році Україну відвідали 146 804 іноземців. Однак з них відвідувачів з європейських країн – трошки більше половини – 54% (та якщо не брати до уваги Білорусь, то це лише – 8% !) [4].

При цьому прикро, що не було жодного туриста з Чорногорії, лише по одному – з Македонії, Словенії та Боснії і Герцеговини. Звичайно, при проведенні аналізу подібної статистики треба врахувати і розміри та населення країн, звідки подорожують туристи, й інші показники. Але впадає у вічі саме незацікавленість в Україні її найближчих сусідів. Чому, за безвізового режиму з країнами ЄС, Україна все ще не захлинається потоками туристів?

Обивательська мудрість стверджує, що те, що не обліковане – те неконтрольоване. Точну кількість туристів встановити складно, позаяк в Україні відсутня чітка методика підрахунку. Існують дані Державного комітету статистики України, Міністерства інфраструктури України та Державної прикордонної служби України, які часто різко різняться між собою. До числа туристів зараховують заробітчан, які вказують своєю метою візиту туристичну, а не беруть до уваги тих, хто відвідують країну з релігійною, культурною, спортивною метою… Проте, і ґрунтуючись на цих даних, нерадісні тенденції розвитку вітчизняного туризму чітко простежуються.

Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомляє, що у 2015 році Україну відвідала рекордно низька кількість іноземних туристів. У цьому році до нашої країни завітало лише 124 тисячі іноземців, що є найнижчим показником за останні 14 років [5].

ІІ.

Очевидно, що обсяг туристичного потоку в Україну з Європи є неадекватним її туристичному, рекреаційному потенціалу. Україна займає одне з провідних місць в Європі за рівнем забезпеченості цінними природними та культурними ресурсами. Не має необхідності перелічувати насправді незліченні принади України, але є потреба навести рекомендації з перетворення України у “туристичну Мекку” Європи.

1) КОНЦЕПТУАЛЬНІ

Україні потрібно відмовитися від ідеї стати «Меккою». Україна має бути Україною. Потрібно відмовитися від недолугих і натягнутих порівнянь на кшталт: «Вилкове – українська Венеція», «Кременець – волинська Швейцарія», «Львів – маленький Відень, маленький Париж», народжених з власної меншовартісності.  Звісно, деяких порівнянь не уникнути, особливо тих, що існують віддавна – «Львів – П’ємонт Галичини» або «Одеса – Південна пальміра», але здебільшого вони спрацьовують лише для внутрішнього туриста, котрий Венецію і Швейцарію не бачив, та й навряд чи побачить (судячи із прикрої статистики, лише третина українців бувала раз чи більше закордоном [6]). Для європейця, котрий без жодних труднощів може відвідати той же Париж чи Відень на вікенді, цікавим буде лише унікальна, певною мірою екзотична пропозиція, якою і може стати Україна. Досі вона залишається своєрідною terra incognita для західного мандрівника – нам потрібно розвіяти його побоювання і міфи, зігравши на позитивних стереотипах з додаванням привабливих легенд.

На руку Україні й «занудженість» Європою: коли «вічні міста» стають банальними і перенасиченими туристами, а земна куля все тіснішою, треба пропонувати нові і маловідомі локації для мандрівників. Якою б не була наша національна гордість, треба визнати, що Україна не має другої Барселони чи другого Риму. Але це не мінус, а плюс: другий Рим нікому не цікавий.

Тому крайньою необхідністю є створення унікального туристичного продукту, освоєння туристичних ресурсів, насамперед, у провінції. Якщо столиця України є топовим місцем паломництва туристів зі всього світу та must-see place у різноманітних путівниках, то населення сіл і містечок не розуміють, не вбачають вигоди, а відтак – не бережуть та не цінують туристичний потенціал своїх населених пунктів. Розвиток туристичної освіти у вищій школі вже дає свої плоди, але туристична просвіта повинна провадитися і на уроках географії у школі, гуртках і секціях туризму, і, як видно, у вищих органах влади –  бо навіть чиновники в Україні не розуміють, наскільки туризм є прибутковою галуззю, якщо Держбюджет в Україні на 2016 рік не передбачає її фінансування.

І якщо турист у світі з «гультяя» і «швенді»[1] перетворився на любителя подорожей, то в Україні ставлення до туристів є неоднозначним: від ксенофобії та настороженого зацікавлення до гостинності й комерційного інтересу – що залежить від регіону, країни-походження туриста й інших суб’єктивних факторів. Наприклад, з недовірою в Україні ставляться до «автостоперів», «бекпекерів»,[2] «каучсерферів»,[3] їх культура є слаборозвиненою відносно кількості населення України та у порівнянні з іншими європейськими країнами. В Україні станом на січень 2016 року є 110,941 – користувачів сервісу гостинності Сouchsurfing, з них з мого рідного Тернополя (населення 220 тисяч) – гостей приймають 147 осіб. До порівняння, у Франції таких є 655,969. Серед користувачів всесвітнього сервісу АIRBNB у моєму рідному місті Тернопіль – лише 9 пропозицій і лише один хостел. Є й інша сторона медалі – бажання нажитися з європейського туриста, не особливо піклуючись про відповідність рівня обслуговування його вартості, що є величезною тактичною помилкою.

Тобто, необхідно розвивати альтернативу традиційному готельно-екскурсійно-груповому туризму, паралельно із впровадженням нових підходів та методів ведення музейної, екскурсійної діяльності.

Перелік видів туризму, згідно ст. 4 Закону України «Про туризм» включає ті види, які знаходяться в недорозвиненому чи зародковому стані: туризм для осіб похилого віку, для інвалідів, підводний туризм [7] і не включає нових, актуальних напрямків туризму, як арт-туризм, ігровий; клубний; креативний; кулінарний; літературний; медичний; музичний; науковий; рибальский туризм тощо, фототури…

Очевидно, що потрібно розвивати напрямки туризму, спрямовані як на окремі соціальні категорії, так і за різними тематичним спрямуванням: велосипедний, залізничний, елітарний, рекреаційно-оздоровчий, розважальний, подієвий, професійно-діловий туризм, науково-пізнавальний (конгресний, семінарський),  пригодницький (екстремальний), паломницько-релігійний, ностальгічний та екзотичний туризм, екотуризм, шоп-тури і спортивний відпочинок, і розширювати цей перелік такими інноваціями, як промисловий та гастрономічний туризм.

