Историческая несправедливость

эссе-финалист конкурса InLiberty 2016 

Перефразируя Владислава Гжегорчика:

«В конце-концов, справедливость существует.

Только не всегда, не везде и не во всем».

Чувство справедливости у меня, как и у многих подростков, обострилось в момент кризиса переходного возраста. Я даже написала письмо известному и популярному в то время психологу Владимиру Леви, вопрошая: «Мир несправедлив! Если мир не справедлив, так зачем жить?». Не буду сейчас цитировать ответ, но попробую представить на собственном месте – вместо 15-летней девочки – целые народы, нации, страны. Ведь историческая несправедливость от «бытовой» отличается именно масштабами, размахом и тем, что касается существующего в нашей памяти прошлого.

«Справедливость» как категорию морально-правового и социально-политического сознания определяют следующим образом: это понятие о должном, связанное с исторически меняющимися представлениями о неотъемлемых правах человека.i Соответственно, несправедливость связана с нарушением этого общего соотношения ценностей, благ и конкретного распределения их между индивидами, соответствующего порядка человеческого сожития, который отвечает представлению о сути человека и его неотъемлемых правах.

Что касается «исторической несправедливости», то, хотя многие знакомы с понятием на собственном опыте, в словаре вы его не найдете.

Историческая не/справедливость – чересчур публицистическое высказывание, которого остерегаются историки профессиональные. Одна из проблем использования термина «историческая несправедливость» в крайне широком его понимании. В книге Historical Justice and Memory ii такими примерами исторических ошибок, подлежащих исправлению (каким
образом?) называют геноцид, рабство, апартеид, колониализм, дискриминацию этнических и религиозных меньшинств. В медиа как примеры исторической справедливости приводят: уборку кладбища на волонтерских засадах, переименование улиц, восстановление памятников,
демонтаж памятников, возвращение территорий… Но также это устранение иллюзий, искажений и лжи.

В этимологии «справедливости» – общеславянское «правда», которая в исторической науке сродни философскому камню. Я сомневаюсь (в правде) значит, я существую – таков девиз, и специальность историка обязывает к постоянному анализу, верификации фактов, осторожным заключениям и поиску правды во всем ее разнообразии.

И хотя несправедливость – производное слово от «справедливости», именно несправедливость есть основой существования общества, тем маслом, которое смазывает как колесо, так и жернова истории…

Даже/дальше – больше. Грубо говоря, справедливость – антиисторическая вещь. Вся мировая история состоит из одной только несправедливости. Без нее не существовало бы ни войн, ни феодальной раздробленности, ни судебных тяжб… – ничего, что составляет историю как
развитие событий.

Австрийский экономист Ф. фон Хайек также обосновывает несовместимость прогресса и справедливости. По его мнению, «эволюция не может быть справедливой»:iii любые изменения приводят к выигрышу одних и проигрышу других, требование справедливости равнозначно прекращению развития.

Когда мы говорим, что несправедливость неотвратима, не скатываемся ли мы тогда к некому фатализму, наперед-решенности (телеологизму), року как ключевой детерминанте истории? Именно. Несправедливость – это локомотив истории, не только условие, но и движущая диалектическая сила.

Несправедливость неизбежна. Справедливость – изменчива. О ее непостоянности в яркой афористической манере писал Блез Паскаль: «Понятие справедливости так же подвержено моде, как женские украшения. Нет почти ничего такого справедливого или несправедливого,
что не меняло бы своего свойства с переменой климата».

На конкретно-исторический характер справедливости обращал внимание еще английский философ Дэвид Юмм. Концепция справедливости изменялась по мере изменения социальных устоев.

В первобытном обществе с его неукоснительным следованием порядку и наказанием за его нарушение преобладало негативное понимание справедливости – так называемый принцип талиона («око за око, зуб за зуб…») и кровной мести.

Справедливость как принцип равенства доступа к жизни и благам в ней – такое понимание происходит с выделением отдельных индивидов из рода и расширением личной свободы.

Сегодня наблюдается не только последующая индивидуализация, то есть атомизация общества, но и разрыв между поколениями (о чем пишет Теодор Шанин), так же, как и отрыв от истории в целом.

Вряд ли сейчас кто-то всерьез обеспокоен тем, что готы завоевали маркоманов, что в корне несправедливо, ведь, согласно современным понятиям, все народы имеют равные права, в том числе, право на самоопределение и государственность. И первые, и вторые, говоря метафорическим языком, «ушли в землю». А чувство справедливости сопряжено с исторической памятью. Если носители памяти исчезают, ассимилируются, несправедливость не исчезает, но больше не имеет значения.

Да, раньше чувство справедливости подразумевало, что люди в ответе перед родителями, предками и прародителями, родственниками, живыми или мертвыми за сохранение существующего порядка. Но ответственность перед ушедшими поколениями – не что иное, как проявление культа мертвых.

Современное общество изменило установки с консервации на инновации: новое становиться ценностью, а изменения – культивируются. Второй фактор: общества все больше секуляризируются, ослабевают как религиозные чувства, так и родственные связи. На это послабление чувства ответственности перед предками влияет глобальная миграция и усиление
мобильности населения, размытие национальной / этнической идентичности – все то, что мы можем назвать «отрывом от корней». Мертвые больше не мстят, соответственно, категории религиозной этики и морали должны уступать здравому смыслу, который подсказывает, что люди не могут нести ответственность за поступки других. Они и за себя не всегда могут отвечать.

