Як потрапити в школу, якщо вам 21 і більше

Сьогодні у Тернополі школярі святкують "день перемоги над вчителями" - останній дзвоник. Я ж хочу підвести підсумки свого першого року на посаді вчителя.
Насамперед кілька слів про те, як потрапити в школу, якщо тобі 21 рік і більше.

Під завісу своєї магістратури ми були налякані ідеєю примусового направлення на роботу, мовляв, поїдемо у якесь забите село та будемо змушені там працювати цілі три роки, а інакше - повертай державі кошти за навчання (десь близько 100 тисяч). Спокійніше було тим, хто останній рік платив за свою освіту - до них держава не висувала жодних претензій.
Для заспокоєння майбутніх випускників педагогічних вишів скажу, що насправді місць у школах немає. Ті, хто з сільської місцевості підтвердять - вчителі історії викладають матеріал за 10-11 клас з власної пам'яті, молодих спеціалістів там чекають з вилами.
На біржі праці для педагогів немає вакансій. Коли я стала на облік у міськвно, то була 153 у списку.
Мало шансів, що вас кудись "відправлять". Але ви можете поїхати за власним бажанням - у відділ працевлаштування випускників надходили запрошення із Дінпропетровської, Київської областей для випускників. Наш староста так поїхав працювати в Ірпінь.
Варіант, який врятує вас від "заслання", якщо воно-таки нагряне - це довідка про самостійне працевлаштування. Почитайте нормативи, і якщо ви підпадаєте під категорію випускників, яким її можуть видати (наприклад, маєте батьків-інвалідів), то сміло складайте заяву  несіть її у відділ працевлаштування,а на випускному беріть довідку та шукайте вітру в полі.

Право на самостійне працевлаштування мають особи:

• у яких встановлена інвалідність 1 або 2 групи (з підтвердженням документів);
• встановлена інвалідність 1 або 2 групи у дружини (чоловіка) випускника, одного з батьків (або осіб, які їх замінюють) випускника;
• якщо випускник – вагітна жінка, мати або батько, які мають дитину у віці до трьох років, або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею шестирічного віку; одинока мати або батько, які мають дитину до 14 років або дитину інваліда;(при підтвердженні відповідними документами);
• при проходженні чоловіком військової служби (крім строкової) – в тому числі за контрактом у віддалених місцях (з підтвердженням документів);
• у яких чоловік (дружина ) направляються або вже працюють за направленням як молоді спеціалісти (з підтвердженням документів)

Це був мій випадок. Тільки це не означало, що далі я сиділа, склавши руки.

Одразу після випускного я спробувала стати на біржу праці. Будинок праці, незважаючи на свою "модернову" архітектуру, досить непривітна установа. В мене він викликає стійкі асоціації з "робітним домом" вікторіанської доби в Англії. Одразу скажу, що я потратила 25 грн на маршрутки, 3 дні та так і не отримала статус безробітної. У працівників, склалося таке враження, немає бажання допомогти вам з отриманням статусу ( і, відповідно, виплат). Я прослухала кілька семінарів, зрозуміла, що потрібно буде приходити сюди щотижня, аби звітуватися про свої пошуки роботи (а як вчителеві знайти роботу посеред літа?). Мені порадили ходити з резюме по школах. Причина, чому мені відмовили - я працювала під час навчання в університеті ( там же, де і навчалася), але в трудовій такого запису не було. Зрозуміло, що причина ця була безглузда в основі та неправомірна, але спілкуватися зі мною далі пані-соцпрацівник не мала бажання і сказала, що я маю право подавати документи сюди ще раз за 2 тижні. Та тільки в мене вже не було бажання до цього.
Якщо ви маєте залізне терпіння та абсолютно чисту історію працевлаштування - можете спробувати повторити мій шлях більш результативно.

Отож наближався кінець серпня (а до 10 вересня слід було подати довідку в універ про те, що я десь працюю за СПЕЦІАЛЬНІСТЮ) і я звернулася до директора своєї школи чи не приймуть вони мене до себе знову. Директор був готовий прийняти мене на 2 год/тиждень вчителем основ наукових знань. Тільки для цього потрібна була іще згода міськвно!

У директора берете відношення, йдете в управління освіти і науки, спілкуєтеся з керівником (у процесі - ще телефонні дзвінки "ви таку знаєте? берете її на роботу?") і якщо все успішно, повертаєтеся в школу з наказом про прийняття на роботу.

Далі у вас є до 21 вересня можливість зібрати документи для отримання т. з. "підйомних". Не має значення, скільки годин у школі вам випало, головне, аби це було ваше основне місце роботи, а в університеті ви навчалися на ДЕРЖАВНІЙ формі. В інтернеті є перелік документів, які слід зібрати, а у кадровика в управлінні освіти - зразок типового трудового договору.

Перелік документів для отримання одноразової адресної грошової допомоги молодим спеціалістам-педагогам:

Документи, необхідні для отримання випускниками одноразової адресної грошової допомоги

-          довідка з відділу освіти про працевлаштування;

-          ксерокопія трудової книжки, завірена школою;

-          тристороння угода між випускником, училищем та відділом освіти (три екземпляри);

-          копія паспорту, коду;

-          копія наказу про працевлаштування.