Подібно до того, як туристів сприймають в Україні за безтурботних, несерйозних гультяїв, так і до туризму ставлення як до «додаткової», «необов’язкової» сфери, а не до повноцінної індустрії.

Підсумовуючи цей блок рекомендацій, зазначимо головне – Україні потрібна сучасна концепція розвитку туристичної галузі. Концепція Державної цільової програми розвитку туризму та курортів на період до 2022 року [8] була скасована у менш ніж через рік після її прийняття у 2015 у зв’язку із анексією Криму та наростанням напруженості на Сході України.

 Проте ми повторюємо тезу, війна – не виправдання для бездіяльності, а стимул до дії.  АТО на Сході України не повинне перешкоджати відкривати нові пішохідні переходи на кордоні з Польщею, які збільшать потік туристів і тим самим наповнять місцеві бюджети. Це час пропонувати Європі, щоб вона створила для Західної України нову програму PHARE, з якої за участю коштів ЄС фінансували б розвиток твердої інфраструктури: модернізацію доріг і залізниці, термомодернізацію будинків чи будівництва каналізації в західноукраїнському селі. 

Прикладом для України у цьому плані можуть слугувати Грузія чи Хорватія, які не чекали припинення війни з тим, аби розвивати туризм. Хорватія у 1992 р. тоді щойно проголосила незалежність і була під тиском сербського агресора, але вже тоді створила всі умови для того, щоб стати абсолютним лідером в царині туризму в цій частині Адріатики, та щоб туристи могли без зайвої затримки на кордонах туди приїхати. Туризм став важливою частиною хорватської економіки і забезпечив цієї молодої державі економічне зростання, так потрібне у ці неспокійні часи. Що й говорити про Ізраїль, який знаходиться у стані перманентної війни десятиліттями, та, тим не менш, щороку приймає у себе декілька мільйонів гостей. Це вдається, не в останню чергу, завдяки правильному маркетингу.

2) МАРКЕТИНГОВІ

Лише у лячних казках можна поїхати туди-не знаю куди, аби побачити то-не знаю що. Аби спокуситися на відвідини України, потенційний турист повинен побачити і відчути привабливу картинку, адже сприйняття в сучасному світі суттєво зміщується у сторону візуальної його складової. Вислів «продати батьківщину» неприємно відгонить криміналом і зрадництвом, але це те, що нам необхідно робити: продавати Україну у Європі, як будь-який інший товар, дбаючи про його якість, лояльність клієнта та власну вигоду.

 Відтак першочерговим завданням стає формування і просування бренду «Україна» закордоном. Світова практика підтверджує те, що приватний бізнес не може самостійно проводити некомерційну іміджеву рекламну кампанію своєї країни, оскільки пропонує та продає лише свій власний продукт. Тому завдання створення позитивного образу країни є, насамперед, державним завданням, і – практично непосильним за умов нинішнього державного менеджменту туризму [9].

Доволі непросто визначити, що саме ми хочемо рекламувати і який імідж Україні створити, тут ситуацію ускладнює якраз багатство туристичного потенціалу нашої країни. Зробимо акцент на Львів і Карпати – поза увагою залишаться мальовниче Поділля, мультикультурна Одеса і Дніпровські кручі, цікавий для західноєвропейського мандрівника соціалістичний заповідник Харкова чи Дніпропетровська. Вочевидь, робити це необхідно варіативно, диференційовано, залежно від країни-адресата реклами, історичного бекграунду, сезону тощо. Взагалі, нам Україна туристична скидається на писанку – красиву і розмаїту, яка готова запропонувати мандрівнику саме те, що він від неї очікує, ба навіть більше.

А відтак треба провадити рекламні кампанії на міжнародних на європейських національних телеканалах, інтернет-сайтах, розміщувати зовнішню рекламу в аеропортах та великих транспортних вузлах. Вартувало б створити й перший міжнародний український телеканал. Тому прикро, що в державному бюджеті України на 2016 рік не передбачено видатків на просування держави у світі, також наша країна не була представлена на Міжнародній туристичній виставці, яка відбулася нещодавно в Мадриді (Іспанія), тоді як участь у подібних заходах є обов’язковою [10]. Якщо України немає на туристичній виставці, її не існує в принципі. А щодо скорочення фінансування туризму, то парламентарям в Україні слід нагадати, що у Великобританії 1 вкладений фунт повертається 27,  в Україні 1 долар – семи [9].

У країнах ЄС туризм сприяє підвищенню сукупного валового внутрішнього продукту на 8 відсотків, економічному зростанню на 11 відсотків, а кількість робочих місць в туристичній індустрії становить близько 12 відсотків загальної чисельності.

Завдання з просування міжнародного туризму в Україні слід також покласти на консульські установи та посольства України закордоном (знову ж таки, з прикрістю відзначимо, що в таких умовах, коли Україні конче необхідна міжнародна  підтримка і просування Угоди про асоціацію з ЄС, не в усіх європейських країнах є призначені посли!).

Лише потужна промо-кампанія України на всіх рекламних фронтах здатна протидіяти російській дезінформаційній війні та вивести її на перші шпальти туристичних путівників. Причому увагу слід звернути й на нові технічні можливості промоції – додатки для смартфонів, цифрові довідники, он-лайн підтримка туристів тощо.

Наступним питанням є, на кого покласти ці обов’язки?

3) АДМІНІСТРАТИВНІ

На сьогоднішній день державним регулюванням туристичної сфери займається Міністерство культури і туризму України (МКТ) та Державна служба туризму і курортів (Держтуризмкурортів), яка діє в складі Міністерства культури і туризму України і йому підпорядковується. Україні необхідне державне регулювання туристичної сфери за моделлю, у якій поєднуються принципи координації державного та приватного сектору, при якій управління туристичною сферою здійснює спеціальна агенція, управлінські функції якій делегує відповідне міністерство. Такими агенціями є VisitBritain у Великобританії (країні, якій, здавалося б і не потрібно себе рекламувати), Польська туристична організація чи Національна адміністрація туризму Грузії. Відтак необхідна реорганізація Держтеризмкурортів (організації з невимовною назвою) або ж її ліквідація та заміна Українською агенцією туризму (УАТ), котра б займалася вдосконалення системи організації державного регулювання туристичної сфери на всіх рівнях управління в частині налагодження координування співробітництва між державою, туристичними організаціями та приватним сектором.