В нынешнем судопроизводстве (приметим, что правосудие и справедливость – однокоренные слова) физическое лицо или группа лиц не могут отвечать и понести наказание за правонарушения своих родственников, даже по собственному желанию. Так почему же в истории мы берем на себя вину других?

Несправедливость – это настройка по умолчанию в христианской морали и обществе. Концепт несправедливости заложен в Библии: согласно Священному писанию, изначально, все мы несем печать первородного греха Адама и Евы, наших прародителей. Новорожденный младенец, не успев совершить ни одного сознательного деяния, – уже грешен. Вторая часть
концепта несправедливости – долг. Мы должны предпринимать действия для восстановления справедливости, то есть – искупать грехи. Скорее всего, нам это не удастся. Но за наши деяния нас ожидает воздаяние. Страшный Суд как аллегория вселенской справедливости.

Все мировые религии оправдывают несправедливость, призывая смирится с ней, а некоторые и/или в некоторые моменты еще и сотрудничают с ней.

Мы так подробно остановились на религии, поскольку именно она длительное время определяла и продолжает определять и какой-то мере способ мышления человечества. Не/справедливость – это сугубо конструируемый, субъективный концепт.

Очевидно, что такой поход направленный на возникновение чувства вины, а вина – это инструмент манипуляции, достижения морального преимущества и экономической выгоды (со стороны правителей и идеологов). Таким образом «историческая справедливость» превращается в обыкновенный инструмент пропаганды, на что справедливо указывал еще
Платон: «Во всех государствах справедливостью считается одно и то же, а именно то, что пригодно существующей власти».iv

Интересно, что смысл каждого слова отдельно и смысл словосочетания в общем не тождественны. Фраза включает не только лингвистическую трактовку, но и несет некоторую зашифрованную информацию, которую без знания «ментальних кодов», исторических предпосылок нации прочитать невозможно. Так историческая справедливость Украины в трактовке украинца и поляка будет иметь, несомненно, разный смысл, хотя предмет
обсуждения одинаков.

Следовательно, несправедливость познается в сравнении. Не только среди людей, но также и у животных, что подтверджается исследованиями известного бельгийского приматолога Франса де Вааля.v

Опасность исторической несправедливости в том, что как абстрактный концепт на практике она реализуеться, приводится в действие чувствами. Здесь очень кстати подходит заключение Ф. Ницше из сочинения «О пользе и вреде истории для жизни»: «Историческое чувство, когда оно властвует безудержно и доходит до своих крайних выводов, подрывает будущее, разрушая иллюзии и отнимая у окружающих нас вещей их атмосферу, в которой они только и могут жить. Историческая справедливость, даже тогда, когда она неподдельна и проистекает из чистого сердца, есть ужасная добродетель, потому что она и постоянно подкапывается под живое, и приводит его к гибели: суд ее всегда разрушителен (от себя хотелось бы добавить – особенно тогда, когда… – авт.). Когда исторический инстинкт не соединяется с инстинктом созидания, когда разрушают и расчищают место не для того, чтобы будуще, уже живущее в надежде, имело возможность возвести свое здание на освободившейся почве, когда властвует одна справедливость, тогда творческий инстинкт утрачивает свою мощь и мужество».

«Историческая несправедливость» лежит в сфере не рационального, но эмоционального.
Шведские исследователи из Королевского института и Стокгольмской школы экономики показали, что за чувство справедливости у людей (а также гнева и страха) отвечает миндалевидное тело – одна из самых эволюционно старых и, следовательно, примитивных областей мозга.

Чувство справедливости испытывалось в серии игр на честность и деньги. И в ходе ксперимента обнаружилось, что простое успокоительное может серьёзно повлиять на способность человека противостоять нечестной игре, пишет Medical Xpress.vi Ведь те из участников, которые приняли успокаивающий транквилизатор оксазепам, продемонстрировали больше желания принять нечестное предложение, хотя по-прежнему считали его неправильным.

На поле (или арене) истории роль такого успокоительного отыгрывает общее улучшение качества жизни и/или порядок в общественно-политической сфере. К примеру, в Югославии времен Броса Тито, когда этно-территориальные разногласия угасли (притихли) на десятилетия, но вызвали взрыв, как только стабильность была утрачена.
Чем более благополучно и богато живет общество, тем меньше оно обеспокоено восстановлением, возобновлением и торжеством исторической справедливости, как и наоборот: упадок экономики, социальные и политические кризисы провоцируют все новые и ярые проявления борьбы за справедливость.

Обостренное чувство справедливости в психиатрии рассматривается как один из симптомов паранойи. В подростковом возрасте оно оправдывается юношеским максимализмом, гормональными перестройками…

Так хотите знать, что ответил мне психолог? – «Да, мир несправедлив. Но нужно стараться сделать его хоть чуточку справедливей». Такой себе Сизифов труд в профилактических целях. Для меня очевидно, что совет, действенный в частном случае, не подходит для обществ.