Першочерговою необхідністю є створення її філій – національних офісів українського туризму – за кордоном. Використовуючи практичний досвід таких країн, як Мальта, Великобританія та Польща, доцільно розробити «Стратегію просування національного туристичного продукту за кордоном» з обов’язковою розробкою принципів створення і діяльності туристичних представництв у інших країнах [9].

Cприятиме поставленій меті створення системи розподілу обов’язків та функцій між туристичними організаціями, налагодження координування співробітництва між державою, туристичними організаціями та приватним сектором туристичної сфери, створення мережі представництв туристичних організацій як в Україні, так і за її кордоном, а також заходи, спрямовані на поглиблення взаємодії приватного сектора (раніше орієнтованого на виїзний туризм чи внутрішній туризм) з іноземними мандрівниками.

До цього блоку рекомендацій додамо ще й ліквідацію прогалин у законодавстві, насамперед тих, що блокують інвестування галузі та подальшу візову лібералізацію. У сфері правового регулювання туризму необхідне пільгове оподаткування для тих туристичних кампаній, котрі ведуть свою діяльність закордоном та заохочують туристів до відвідин України.

4) ІНФРАСТРУКТУРНІ

Отже, після того, як турист утвердився у своєму бажанні відвідати неймовірну Україну та визначився з траєкторією руху, виникає запитання: як добратися в омріяну точку? Як дістатися комфортним шляхом у країні, де немає доріг, а самі лише напрямки? І то, вказані абияк і лише зрідка – англійською мовою? Безумовно, будівництво нових доріг та їх ремонт є бідою і проблемою № 1 в Україні за роки незалежності. Якщо врахувати, що 85% туризму в Європі передбачає використання автобусного транспорту, то необхідно розвинути дороги із Східної Європи, щоб Україна увійшла у загальний ринок європейського туризму [11]. А заразом – шукати й альтернативні шляхи її розв’язання або хоча би  пом’якшення. Україна повинна сприяти створенню нових пішохідно-велосипедних пунктів пропуску на кордонах, місцеві органи самоврядування поклопотатися про розвиток велосипедної інфраструктури.

Усунення корупції та подолання монополії у сфері авіаперевезень дозволить відкрити ринок для невеликих та лоукост-компаній. Розвивати необхідно також існуючі аеропорти у невеликих містах (як от у Тернополі), створюючи сприятливі умови для іноземних інвестицій.

Департаменти культури та туризму при місцевих адміністраціях та місцеве самоврядування мають займатися локальним орендуванням та туристичним маркуванням – не без залучення аутсорсингових компаній.

Подальша робота над покращенням сервісу – до європейських стандартів – створить приємні та сприятливі умови для відпочинку туристів.

         5) ІНШІ

       Найперше, про що думає турист під час своєї подорожі – це безпека. І якщо  під час хаджу до Мекки у Саудівській Аравії минулоріч загинуло щонайменше 1,453 людей [12], то Україна має максимально гарантувати європейцям безпеку життя та здоров’я. Зрозуміло, що саме збройний конфлікт на Сході України спричинився до тотального обміління туристичних потоків, у чому вина, не в останню чергу, українських та деяких проукраїнськи налаштованих ЗМІ. Протидіючи російській пропаганді та привертаючи увагу європейців до війни, що торкнулася тяжкою рукою нашої країни, Україна тим самим відлякує потенційних туристів. Подібну інформаційну кампанію слід проводити вкрай обережно, роз’яснюючи, що АТО охоплює лише невелику частину території, решта ж країни – безпечна та головне – фінансово приязна до мандрівника, адже вартість мандрівки часто є головним визначальним фактором у виборі маршруту. Через низький курс гривні до євро та дешевизну при тому якісних товарів та послуг Україна має всі шанси привабити туриста.

        Разом із цим, аби екзотика України була зрозумілою і доступною, необхідно сприяти проникненню мов міжнародного спілкування, у першу чергу англійської, у сферу послуг, зокрема, на периферії. Кирилиця для європейців – це бентежні ієрогліфи, натомість кілька фраз зрозумілою мовою від продавця сувенірів на ринку в Яремче – «плюс» -надцять бонусних балів до іміджу регіону в цілому.

А подолання наслідків війни, які ускладнюють чи унеможливлюють наразі відвідини східних теренів нашої країни, – це питання часу.

ІІІ. Висновки

У світі спостерігається зростання запиту на туристичний продукт. Разом з цим, інтерес приваблюють нові дестинації. Поєднання цих двох тенденцій творить з України привабливу і неосвоєну terra incognita для європейців. Відкритість та гостинність українців, закладена у нашому менталітеті, повинні не просто компенсувати недоліки туристичної інфраструктури, а спонукати до її вдосконалення. В українській ситуації вирішення проблеми в одній сфері автоматично тягне поліпшення у всіх інших. Таким чином, у час АТО розвиток та фінансування туристичної галузі не слід відкладати у довгу шухлядку. Виконання наведених нами рекомендацій перетворить туризм у той ключик, який здатен відкрити українську скриньку Пандори для європейців та збагатити нашу економіку.

Список використаних джерел:

1. World tourist organization [Digital source]. – Mode of access : http://www2.unwto.org/

2. Державне управління статистики України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

3. UNWTO World Tourism Barometr [Digital source]. – Volume 14. - January 16. – Mode of access: http://tourlib.net/wto/UNWTO_Barometer_2016_01.pdf

4. В'їзд іноземних громадян в Україну за країнами, з яких вони прибули, у 2014 році  / [Електронний ресурс] / Державна служба статистики України. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2013/tyr/tyr_u/vig2014_u.htm

5. Державна прикордонна служба України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://dpsu.gov.ua/ua/

6. 77% українців не були за кордоном, а третина не виїжджала зі своєї області

[Електронний ресурс] / Голос правди. – 11.12.15. – Режим доступу: https://golospravdy.com/77-ukrainciv-ne-buli-za-kordonom-a-tretina-ne-viizhdzhala-zi-svoyei-oblasti/

7. Закон України «Про туризм» від 15.09.1995 № 324/95-ВР [Електронний ресурс] / Верховна рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу:

8. Розпорядження від 1 серпня 2013 р. № 638-р Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку туризму та курортів на період до 2022 року [Електронний ресурс] / Верховна рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/638-2013-%D1%80

9. Соловйов Д. І. Іноземний досвід регулювання діяльності туристичної сфери та його використання в Україні / Д. І. Соловйов // Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту, 2011. – Випуск IIІ (43). – С. 243–249.