Торжество справделивости обыкновенно – Пиррова победа, пир во время чумы. Так выглядит и репарации Германии после Первой и Второй мировой войн, и «возвращение Крыма» в 2014. Потомки не должны исправлять историческую несправедливость, допущенную их предками. Не то что бы это нужно или не нужно, – примат примуса здесь не применим. Это в известной мере попросту бесполезно. Восстановление справедливости чаще всего творит новую несправедливость (это не касается возобновления честного имени человека
или возвращения из забытия деятелей науки и культуры). Возобновление исторической справедливости – не Сизифов труд, а бессмысленная борьба с мельницами, в той же мере благородная, сколь и авантюрная.


i Философский словарь. Под ред. И.Т. Фролова. М., 1991. – с. 431.
ii Historical Justice and memory / Edited by Klaus Neumann and Janna Thompsоn. – Cricial Human Rights, 2015. - 264 pp.
iii Ф. фон Хайек. Пагубная самонадеянность [Электронный ресурс] // Режим доступа:
http://www.rulit.me/books/pagubnaya-samonadeyannost-download-free-6.html
iv Платон. О справедливости как власти сильнейшего / Государство [Электронный ресурс] // Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/plato01/26gos01.htm
v Ф. де Вааль. Истоки морали. В поисках человеческого у приматов. – М.: Альпина нон-фикшн, 2014. – 376 с.
vi Sense of justice built into the brain [Digital source] / Мedical xpress. – May 3, 2011. – Mode of access: http://medicalxpress.com/news/2011-05-justice-built-brain.html

Мария Юрчак,

аспирант Тернопольського национального

педагогического университета имени Владимира Гнатюка

ЯК ЗРОБИТИ УКРАЇНУ «ТУРИСТИЧНОЮ МЕККОЮ» ЄВРОПИ?

Це соціально-економічне прикладне дослідження стало фіналістом Х-го ювілейного конкурсу "Новітній інтелект України". На жаль, цьогоріч організатори повідомили, що обіцяних грошових премій - не буде: не знайшли фінансування. Раніше конкурсом опікувався БФ Катерини Ющенко. Якщо це досі так, то це взагалі сором... Тим не менш, хочу оприлюднити свої роздуми на задану тему, які б не з'явилися, якби не туристична ініціятива #koza_play, яку ми з однодумцями розвиваємо вже другий рік:

І.

Незважаючи на економічні кризи, туристична галузь у світі в останні роки стрімко розвивається: за даними Всесвітньої організації туризму (ВОТ, UNWTO) у минулому році у мандри вирушили 1,6 мільярда осіб [1]. Не дивно, що дві найпопулярніші іпостасі сучасного суспільства – це турист та терорист. У цих умовах Україні необхідно включатися у конкурентну «боротьбу за туриста», інакше його місце займе терорист.

У 2000–2013 рр., згідно з даними Державного комітету статистики України, кількість іноземних туристів, які відвідували Україну, постійно зростала, досягши максимуму в 2008 р. – 25 449078 осіб – тоді Україна посіла 8 місце у світі у рейтингу Всесвітньої організації туризму за кількістю туристичних візитів. Це свідчить про зацікавленість в Україні, адже навіть після скорочення кількості туристів на 5 млн. у 2009 р. потік знову наростав і досяг 24671227 осіб у 2013 р., після проведення міжнародного футбольного чемпіонату «Євро 2012». Але вже в 2014 році, у зв’язку з внутрішньополітичною нестабільністю в країні, скоротився практично удвічі [2].

До порівняння, один лише Лувр у Парижі за 2014 рік відвідало 9,3 млн. людей! Це вплинуло і на загальну картину регіонального туризму – за даними Туристичного барометра, Східну Європу відвідали на 6% менше туристів загалом у 2014 році у порівнянні з 2013 [3].

Виключно з туристичною метою у 2014 році Україну відвідали 146 804 іноземців. Однак з них відвідувачів з європейських країн – трошки більше половини – 54% (та якщо не брати до уваги Білорусь, то це лише – 8% !) [4].

При цьому прикро, що не було жодного туриста з Чорногорії, лише по одному – з Македонії, Словенії та Боснії і Герцеговини. Звичайно, при проведенні аналізу подібної статистики треба врахувати і розміри та населення країн, звідки подорожують туристи, й інші показники. Але впадає у вічі саме незацікавленість в Україні її найближчих сусідів. Чому, за безвізового режиму з країнами ЄС, Україна все ще не захлинається потоками туристів?

Обивательська мудрість стверджує, що те, що не обліковане – те неконтрольоване. Точну кількість туристів встановити складно, позаяк в Україні відсутня чітка методика підрахунку. Існують дані Державного комітету статистики України, Міністерства інфраструктури України та Державної прикордонної служби України, які часто різко різняться між собою. До числа туристів зараховують заробітчан, які вказують своєю метою візиту туристичну, а не беруть до уваги тих, хто відвідують країну з релігійною, культурною, спортивною метою… Проте, і ґрунтуючись на цих даних, нерадісні тенденції розвитку вітчизняного туризму чітко простежуються.

Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомляє, що у 2015 році Україну відвідала рекордно низька кількість іноземних туристів. У цьому році до нашої країни завітало лише 124 тисячі іноземців, що є найнижчим показником за останні 14 років [5].

ІІ.

Очевидно, що обсяг туристичного потоку в Україну з Європи є неадекватним її туристичному, рекреаційному потенціалу. Україна займає одне з провідних місць в Європі за рівнем забезпеченості цінними природними та культурними ресурсами. Не має необхідності перелічувати насправді незліченні принади України, але є потреба навести рекомендації з перетворення України у “туристичну Мекку” Європи.

1) КОНЦЕПТУАЛЬНІ

Україні потрібно відмовитися від ідеї стати «Меккою». Україна має бути Україною. Потрібно відмовитися від недолугих і натягнутих порівнянь на кшталт: «Вилкове – українська Венеція», «Кременець – волинська Швейцарія», «Львів – маленький Відень, маленький Париж», народжених з власної меншовартісності.  Звісно, деяких порівнянь не уникнути, особливо тих, що існують віддавна – «Львів – П’ємонт Галичини» або «Одеса – Південна пальміра», але здебільшого вони спрацьовують лише для внутрішнього туриста, котрий Венецію і Швейцарію не бачив, та й навряд чи побачить (судячи із прикрої статистики, лише третина українців бувала раз чи більше закордоном [6]). Для європейця, котрий без жодних труднощів може відвідати той же Париж чи Відень на вікенді, цікавим буде лише унікальна, певною мірою екзотична пропозиція, якою і може стати Україна. Досі вона залишається своєрідною terra incognita для західного мандрівника – нам потрібно розвіяти його побоювання і міфи, зігравши на позитивних стереотипах з додаванням привабливих легенд.