10. Туризм в Україні потрібно розвивати навіть в умовах воєнної агресії – депутат [Електронний ресурс] / УНІАН. – 23.02.15. – Режим доступу: http://www.unian.ua/society/1047622-trendom-2015-roku-bude-veloturizm-deputat.html

11. Україна може стати туристичною меккою для іноземців  (ВІДЕО) [Електронний ресурс] / УНІАН. – 25.06.2007. – Режим доступу: http://ukrainian.voanews.com/content/a-49-2007-06-25-voa1-87022227/226712.html

12. Під час хаджу до Мекки у тисняві загинуло майже 1,5 тисячі людей

[Електронний ресурс] / Українська правда. – 09.10.2015. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2015/10/9/7084314/

---

[1] Любителя подорожувати стали називати туристом десь наприкінці XIX століття. Запозичене з французької мови слово носило тоді дещо глузливий відтінок, наближаючись за значенням до «гультяя» та «швенді». Трохи пізніше настільний енциклопедичний словник витлумачив туризм як «подорож задля власної насолоди, розваги».

[2] «Бекпекер» від англійського «backpack» - наплічник, рюкзак за спиною позначає здебільшого бюджетних туристів, які подорожують самотужки

[3] «Каучсерфер» - людина, користувач сервісу couchsurfing, котра зупиняється не в готелях, а в домівках інших людей  

Анатолій Федірко. Прогулянка парком супрематичного мистецтва Anatolyi Fedirko. A walk in the park of suprematist art

Моє знайомство з пізнім супрематичним Федірком (чи супрематизмом Федіркового періоду?) відбулося минулоріч у рідному Тернополі на лекції про термінологію актуального візуального мистецтва в галереї «Бункермуз». Ексцентричний Анатолій Михайлович відвідав «файне місто» вперше для того, щоб вже зовсім скоро повернутися туди знову і знову. Так я волею-неволею вклинилася у постмодерний діалог між сучасним і минулим мистецтвом, представлений, з однієї сторони, Анатолієм Федірком, а з іншої – його дєдушкою, професором Казимиром Малевичем.

Розмова ця почалася майже десять років тому, як годиться, із привітання: «Добрий день, проф. К. Малевич». Під такою назвою у FedirkoGallery експонувалася знайдена митцем на одному із чернівецьких горищ картина метра авангардизму. Згодом породженням цього складного процесу  комунікації став номінований у 2013 році на Національну премію України імені Т. Шевченка проект «Супрематична Україна», вагомим аргументом для котрого слугувала сама суспільно-політична ситуація в Україні. Серед робіт увагу медіа особливо притягував портрет супрематичного Шевченка та перший у світі пам’ятник Малевичу.

Логічним продовженням діалогу в рік, який ЮНЕСКО оголосила роком Казимира Малевича, стало відкриття проекту «Парк супрематичного мистецтва. Тернопіль. Десь у Європі».

Світ було створено за сім днів, і Федірко, як справжній деміург, теж сім днів творив сім робіт свого супрематичного світу.

Тернопіль для втілення мистецького задуму художник обрав невипадково: «Тернопіль – незрозумілий, як «Чорний квадрат», непередбачуваний і тому – супрематичний. До того ж і найближчий до Європи історично, географічно та навіть у тому розумінні, що, мабуть, кожен другий тернополянин бував у Європі, на відміну від того ж Донецька, де Європу бачив один на сотню і то – олігарх. По-друге, Тернопільщина – це регіон сакральний, із десятками міст і містечок, де мистецтво культивувалося. Тернопільщина може похизуватися кількома представниками авангардизму, тут, до прикладу, працював Лесь Курбас».

Цей проект став концептуальною точкою сходження кількох подій: насамперед, сторіччя від створення знаменитого «Чорного квадрату» та 80-х роковин смерті його автора, котрі вшановували 15 травня, а до того ж – Дня Європи. Відкриття виставки просто неба проходило у форматі імпресіоністичного «Сніданку на траві», з тією лиш різницею, що час був пообідній, всі панни залишалися вбрані, а з порцелянових чашок сьорбали абсент.

На задньому плані буяє зеленню травневий парк Шевченка, місцевий «білий дім», пам’ятник Степану Бандері, а поміж цим всім (по правді – над усім цим) – супрематичні творіння А. Федірка.

Як завжди, автор іронізує над середовищем та контекстами: арт-об’єкти розміром 1,5 на 1,5 метра стоять в опозиції до несупрематичої, себто, несучасної, геть не авангардної цитаделі бюрократичного Мордору – обласної державної адміністрації, що розміщується навпроти.

Крізь отвір інсталяції з червоно-чорними квадратами можна розглядати монумент головному націоналісту України. Разом із тим, роботи природно вписуються у навколишній пейзаж, залишаючи простір для взаємодії.

– Найкраще у мистецтві – це взаємодія. І вона тут є. Коли я готував картини на задньому дворику арт-бару «Коза», до мене приходили допомогти друзі та випадкові люди, студенти з Польщі, чиїсь бабусі. Поруч – тесали камінь і плитку. Це був дуже активний процес. Зараз тут я бачу, як реагують на картини перехожі – зупиняються, фотографуються, діти граються. Деякі картини попадали від вітру – незнайомці прилаштовували їх на місце. Навіть не розуміючи, можливо, суті мистецтва, людина розуміє, що це – мистецтво, і негоже йому лежати на землі – підійме, поправить.

Таку взаємодію Федірко не лише не забороняє, але й заохочує: «В мистецтві комунікація – це найголовніше, – каже художник, пригладжуючи свої «шевченкові» вуса. – Творчість – це спроба спілкування».

Йдеться також про взаємодію із соціальним та архітектурним середовищем:

 – Це відкриті площини: у них є «проходи» – випиляні елементи – через них видно місто. Кожен бачить себе не просто через супрематичні роботи, а через Тернопіль. Виставка передбачає діалог мого дєдушки Малєвіча, України супрематичної та міфів, котрі існують навколо «Чорного квадрата» та супрематичного мистецтва.

Далі – більше. Анатолій Федірко здійснює мрію свого «дєдушки» про мистецтво як промислове виробництво і 21 липня відкриває у Чернівцях «Фабрику супрематичного мистецтва імені Казимира Малевича». Місце здійснення творчих актів – триповерхова споруда у центрі міста, на вулиці Героїв Майдану – колишній комбінат побутового обслуговування «Силует». Раніше тут обслуговували культурні потреби людей, практично так, як робить це мистецтво. Зараз же на першому поверсі виготовляється пиво (там діє приватна пивоварня і паб у баварському стилі), тому цілком органічно, що на другому поверсі виготовляють мистецтво.

«Фабрика» – це середовище, що вже самим своїм фактом існування протидіє невігластву. Анатоль Федірко активно залучає молодь до її діяльності, відкриває двері для того, щоб люди самі закручували гайки, ґрунтували, фарбували; а як тільки буковинські дітки повернуться з дорогих курортів, – стане приводити й вихованців дитячих садочків. Все – аби кожен небайдужий міг відчути себе художником.

«Я не створюю сумнівних вербальних концепцій, а пропоную кожному долучитися до творення мистецького артефакту. Моя концепція дуже проста:  кожен має право на 5 хвилин слави», – Федірко перефразовує Енді Ворхола, у котрого теж, як відомо, була своя «Фабрика».

Втім, робить це творець з егоїстичних мотивів, під своїм тоталітарним контролем: мистецтво – це дуже складний процес, особистісний, підсвідомий, врешті, це – спосіб життя. Тож допускати народ до мистецтва, яке, все-таки, йому «належить», можна тільки у такий спосіб. Тим не менш, два несанкціонованих проникнення на фабрику відбулися. Один із них залишив по собі наповнений глибоким сенсом напис «тут був Вася Богомаз», що його вдалося вивести не без зусиль.

Продовженням і породженням «Фабрики…» стала інсталяція «Супрематична Україна», відібрана для ІІІ Конгресу культури Східного партнерства, котрий «з тріском» відбувся у Львові 4-6 вересня (принаймі, що стосується його візуальної частини).

Інсталяцію запроторили в патетичну і захаращену арт-об’єктами сумнівної художньої вартості залу Львівського палацу мистецтв – замість відкритого простору центральної вулиці. Позаяк мистецтво не існує за межами середовища, це, певною мірою, зруйнувало суть проекту. «Мистецтво – це рефлексії, контексти і так далі саме тут і в цьому часі. Мистецтво не може бути десь і взагалі. Не можна його возити туди-сюди і транспортувати. Це не ковбаса», – вважає Анатолій Михайлович.

Прикметною особливістю творчості супрематичного Федірка є те, що чорний квадрат в якості основи щоразу створюється «на місці». Цього разу на ньому – синьо-жовтий хрест і драбина в нікуди. Замість статичної рами – каркас на коліщатках як алюзія на знамениту чорну валізу Казимира Малевича, котра підсилюється припасованим збоку «фірмовим» ярличком з іменем автора.

Власне, історія професора Малевича з його чорною валізою, переказана у 1983 р. вустами Сари Абрамівни, колишньої його студентки, – тогочасному студенту Київського державного художнього інституту Анатолію Федірку, і стала для останнього мотиватором на багато років. Він просто відчув себе онуком Малевича, котрому той міг би читати лекції далекого 1928 року… Це прозріння є цінним зважаючи на те, що в Україні не залишилося справжніх учнів Малевича, тих, хто міг би продовжити ідейну лінію майстра. Подейкують, що коли проф. К. Малевич приїздив до Києва, приходив до інституту, то кожен його виступ перед студентами тривав лише десять хвилин: «Я, професор Казимир Малевич, це моя чорна валіза, ось моя картина – «Чорний квадрат» – це безвихідь,  кінець візуального мистецтва, що ви тут вивчаєте?…».

На відміну від свого духовного предка, Анатолій Федірко вчить. Вчить, хто такий Малевич. Адже людина, як культурна істота, зобов’язана знати, хто такий Малевич. Як на мене, одного такого запитання було б достатньо замість усіх іспитів чи ЗНО з історії та культурології в Україні. Якщо в Європі, за словами Федірка, його дєдушку знає кожен безхатько, то в Україні ім’я Малевича досі викликає суцільне непорозуміння. Називають його як зручно – то російським художником, то польським, то українським – народився-бо в Києві. «А насправді художник – він або є, або його немає», – вважає Федірко, котрого також «для зручності» не втомлюються називати «чернівецьким».

Про актуальність та успішність практично «подвижницького» труда Федірка свідчить мимохідь звернене до художника в кулуарах Конгресу культури зізнання Марата Гельмана, галериста та куратора, котрий не потребує представлення:  «Ты знаешь, Малевич все-таки любил Украину. Он вот Тараса Шевченко супрематического написал».

Марічка Юрчак

стаття для 

BIRUCHIY contemporary art magazine #4

Звести рахунки з 2015

2015 - це перший Новий Рік, який я зустрічала не вдома. За декілька днів до свята я вирушила в Стамбул, щоб прожити там всі пори року за два тижні. Новорічна ніч відбулася для мене на Галатському мосту - незважаючи на шквальний вітер і холод, там було багацько люду. Якась компанія турків грілася навколо бочки з полумям, граючи на дарбуці і пританцьовуючи. Борей зривав парасольки, навколо вибухали феєрверки, подвоюючись і потроюючись у воді Босфору.
Звідси я повернулася в хостел, де, в компанії італійця, казашки, двох турків, китайця та угорця ми до ранку грали у "показуху" та напихалися лахмаджуном.
Рік був дуже сумбурним - подорожувала я порівняно менше, але постійно вагалася, хвилювалася, переживала і була непевна.

Спробую підсумувати свої "тєлодвіженія" за 2015:

 - цього року я стала співпрацювати з мистецьким об'єднанням "Коза" і долучилася до організації Зустрічі друзів замків Тернопілля, музичного фестивалю #koza_play_01 у Бережанах, книжкового фестивалю Буксквер тощо в рамках туристичної ініціятиви #koza_play; координувала конкурс скульптур від Бункермуз, перевтілювалася у китаянку на святкуванні Китайського нового року, у Королеву на вечірці "Аліса в країні Чудес", Графиню Дракулу на Хеловін та інших персонажів...