На руку Україні й «занудженість» Європою: коли «вічні міста» стають банальними і перенасиченими туристами, а земна куля все тіснішою, треба пропонувати нові і маловідомі локації для мандрівників. Якою б не була наша національна гордість, треба визнати, що Україна не має другої Барселони чи другого Риму. Але це не мінус, а плюс: другий Рим нікому не цікавий.

Тому крайньою необхідністю є створення унікального туристичного продукту, освоєння туристичних ресурсів, насамперед, у провінції. Якщо столиця України є топовим місцем паломництва туристів зі всього світу та must-see place у різноманітних путівниках, то населення сіл і містечок не розуміють, не вбачають вигоди, а відтак – не бережуть та не цінують туристичний потенціал своїх населених пунктів. Розвиток туристичної освіти у вищій школі вже дає свої плоди, але туристична просвіта повинна провадитися і на уроках географії у школі, гуртках і секціях туризму, і, як видно, у вищих органах влади –  бо навіть чиновники в Україні не розуміють, наскільки туризм є прибутковою галуззю, якщо Держбюджет в Україні на 2016 рік не передбачає її фінансування.

І якщо турист у світі з «гультяя» і «швенді»[1] перетворився на любителя подорожей, то в Україні ставлення до туристів є неоднозначним: від ксенофобії та настороженого зацікавлення до гостинності й комерційного інтересу – що залежить від регіону, країни-походження туриста й інших суб’єктивних факторів. Наприклад, з недовірою в Україні ставляться до «автостоперів», «бекпекерів»,[2] «каучсерферів»,[3] їх культура є слаборозвиненою відносно кількості населення України та у порівнянні з іншими європейськими країнами. В Україні станом на січень 2016 року є 110,941 – користувачів сервісу гостинності Сouchsurfing, з них з мого рідного Тернополя (населення 220 тисяч) – гостей приймають 147 осіб. До порівняння, у Франції таких є 655,969. Серед користувачів всесвітнього сервісу АIRBNB у моєму рідному місті Тернопіль – лише 9 пропозицій і лише один хостел. Є й інша сторона медалі – бажання нажитися з європейського туриста, не особливо піклуючись про відповідність рівня обслуговування його вартості, що є величезною тактичною помилкою.

Тобто, необхідно розвивати альтернативу традиційному готельно-екскурсійно-груповому туризму, паралельно із впровадженням нових підходів та методів ведення музейної, екскурсійної діяльності.

Перелік видів туризму, згідно ст. 4 Закону України «Про туризм» включає ті види, які знаходяться в недорозвиненому чи зародковому стані: туризм для осіб похилого віку, для інвалідів, підводний туризм [7] і не включає нових, актуальних напрямків туризму, як арт-туризм, ігровий; клубний; креативний; кулінарний; літературний; медичний; музичний; науковий; рибальский туризм тощо, фототури…

Очевидно, що потрібно розвивати напрямки туризму, спрямовані як на окремі соціальні категорії, так і за різними тематичним спрямуванням: велосипедний, залізничний, елітарний, рекреаційно-оздоровчий, розважальний, подієвий, професійно-діловий туризм, науково-пізнавальний (конгресний, семінарський),  пригодницький (екстремальний), паломницько-релігійний, ностальгічний та екзотичний туризм, екотуризм, шоп-тури і спортивний відпочинок, і розширювати цей перелік такими інноваціями, як промисловий та гастрономічний туризм.

Подібно до того, як туристів сприймають в Україні за безтурботних, несерйозних гультяїв, так і до туризму ставлення як до «додаткової», «необов’язкової» сфери, а не до повноцінної індустрії.

Підсумовуючи цей блок рекомендацій, зазначимо головне – Україні потрібна сучасна концепція розвитку туристичної галузі. Концепція Державної цільової програми розвитку туризму та курортів на період до 2022 року [8] була скасована у менш ніж через рік після її прийняття у 2015 у зв’язку із анексією Криму та наростанням напруженості на Сході України.

 Проте ми повторюємо тезу, війна – не виправдання для бездіяльності, а стимул до дії.  АТО на Сході України не повинне перешкоджати відкривати нові пішохідні переходи на кордоні з Польщею, які збільшать потік туристів і тим самим наповнять місцеві бюджети. Це час пропонувати Європі, щоб вона створила для Західної України нову програму PHARE, з якої за участю коштів ЄС фінансували б розвиток твердої інфраструктури: модернізацію доріг і залізниці, термомодернізацію будинків чи будівництва каналізації в західноукраїнському селі. 

Прикладом для України у цьому плані можуть слугувати Грузія чи Хорватія, які не чекали припинення війни з тим, аби розвивати туризм. Хорватія у 1992 р. тоді щойно проголосила незалежність і була під тиском сербського агресора, але вже тоді створила всі умови для того, щоб стати абсолютним лідером в царині туризму в цій частині Адріатики, та щоб туристи могли без зайвої затримки на кордонах туди приїхати. Туризм став важливою частиною хорватської економіки і забезпечив цієї молодої державі економічне зростання, так потрібне у ці неспокійні часи. Що й говорити про Ізраїль, який знаходиться у стані перманентної війни десятиліттями, та, тим не менш, щороку приймає у себе декілька мільйонів гостей. Це вдається, не в останню чергу, завдяки правильному маркетингу.