 - cтворила туристичну карту Тернополя та карту замків Тернопільщини;
 - підготувала колекцію етикеток для наливок пана Михайла Герцога у Бункермуз (більше 30!);
 - написала більше 70 (!) портретів - акварелі, пастелі, графіка, рисунок та скетчі олівцями;
 - підготувала ілюстрації до книги громадянсько-патріотичної лірики, обкладинки до книг "Єва та Адам" Ірен Конст та "Клітка спогадів" Назарія Андрійчука, що з'явилися у видавництві "Чорнильна хвиля";
 - створила збірку карт для книги Віталія Махновця "A year of life in Ukraine".
 - cтворила 20 ілюстрацій до казок Лади Матич.
 - провела два художні майстер-класи у Бункермуз та вечір діафільмів;
 - стала фіналістом Всеукраїнського конкурсу есе "Чому Україні потрібна нова конституція?"
 - взяла участь у мистецькому фестивалі "Ї" та виставках "Мистецький Тернопіль" і фотоекспозиції "Мій Тернопіль" в Українському домі;
- написала 9 віршів;

 - пройшла у фінал міжнародного конкурсу есе InLiberty та провела два незабутні тижні у Грузії - Кутаїсі, Батумі, Тбілісі...
 - побувала на конференції у КНУ ім. Шевченка, де зайняла перше місце з доповіддю про кореляцію українських та європейських цінностей, та на Конгресі культури Східного партнерства у Львові;
  - опублікувала 5 наукових статей;
 - склала кандидатський іспит з всесвітньої історії;

 - побувала на фестивалях "Файне місто" і "Джаз-без";
 - відвідала десятки виставок, презентацій, концертів, прочитала стільки ж книжок і переглянула - фільмів та вистав;
 - взяла участь у роботі "Майстерні історії" в Одесі на початку травня;
 - тричі побувала у Бережанах та раз - у Кременці;
 - відсвяткувала весілля брата Романа у Скоморохах;

 - отримала посвідчення водія з категоріями А, А1 та В!
 - придбала свій мотоцикл;

 - підготувала близько 100 статей для "Тернопільської липи";

Ще за цей рік у нас вдома народилися дві шиншилки, завівся папуга-корелла Річчі.
Не обійшлося без сумних моментів - я зламала ногу, а смартфон, який я зважилася врешті придбати цьогоріч, - зламався тричі упродовж гарантійного терміну!
Це далеко не повний перелік того, де я бувала, чим позитивним займалася і що відчувала.

Проблема, яка залишається невирішеною, - це моя розсіяність, відсутність чітко розставлених пріорітетів, брак цілеспрямованості та кохання.

У 2016 році я планую:
 -  завершити кандидатську дисертацію;
 - завершити гру-монополію "Тернопіль у 90-х"
 - підготувати серію листівок "Ян Тарнавський..."
 - підготувати розмальовку "Якби мамонти жили донині..."
 - завершити полотна "Тайна вечеря" та "Українська ікона ХХІ століття"
 - провести вечірку у стилі Гаррі Поттера в Бункермузі;
 - організувати мистецький практикум у Бункермузі;
 - взяти участь у конкурсі "Новітній інтелект України"
 - податися на Форум демократії у Страсбурзі
 - взяти участь у конкурсі есе від inliberty
 - опублікувати наукову статтю англійською мовою в зарубіжному виданні;
 - провести виставку "Філософський камінь";
 - прочитати "Аптекар" Ю. Винничука, "Планета вода" Бориса Акуніна, "Століття Якова" В. Лиса, "Жизнь взаймы" та "Ніч у Лісабоні" Ремарка.

Є ще у мене "в загашнику" список справ, який я навіть боюся озвучувати. Головне - не боятися за ці справи братися.

Спогади Анастасії Дорошкевич, 1922 р. н.

 Мій нерідний батько – Роман Онисько - походив з Долинського повіту Станіславського воєводства. З ним мати Параска познайомилася в Німеччині, куди приїхала на роботу. Там одружилася з ним і народила старшого сина – Михайла. Потім у сім'ї з’явилися доньки Марина та Олена, і найменша – Настя, себто я. З фронту Австрійської війни прийшов від Романа лист: «Я не повернуся, доки ця земля не буде чистою». Отак він і не повернувся – що з ним трапилося – невідомо. Але мама була ще молодою, сподівалася вийти заміж. Не склалося. У неї народилася четверта дитина... Священник в церкві не хотів мені дати прізвище Онисько, тому я залишилася Дорошкевич.

Родина жила на Коржовій, найбіднішій вулиці* . У нас не було найменшої грядочки, щоб посіяти цибулю.

Мати Параска була одна, її батьки померли рано. Батько не хотів працювати, як пішов зловив рибу, то казав «Іди, жінко, купи чвертку». А потім починав махати кулаками. Його дружині Марині доводилося видиратися на грушку, прив’язувати там себе, щоб не впасти, і так ночувати, бо до хати не було як зайти. У них було четверо дітей – Іван, Степан, Дмитро і моя мама Параска.

Дмитро мав нарив на руці і колись покропив його чистотілом. Почалося зараження і йому ліву руку у 18 місцях розрізали по живому. Той кричав, щоб його прибили, щоб не мучився, але вижив і став працювати.

Практично усі в селі працювали на пана Скібнєвського. Йому належало все у селі – поля, ліси, пасовиська. Тишком рвали у лісі травицю для худоби. Коли були малими, ходили в ліс по ягоди, назбираємо суниць і на тарілочці несемо пані. Продаємо їй її ж суниці! Пані була дуже струнка, їздила на коні. Вона заплатить нам 20 грош і ми радіємо.

Михайло працював у пана кіньми, а сестру Марину вуйко Степан взяв за свою додому (їх будинки були поруч), але вуйна Ганна, яка сама не мала дітей, і не мала прихильності до дівчини, вигнала її. Олена служила в ксьондза Галібея (Просвітою і читальнею, що розміщувалися у Народному домі завідував ксьондз). Мати також працювала у пана і в заможних людей. Параска завжди намагалася останньою йти з роботи, щоб непомітно вимикати картоплі, сховати у фартух і зварити дітям їсти. З 12 снопів Параска отримувала один! Вона ще працювала на полі у дяка. А його жінка Катерина на млині викидала снопи зверху, що з них зерно осипалося, щоб ще менше Парасці дісталося.

І ми ходили до пана працювати. Ввечері всі дівчата ставали рядком і пан платив за роботу. То ми ставали на пальці, щоб виглядати вищими – старшим платили по 80 грош, а молодшим - тільки по 50.

В школі я вчилася 4 класи. Школа була нижче церкви. Там нас вчили польської та української мови, арифметику, релігію, історію.

Був один хлопець в селі (Степан Шевчук, його сестра була головою дівочого товариства «Соколи»), що для того, щоб той вчився у Чорткові його батько продав поле! Він вчився гарно, однак поляки не допустили, щоб той здав матуру. Отак він одного разу ліг спати, а вранці в хаті все було поперевертано, а він сам був не живий. Кажуть, що він викликав якогось духа. А назад не знав як відправити.