2) МАРКЕТИНГОВІ

Лише у лячних казках можна поїхати туди-не знаю куди, аби побачити то-не знаю що. Аби спокуситися на відвідини України, потенційний турист повинен побачити і відчути привабливу картинку, адже сприйняття в сучасному світі суттєво зміщується у сторону візуальної його складової. Вислів «продати батьківщину» неприємно відгонить криміналом і зрадництвом, але це те, що нам необхідно робити: продавати Україну у Європі, як будь-який інший товар, дбаючи про його якість, лояльність клієнта та власну вигоду.

 Відтак першочерговим завданням стає формування і просування бренду «Україна» закордоном. Світова практика підтверджує те, що приватний бізнес не може самостійно проводити некомерційну іміджеву рекламну кампанію своєї країни, оскільки пропонує та продає лише свій власний продукт. Тому завдання створення позитивного образу країни є, насамперед, державним завданням, і – практично непосильним за умов нинішнього державного менеджменту туризму [9].

Доволі непросто визначити, що саме ми хочемо рекламувати і який імідж Україні створити, тут ситуацію ускладнює якраз багатство туристичного потенціалу нашої країни. Зробимо акцент на Львів і Карпати – поза увагою залишаться мальовниче Поділля, мультикультурна Одеса і Дніпровські кручі, цікавий для західноєвропейського мандрівника соціалістичний заповідник Харкова чи Дніпропетровська. Вочевидь, робити це необхідно варіативно, диференційовано, залежно від країни-адресата реклами, історичного бекграунду, сезону тощо. Взагалі, нам Україна туристична скидається на писанку – красиву і розмаїту, яка готова запропонувати мандрівнику саме те, що він від неї очікує, ба навіть більше.

А відтак треба провадити рекламні кампанії на міжнародних на європейських національних телеканалах, інтернет-сайтах, розміщувати зовнішню рекламу в аеропортах та великих транспортних вузлах. Вартувало б створити й перший міжнародний український телеканал. Тому прикро, що в державному бюджеті України на 2016 рік не передбачено видатків на просування держави у світі, також наша країна не була представлена на Міжнародній туристичній виставці, яка відбулася нещодавно в Мадриді (Іспанія), тоді як участь у подібних заходах є обов’язковою [10]. Якщо України немає на туристичній виставці, її не існує в принципі. А щодо скорочення фінансування туризму, то парламентарям в Україні слід нагадати, що у Великобританії 1 вкладений фунт повертається 27,  в Україні 1 долар – семи [9].

У країнах ЄС туризм сприяє підвищенню сукупного валового внутрішнього продукту на 8 відсотків, економічному зростанню на 11 відсотків, а кількість робочих місць в туристичній індустрії становить близько 12 відсотків загальної чисельності.

Завдання з просування міжнародного туризму в Україні слід також покласти на консульські установи та посольства України закордоном (знову ж таки, з прикрістю відзначимо, що в таких умовах, коли Україні конче необхідна міжнародна  підтримка і просування Угоди про асоціацію з ЄС, не в усіх європейських країнах є призначені посли!).

Лише потужна промо-кампанія України на всіх рекламних фронтах здатна протидіяти російській дезінформаційній війні та вивести її на перші шпальти туристичних путівників. Причому увагу слід звернути й на нові технічні можливості промоції – додатки для смартфонів, цифрові довідники, он-лайн підтримка туристів тощо.

Наступним питанням є, на кого покласти ці обов’язки?

3) АДМІНІСТРАТИВНІ

На сьогоднішній день державним регулюванням туристичної сфери займається Міністерство культури і туризму України (МКТ) та Державна служба туризму і курортів (Держтуризмкурортів), яка діє в складі Міністерства культури і туризму України і йому підпорядковується. Україні необхідне державне регулювання туристичної сфери за моделлю, у якій поєднуються принципи координації державного та приватного сектору, при якій управління туристичною сферою здійснює спеціальна агенція, управлінські функції якій делегує відповідне міністерство. Такими агенціями є VisitBritain у Великобританії (країні, якій, здавалося б і не потрібно себе рекламувати), Польська туристична організація чи Національна адміністрація туризму Грузії. Відтак необхідна реорганізація Держтеризмкурортів (організації з невимовною назвою) або ж її ліквідація та заміна Українською агенцією туризму (УАТ), котра б займалася вдосконалення системи організації державного регулювання туристичної сфери на всіх рівнях управління в частині налагодження координування співробітництва між державою, туристичними організаціями та приватним сектором.

Першочерговою необхідністю є створення її філій – національних офісів українського туризму – за кордоном. Використовуючи практичний досвід таких країн, як Мальта, Великобританія та Польща, доцільно розробити «Стратегію просування національного туристичного продукту за кордоном» з обов’язковою розробкою принципів створення і діяльності туристичних представництв у інших країнах [9].

Cприятиме поставленій меті створення системи розподілу обов’язків та функцій між туристичними організаціями, налагодження координування співробітництва між державою, туристичними організаціями та приватним сектором туристичної сфери, створення мережі представництв туристичних організацій як в Україні, так і за її кордоном, а також заходи, спрямовані на поглиблення взаємодії приватного сектора (раніше орієнтованого на виїзний туризм чи внутрішній туризм) з іноземними мандрівниками.

До цього блоку рекомендацій додамо ще й ліквідацію прогалин у законодавстві, насамперед тих, що блокують інвестування галузі та подальшу візову лібералізацію. У сфері правового регулювання туризму необхідне пільгове оподаткування для тих туристичних кампаній, котрі ведуть свою діяльність закордоном та заохочують туристів до відвідин України.

4) ІНФРАСТРУКТУРНІ

Отже, після того, як турист утвердився у своєму бажанні відвідати неймовірну Україну та визначився з траєкторією руху, виникає запитання: як добратися в омріяну точку? Як дістатися комфортним шляхом у країні, де немає доріг, а самі лише напрямки? І то, вказані абияк і лише зрідка – англійською мовою? Безумовно, будівництво нових доріг та їх ремонт є бідою і проблемою № 1 в Україні за роки незалежності. Якщо врахувати, що 85% туризму в Європі передбачає використання автобусного транспорту, то необхідно розвинути дороги із Східної Європи, щоб Україна увійшла у загальний ринок європейського туризму [11]. А заразом – шукати й альтернативні шляхи її розв’язання або хоча би  пом’якшення. Україна повинна сприяти створенню нових пішохідно-велосипедних пунктів пропуску на кордонах, місцеві органи самоврядування поклопотатися про розвиток велосипедної інфраструктури.

Усунення корупції та подолання монополії у сфері авіаперевезень дозволить відкрити ринок для невеликих та лоукост-компаній. Розвивати необхідно також існуючі аеропорти у невеликих містах (як от у Тернополі), створюючи сприятливі умови для іноземних інвестицій.

Департаменти культури та туризму при місцевих адміністраціях та місцеве самоврядування мають займатися локальним орендуванням та туристичним маркуванням – не без залучення аутсорсингових компаній.

Подальша робота над покращенням сервісу – до європейських стандартів – створить приємні та сприятливі умови для відпочинку туристів.

         5) ІНШІ

       Найперше, про що думає турист під час своєї подорожі – це безпека. І якщо  під час хаджу до Мекки у Саудівській Аравії минулоріч загинуло щонайменше 1,453 людей [12], то Україна має максимально гарантувати європейцям безпеку життя та здоров’я. Зрозуміло, що саме збройний конфлікт на Сході України спричинився до тотального обміління туристичних потоків, у чому вина, не в останню чергу, українських та деяких проукраїнськи налаштованих ЗМІ. Протидіючи російській пропаганді та привертаючи увагу європейців до війни, що торкнулася тяжкою рукою нашої країни, Україна тим самим відлякує потенційних туристів. Подібну інформаційну кампанію слід проводити вкрай обережно, роз’яснюючи, що АТО охоплює лише невелику частину території, решта ж країни – безпечна та головне – фінансово приязна до мандрівника, адже вартість мандрівки часто є головним визначальним фактором у виборі маршруту. Через низький курс гривні до євро та дешевизну при тому якісних товарів та послуг Україна має всі шанси привабити туриста.

        Разом із цим, аби екзотика України була зрозумілою і доступною, необхідно сприяти проникненню мов міжнародного спілкування, у першу чергу англійської, у сферу послуг, зокрема, на периферії. Кирилиця для європейців – це бентежні ієрогліфи, натомість кілька фраз зрозумілою мовою від продавця сувенірів на ринку в Яремче – «плюс» -надцять бонусних балів до іміджу регіону в цілому.

А подолання наслідків війни, які ускладнюють чи унеможливлюють наразі відвідини східних теренів нашої країни, – це питання часу.

ІІІ. Висновки

У світі спостерігається зростання запиту на туристичний продукт. Разом з цим, інтерес приваблюють нові дестинації. Поєднання цих двох тенденцій творить з України привабливу і неосвоєну terra incognita для європейців. Відкритість та гостинність українців, закладена у нашому менталітеті, повинні не просто компенсувати недоліки туристичної інфраструктури, а спонукати до її вдосконалення. В українській ситуації вирішення проблеми в одній сфері автоматично тягне поліпшення у всіх інших. Таким чином, у час АТО розвиток та фінансування туристичної галузі не слід відкладати у довгу шухлядку. Виконання наведених нами рекомендацій перетворить туризм у той ключик, який здатен відкрити українську скриньку Пандори для європейців та збагатити нашу економіку.

Список використаних джерел:

1. World tourist organization [Digital source]. – Mode of access : http://www2.unwto.org/

2. Державне управління статистики України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

3. UNWTO World Tourism Barometr [Digital source]. – Volume 14. - January 16. – Mode of access: http://tourlib.net/wto/UNWTO_Barometer_2016_01.pdf

4. В'їзд іноземних громадян в Україну за країнами, з яких вони прибули, у 2014 році  / [Електронний ресурс] / Державна служба статистики України. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2013/tyr/tyr_u/vig2014_u.htm

5. Державна прикордонна служба України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://dpsu.gov.ua/ua/

6. 77% українців не були за кордоном, а третина не виїжджала зі своєї області

[Електронний ресурс] / Голос правди. – 11.12.15. – Режим доступу: https://golospravdy.com/77-ukrainciv-ne-buli-za-kordonom-a-tretina-ne-viizhdzhala-zi-svoyei-oblasti/

7. Закон України «Про туризм» від 15.09.1995 № 324/95-ВР [Електронний ресурс] / Верховна рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу:

8. Розпорядження від 1 серпня 2013 р. № 638-р Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку туризму та курортів на період до 2022 року [Електронний ресурс] / Верховна рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/638-2013-%D1%80

9. Соловйов Д. І. Іноземний досвід регулювання діяльності туристичної сфери та його використання в Україні / Д. І. Соловйов // Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту, 2011. – Випуск IIІ (43). – С. 243–249.