Було в селі три сім’ї жидів – Волько (тримав корчму), Сура торгувала забавлянками і солодким для дітей, Байла жила з донькою, підторговувала дріжджами тощо.
У 1937 році перебудовувалася церква, за гроші самих селян. В неділю правилося, а потім дівчата йшли по дворах і збирали кошти – хто дасть по 10, хто по 20 грош, а хто не мав ні копійки, то давав яйце.

У вересні 1939 року ми прокинулися одного ранку (18 числа) і побачили коней, солдат у саду. Військові собі порядкувати. А пан з панею (дітей у них не було) кудись зникли, покинувши маєток і поля…

Почали створюватися колгоспи. Ніхто туди не хотів йти, бо не знали, що то таке. А багатші не хотіли втратити свої статки – їх висилали до Сибіру. Тай люди мусили йти. Спершу грошей не платили, а потім стало краще. Була вже зарплата. Я працювала у конторі – нас там було троє. Головним бухгалтером була Леся, донька мого брата Михайла. Працювала продавцем, і на молочарні… Отак одного разу прийшов Іван зі служби в армії у відпуску в Скоморохи. То був батько моєї доньки Лесі.

Я все кажу, що зараз немає біди, біда була колись, хліб був рідкістю. Я зламала руку, була зовсім мала, мати несла мене на плечах від жінки, що вправляла перелом, перемотала тісно крайкою руку. І тоді вгостила мене скибою через весь хліб. Той хліб я запам’ятаю до кінця життя.


*у лісі на захід від вул. Задвірки, за Провалом (на ній жили такі бідні люди, що не мали хліба, а пекли прісні коржі) у с. Скоморохи Бучацького району Тернопільської області - авт.
Спогади записала Марія Юрчак у червні 2011 р.

Що треба обов'язково скуштувати в Стамбулі: з Боспору - до столу!

Місто, аби мені сподобатися, повинне мати воду - річку, озеро, море, океанський берег, на крайняк. Другий критерій - небагато людей. Стамбул омивається двома морями, але це найбільше місто Європи, тому мав би бути безжально викреслений зі списку облюбованих мною місць. Проте люд тут якось рівномірно і розмірено розсяний, тут немає того похмурого натовпу, який суне на тебе з метро в Києві о восьмій ранку.
А ще Стамбул ідеально підпадає під третій критерій - місто має гарно пахнути. Тут розливаються пахощі солоної прохолоди протоки, аромати квітів і парфумів, п'янкий запах прянощів з Єгипетського базару і смачної їжі.

рекомендую зайти в забігайлівку "Алі-баба" в районі Топхане. Турецький кітч, який зацінили найбільш високопоставлені особи країни та її гості, радує тим, що тут на столах завжди є свіжі черешні, полуниці, виноград чималих розмірів + різні горішки. А на стінах - у тому числі, прапори України

будете в Стамбулі - запитайте, як називається цей горіховий напій, дуже смачний, а то я забула.

Отож, короткий список того, що треба обов'язково скуштувати на березі Золотого Рогу.

1. Балик.
(Б)алик - це не м'ясо, як у нас, а риба. В Туреччині взагалі все по-турецьки: баба - це тато, карпуз - не гарбуз, а кавун, а кавун - це диня і так далі.
Отож, як будете гуляти по Галатському мосту (а це найдовший риболовецький міст в світі), то не стримуйтеся від спокуси скуштувати рибний сендвіч в одній із плавучих кафешок в китайському стилі. Смачніші рибні сендвічі готують хіба в Нідерландах (там з найніжнішим оселедцем), але тут рибку подають свіжозловлену. Свіжу булочку треба щедро поливати лимонним соком і облизувати пальчики.
2. Лахмаджун - це турецька піца. Це плоский млинець, присипаний купою спецій, які створюють такий смак, що ти думаєш. ніби їси і м'ясо, і помідорки... Дуже смачно. Продають в ресторанах (маленькі), можна замовляти в забігайлівках чи купити на вулиці в районі Султанахмет.

3. Кумпір - це унікальна страва, від якої Лукашенко кусає лікті. Береться величезна картоплина, виймається середина, пюре вимішується з маслом, утрамбовується, а зверху накладається велика купа різних начинок - горошок, м'ясо, капуста, морква, ще щось. Їсти таку картоплину можна і на обід, а потім ще й на вечерю. Продається не всюди, точно є в районі залізничного вокзалу. Коштує десь від 5 до 10 лір, але воно того варте.




4. Іскандер-кебаб - коронна страва турецької кухні, ягнятина на подушці з картоплі, полита сметаною. Ніколи не думала, що м'ясо можна їсти зі сметаною (це не зовсім сметана, це щось молочне. як вершки), але дуже смачно.









5. Салеп - це солодкий, подібний на молочний, кисіль, який розливають на вулицях зі смішних пузатих чайнико-самоварів (декотрі продавці носять його на спині, і розливають через плече з трубочки). Готується з кореня оріхдеї. Коштує 2-3 ліри, добре зігріває.













6. Вафлі в Ортакьої. Ортакьой - це фешенебельний район Стамбула з найкрутішими ресторанами і клубами міста. Тут продають величезні вафлі, начинені шоколадом і фруктами. Потренуйтеся їсти великі порції перед тим, як вирушати до Ортакьоя.

7. Свіжий гранатовий / апельсиновий сік продають практично на кожному кроці, коштує від 1 до 3 лір, просто перед вами спеціальним пресом вичавлюють 2-3 фрукта у склянку і ви споживаєте чисті вітаміни.

8. Чорба - гострий турецький супчик. Якщо хочете зігрітися або вберегтися від гастриту.


9. Рахат-лукум та пахлава
Солодощі - це те, чим славиться Туреччина. На будь-який смак. Очі розбігатимуться від асортименту в магазині "Кошка". Але ви зберіться з силою волі та купіть щось собі і близьким. Пахлава - це не слойка з медом, як у нас продають на пляжах, а маленькі тістечка з горіхами. Рекомендую - "пташине гніздо".


10. Дондурма - це фантастичне морозиво з козячого молока. Продаж цих холодних ласощів - справжній ігровий ритуал, який необхідно пережити. Має незвичну тягучу консистенцію, яка досягається тому, що в морозиво додають товчений корінь орхідей.Через виробництво традиційного морозива орхідеї опинилися під загрозою, і я чула таке, що додавати їх заборонили. Тим не менш, смак дондурми не змінився. Якщо будете гарно посміхатися, продавець у традиційному турецькому вбранні пригостить вас морозивом просто так. Інакше доведеться викласти 2-3 ліри.