10. Туризм в Україні потрібно розвивати навіть в умовах воєнної агресії – депутат [Електронний ресурс] / УНІАН. – 23.02.15. – Режим доступу: http://www.unian.ua/society/1047622-trendom-2015-roku-bude-veloturizm-deputat.html

11. Україна може стати туристичною меккою для іноземців  (ВІДЕО) [Електронний ресурс] / УНІАН. – 25.06.2007. – Режим доступу: http://ukrainian.voanews.com/content/a-49-2007-06-25-voa1-87022227/226712.html

12. Під час хаджу до Мекки у тисняві загинуло майже 1,5 тисячі людей

[Електронний ресурс] / Українська правда. – 09.10.2015. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2015/10/9/7084314/

---

[1] Любителя подорожувати стали називати туристом десь наприкінці XIX століття. Запозичене з французької мови слово носило тоді дещо глузливий відтінок, наближаючись за значенням до «гультяя» та «швенді». Трохи пізніше настільний енциклопедичний словник витлумачив туризм як «подорож задля власної насолоди, розваги».

[2] «Бекпекер» від англійського «backpack» - наплічник, рюкзак за спиною позначає здебільшого бюджетних туристів, які подорожують самотужки

[3] «Каучсерфер» - людина, користувач сервісу couchsurfing, котра зупиняється не в готелях, а в домівках інших людей  

Анатолій Федірко. Прогулянка парком супрематичного мистецтва Anatolyi Fedirko. A walk in the park of suprematist art

Моє знайомство з пізнім супрематичним Федірком (чи супрематизмом Федіркового періоду?) відбулося минулоріч у рідному Тернополі на лекції про термінологію актуального візуального мистецтва в галереї «Бункермуз». Ексцентричний Анатолій Михайлович відвідав «файне місто» вперше для того, щоб вже зовсім скоро повернутися туди знову і знову. Так я волею-неволею вклинилася у постмодерний діалог між сучасним і минулим мистецтвом, представлений, з однієї сторони, Анатолієм Федірком, а з іншої – його дєдушкою, професором Казимиром Малевичем.

Розмова ця почалася майже десять років тому, як годиться, із привітання: «Добрий день, проф. К. Малевич». Під такою назвою у FedirkoGallery експонувалася знайдена митцем на одному із чернівецьких горищ картина метра авангардизму. Згодом породженням цього складного процесу  комунікації став номінований у 2013 році на Національну премію України імені Т. Шевченка проект «Супрематична Україна», вагомим аргументом для котрого слугувала сама суспільно-політична ситуація в Україні. Серед робіт увагу медіа особливо притягував портрет супрематичного Шевченка та перший у світі пам’ятник Малевичу.

Логічним продовженням діалогу в рік, який ЮНЕСКО оголосила роком Казимира Малевича, стало відкриття проекту «Парк супрематичного мистецтва. Тернопіль. Десь у Європі».

Світ було створено за сім днів, і Федірко, як справжній деміург, теж сім днів творив сім робіт свого супрематичного світу.

Тернопіль для втілення мистецького задуму художник обрав невипадково: «Тернопіль – незрозумілий, як «Чорний квадрат», непередбачуваний і тому – супрематичний. До того ж і найближчий до Європи історично, географічно та навіть у тому розумінні, що, мабуть, кожен другий тернополянин бував у Європі, на відміну від того ж Донецька, де Європу бачив один на сотню і то – олігарх. По-друге, Тернопільщина – це регіон сакральний, із десятками міст і містечок, де мистецтво культивувалося. Тернопільщина може похизуватися кількома представниками авангардизму, тут, до прикладу, працював Лесь Курбас».

Цей проект став концептуальною точкою сходження кількох подій: насамперед, сторіччя від створення знаменитого «Чорного квадрату» та 80-х роковин смерті його автора, котрі вшановували 15 травня, а до того ж – Дня Європи. Відкриття виставки просто неба проходило у форматі імпресіоністичного «Сніданку на траві», з тією лиш різницею, що час був пообідній, всі панни залишалися вбрані, а з порцелянових чашок сьорбали абсент.

На задньому плані буяє зеленню травневий парк Шевченка, місцевий «білий дім», пам’ятник Степану Бандері, а поміж цим всім (по правді – над усім цим) – супрематичні творіння А. Федірка.

Як завжди, автор іронізує над середовищем та контекстами: арт-об’єкти розміром 1,5 на 1,5 метра стоять в опозиції до несупрематичої, себто, несучасної, геть не авангардної цитаделі бюрократичного Мордору – обласної державної адміністрації, що розміщується навпроти.

Крізь отвір інсталяції з червоно-чорними квадратами можна розглядати монумент головному націоналісту України. Разом із тим, роботи природно вписуються у навколишній пейзаж, залишаючи простір для взаємодії.

– Найкраще у мистецтві – це взаємодія. І вона тут є. Коли я готував картини на задньому дворику арт-бару «Коза», до мене приходили допомогти друзі та випадкові люди, студенти з Польщі, чиїсь бабусі. Поруч – тесали камінь і плитку. Це був дуже активний процес. Зараз тут я бачу, як реагують на картини перехожі – зупиняються, фотографуються, діти граються. Деякі картини попадали від вітру – незнайомці прилаштовували їх на місце. Навіть не розуміючи, можливо, суті мистецтва, людина розуміє, що це – мистецтво, і негоже йому лежати на землі – підійме, поправить.

Таку взаємодію Федірко не лише не забороняє, але й заохочує: «В мистецтві комунікація – це найголовніше, – каже художник, пригладжуючи свої «шевченкові» вуса. – Творчість – це спроба спілкування».

Йдеться також про взаємодію із соціальним та архітектурним середовищем:

 – Це відкриті площини: у них є «проходи» – випиляні елементи – через них видно місто. Кожен бачить себе не просто через супрематичні роботи, а через Тернопіль. Виставка передбачає діалог мого дєдушки Малєвіча, України супрематичної та міфів, котрі існують навколо «Чорного квадрата» та супрематичного мистецтва.

Далі – більше. Анатолій Федірко здійснює мрію свого «дєдушки» про мистецтво як промислове виробництво і 21 липня відкриває у Чернівцях «Фабрику супрематичного мистецтва імені Казимира Малевича». Місце здійснення творчих актів – триповерхова споруда у центрі міста, на вулиці Героїв Майдану – колишній комбінат побутового обслуговування «Силует». Раніше тут обслуговували культурні потреби людей, практично так, як робить це мистецтво. Зараз же на першому поверсі виготовляється пиво (там діє приватна пивоварня і паб у баварському стилі), тому цілком органічно, що на другому поверсі виготовляють мистецтво.

«Фабрика» – це середовище, що вже самим своїм фактом існування протидіє невігластву. Анатоль Федірко активно залучає молодь до її діяльності, відкриває двері для того, щоб люди самі закручували гайки, ґрунтували, фарбували; а як тільки буковинські дітки повернуться з дорогих курортів, – стане приводити й вихованців дитячих садочків. Все – аби кожен небайдужий міг відчути себе художником.

«Я не створюю сумнівних вербальних концепцій, а пропоную кожному долучитися до творення мистецького артефакту. Моя концепція дуже проста:  кожен має право на 5 хвилин слави», – Федірко перефразовує Енді Ворхола, у котрого теж, як відомо, була своя «Фабрика».

Втім, робить це творець з егоїстичних мотивів, під своїм тоталітарним контролем: мистецтво – це дуже складний процес, особистісний, підсвідомий, врешті, це – спосіб життя. Тож допускати народ до мистецтва, яке, все-таки, йому «належить», можна тільки у такий спосіб. Тим не менш, два несанкціонованих проникнення на фабрику відбулися. Один із них залишив по собі наповнений глибоким сенсом напис «тут був Вася Богомаз», що його вдалося вивести не без зусиль.

Продовженням і породженням «Фабрики…» стала інсталяція «Супрематична Україна», відібрана для ІІІ Конгресу культури Східного партнерства, котрий «з тріском» відбувся у Львові 4-6 вересня (принаймі, що стосується його візуальної частини).

Інсталяцію запроторили в патетичну і захаращену арт-об’єктами сумнівної художньої вартості залу Львівського палацу мистецтв – замість відкритого простору центральної вулиці. Позаяк мистецтво не існує за межами середовища, це, певною мірою, зруйнувало суть проекту. «Мистецтво – це рефлексії, контексти і так далі саме тут і в цьому часі. Мистецтво не може бути десь і взагалі. Не можна його возити туди-сюди і транспортувати. Це не ковбаса», – вважає Анатолій Михайлович.

Прикметною особливістю творчості супрематичного Федірка є те, що чорний квадрат в якості основи щоразу створюється «на місці». Цього разу на ньому – синьо-жовтий хрест і драбина в нікуди. Замість статичної рами – каркас на коліщатках як алюзія на знамениту чорну валізу Казимира Малевича, котра підсилюється припасованим збоку «фірмовим» ярличком з іменем автора.

Власне, історія професора Малевича з його чорною валізою, переказана у 1983 р. вустами Сари Абрамівни, колишньої його студентки, – тогочасному студенту Київського державного художнього інституту Анатолію Федірку, і стала для останнього мотиватором на багато років. Він просто відчув себе онуком Малевича, котрому той міг би читати лекції далекого 1928 року… Це прозріння є цінним зважаючи на те, що в Україні не залишилося справжніх учнів Малевича, тих, хто міг би продовжити ідейну лінію майстра. Подейкують, що коли проф. К. Малевич приїздив до Києва, приходив до інституту, то кожен його виступ перед студентами тривав лише десять хвилин: «Я, професор Казимир Малевич, це моя чорна валіза, ось моя картина – «Чорний квадрат» – це безвихідь,  кінець візуального мистецтва, що ви тут вивчаєте?…».

На відміну від свого духовного предка, Анатолій Федірко вчить. Вчить, хто такий Малевич. Адже людина, як культурна істота, зобов’язана знати, хто такий Малевич. Як на мене, одного такого запитання було б достатньо замість усіх іспитів чи ЗНО з історії та культурології в Україні. Якщо в Європі, за словами Федірка, його дєдушку знає кожен безхатько, то в Україні ім’я Малевича досі викликає суцільне непорозуміння. Називають його як зручно – то російським художником, то польським, то українським – народився-бо в Києві. «А насправді художник – він або є, або його немає», – вважає Федірко, котрого також «для зручності» не втомлюються називати «чернівецьким».

Про актуальність та успішність практично «подвижницького» труда Федірка свідчить мимохідь звернене до художника в кулуарах Конгресу культури зізнання Марата Гельмана, галериста та куратора, котрий не потребує представлення:  «Ты знаешь, Малевич все-таки любил Украину. Он вот Тараса Шевченко супрематического написал».

Марічка Юрчак

стаття для 

BIRUCHIY contemporary art magazine #4