11. Яблучний чай в ідеалі мав би робитися з сушених яблук, на практиці його розводять з пакетика з кольоровим порошком. Але це нікого не спантеличує, бо чай тут п'ють постійно і масово. Вам пропонуватимуть випити чаю в магазинах і на базарі. Спеціальні продавці розносять його в неповторних тюльпаноподібних маленьких скляночках на білих блюдечках з червоними плямками (традиційний орнамент), по п'ять чашечок на підносі.



12. Каву в кафе "П'єр Лотті"
Хоча це турки навчили нас пити каву, і саме тут у 1475 році відкрилася перша кахвехане (каварня), їх кава не така вже й смачна, але пити її треба. Коли поїдете в найбільш святий район Стамбула - Еюп гуляти з котами по кладовищу, то неодмінно купіть собі закручений картопляний чіпс і квиток на підйомник, котрий відвезе вас на вершину гори. Там є малесенька і багатолюдна кав'ярня П'єр Лотті, де обожнював проводити час однойменний французький журналіст, закоханий у Стамбул. Попийте там кави - чисто символічно, споглядаючи чарівний краєвид. Коли завершите цей ритуал, переверніть чашечку і покладіть на денце свій перстень. Потім зазирніть у чашку і спробуйте розгадати по малюнку, що вам віщує доля.







13. Сіміт - це бублик з кунжутом, який продається практично на кожному кроці (вранці) і коштує 1 ліру. Розносять їх на колоритних червоних візочках не менш колоритні, поважні турки.



14. Смажені каштани солодкі на смак, добрі тільки поки теплі, тому не зволікайте. Не пробуйте смажити наш кінський каштан, він гіркий.

15. Айран - це кисломолочний, освіжаючий напій на основі йогурта, корисний для травлення і настрою.

Не омину увагою типову домашню, холостяцьку страву - менамен - це яєшня з додатками усього їстівного, що є в холодильнику. Застережу проте не пробувати свіжозірвані оливки з дерев! Вони дуже терпкі та гіркі! Але лаврового листа додому можете набрати.

Додати до цього списку "хітів" турецької кухні можна бастурму, кофте (м'ясні кульки), донери (шаурма), ракію, пиво "Ефес" - кажуть, найгидкіше пиво в світі, розмаїття смаженої риби, тесті-кебаб (запечене в горшечку м'ясо, який господар помпезно розбиває у вас на очах, але у вас вже й так слинки течуть.

Приємного вам апетиту в Стамбулі!

На Цареград! Як поїхати в Туреччину

У нас чомусь - СтаМбул

Ви начиталися Ельчіна Сафарлі і тепер марите солоними сльозами Боспору? Не дає спокою слава Роксоляни? Хочете відчути себе володарем Азії та Європи?
Якщо ви вирішили відвідати Туреччину, у вас на це має бути небанальна причина.
Я ж кажу вам - їдьте.
Потрапити на батьківщину танцю живота можна кількома шляхами.
Один із них - переродитися в котромусь із минулих життів в євнуха чи дервіша (особисто не пробувала, рекомендувати не можу).
Можна доплисти на паромі, який відчалює двічі на тиждень з Одеси (Іллічівськ), але на подорож ви тоді потратите день-півтора і від 160 до 300$.
Я вирішила летіти літаком, і то мав бути мій перший політ (на дворі стояв 2013 рік). Так сі стало, що вилітала я одразу на другий день після свого випускного в університеті.

мій перший політ

Над Чорним морем

Червоні дахи Стамбула

Квиточки рекомендую купувати в інтернеті, бо агенції хочеш-не хочеш, а додають свої збори.
Якщо раніше брали квитки на bravoavia чи tickets.ua і маєте там знижки - дивіться там. Я вирішила купувати прямо на сайті авіакомпанії "Пегасус" - flypgs.com. За моїми спостереженнями, тут найдешевше. Завчасно купуючи, можна заплатити 50-60$ з вильотом зі Львова в обидві сторони. Тільки будьте акуратні, знімайте галочки з додаткових послуг, які там пропонуються - типу обіду, більшого багажу чи вибору місця на борту.

В "несезон", зрозуміла річ, квитки дешевші. Хочу зауважити, що з України літає також "TurkishAirlines", котрі серйозно заганяються з цінами.

купуйте квиточки на flypgs.com

"Пегасус", цей крилатий кінь - це зручні нові невеличкі літаки і до того ж дуже доступні перельоти всередині самої Туреччини (12$ заплатила за рейс Стамбул - Ізмір і ні разу не пожаліла).

аеропорт Ізміра

Єдина можлива незручність - що прилітає він не в аеропорт Ататюрка, а в Сабіху Гокчен, котра знаходиться дещо далеко. Проте! Ніяких проблем з доїздом немає! 

аеропорт Сабіха Гокчен

Ви приземляєтеся, проходите паспортний контоль (віз в Туреччину для щасливих власників українських паспортів не треба!) і на виході з аеропорту вас чекають великі автобуси від "Havatash bus", котрі за 8-12 тур. лір довезуть вас красивими мостами і гладкими дорогами до площі Таксім.

Проблем з обміном валюти немає, це без комісії можна зробити прямо на летовищі (курс минулого року був 1 ліра = 8,5 грн).

Застерігаю вас - будьте обережні з таксистами у Стамбулі, вони неабиякі пройдисвіти.

всі таксі у Стамбулі - жовтого кольору

 Громадський транспорт древньої столиці також не надто лояльний до бідних туристів. Першого разу як я була там, то умудрилася всюди ходити пішки, окрім однієї поїздки на пляж Йошилкьой (в автобусі контролерів не спостерігається, за мене заплатив якийсь добряк з проїздною карточкою - я чесно думала, що квиток можна придбати вже в салоні автобуса. Як виявилося - ні, але автобуси там швидкі і комфортні). Коли була взимку, то каталася на метро. Щоб зекономити, також купуйте проїздні карточки (в районі 12 лір).

новий термінал Львівського міжнародного аеропорту імені Данила Галицького 

Сподіваюся, добирання до Львова не викличе у вас труднощів. Там із залізничного вокзалу ходять до Любінської маршрутки, навіть тролейбус. Головне - не переплутайте старий термінал з новим - імені Данила Галицького.

Приємного польоту!