Особлива умова - договір має бути укладений на 3 роки! Переконайтеся, що директор не має нічого проти, заручість його підписом на паперах, дайте їх на підпис в управління освіти, а тоді вже відносьте в бугалтерію університету. Стимулом має бути те, що сума "підйомних" - десь 5 тисяч, проте їх виплатять лише до кінця року.

В мене також не склалося з "підйомними" тому, що з 1 листопада я поступила на навчання в аспірантуру за державним замовленням та з відривом від виробництва. Відповідно, універ став моїм основним місцем роботи. Зі школи я повинна була звільнитися, але з "благословення" адміністрації та сприяння відділу освіти, знову працевлаштувалася на те ж місце, тільки за сумісництвом. Це означало розірвання трудового договору та позбавлення права на отримання "підйомних" (документи довелося забрати з бухгалтерії універу) і скорочення зарплати у школі (сумісникам дістається менше). Важливий момент  - не затягуйте зі звільненням, бо запис у трудовій має бути 31 жовтня, з 1 листопада - ви вже на роботі в аспірантурі. Тобто, заносите копію паспорта, ідентифікаційного коду, особову справу, трудову книжку вже у відділ кадрів університету.

З січня 2014 року я отримала в школі ще три години - читала предмет "Історія Тернополя" в 5-х класах. Про сам педагогічний процес - у наступній пудбікації.

13-й, хай йому грець!

Частота поповнення цього блогу просто зашкалює. Так чи інак, раз в рік я можу сюди заходити, аби підвести риску під своїми справами.

Чим був багатий рік зміїний?

 - Була на зустрічі випускників - 5 років після закінчення школи!
 - трохи попрактикувалася викладанню у коледжі!
 - взяла участь у 3-й сесії "Європейських студій"
 - стала вдруге стипендіатом "Завтра.ЮА", відвідала травневий Форум
 - навіть знялася у рекламі футболок :)
 - Отримала премію "Лямпа" для журналістів
 - участь у Літній школі в Дипломатичній академії України
 - Закінчила магістратуру і відгуляла випускний
 - а наступного дня - здійснила перший політ  - і куди! - в солодкий Стамбул!
 - Закінчила школу "Єврейська історія та культура" у Львові, у Центрі міської історії
 - поїхала у Варшаву на школу журналістики
 - еко-табір у Дніпропетровську
 - налагодила особисте життя :)
 - стала працювати у своїй школі
 - була на весіллі своєї сестри
 - поступила в аспірантуру
 - взяла участь у виставці "Присутність"
 - Львів, танго-фестиваль Ремоліно

Дайджест 2012

Минув цей дивний і страшний 2012 бррррік
Згадаємо, що доброго було:

 - вперше і вже втретє я плавала у крижаній воді
 - в січні я їздила на зустріч з Челсі Клінтон у Київ

 - у березні в "Козі" відбулася моя перша персональна виставка графіки! збулася одна з моїх мрій.
 - в квітні я відмінно здала державний екзамен з педагогіки і одразу ж поїхала в Харків на Всеукраїнську олімпіаду з історії, де зайняла 3 місце
 - в травні я була за зустрічі з Джиммі Вейлзом, у КНУ
 - в червні ми поїхали у мандрівку Центральною Україною
 - ми з Катьою піднялися на вершину Карпат - Говерлу
 - ми з мамою перепливли озеро

 - я пробігла крос навколо озера на День Молоді
 - наша команда "Злюки-бобри" виграла молодіжний квест

 - фестиваль "Краще місто" у Дніпропетроську, на який я виграла квиток - ОЕ, ДДТ, Ленинград, Брейнсторм, Evanescence та багато інших

 - мене запросили на роботу в інтернет-газету "Тернопільська липа"

 - я поступила на державну магістратуру в кінці липня

 - почала займатися латиноамериканськими танцями

 - вечори у "Буфеті", мотофест
 - Ніч у Львові
 - ми з Катьою поїхали в тур Європою - найвищі американські гірки Європи в Порт-Авентурі, найшвидші гірки в Русті, найвищий хмарочос у Парижі...
 - Я отримала запрошення на Ялтинську Європейську Стратегію - ще одна мрія збулася

 - Взяла участь у виставці "Меркаба"  в краєзнавчому музеї
 - в листопаді ми з одногрупниками зайняли 3 місце на І Всеукраїнському турнірі студентів-істориків у Києві
 - в грудні я зробила ілюстрації до книги київського видавництва "В очікуванні вітру"

 - свій день народження я провела на тижневому культурному обміні студентами у Варшаві

"Завтра: Cвіт, Україна, Я" vol.2

Ми з Україною – однолітки. Я з’явилася на світ буквально за кілька днів після того, як на Всеукраїнському референдумі було офіційно підтверджено Акт проголошення незалежності. Тому я не просто відчуваю духовний зв'язок зі своєю Батьківщиною, а й якось підсвідомо асоціюю себе з нею, радію її здобуткам, як своїм, і переживаю за невдачі… Наше дитинство пройшло у непрості дев’яності, підлітковий вік позначився «Помаранчевою революцією»… Я вже навчаюся на четвертому курсі, Україна досі вчиться вчитися на власних помилках. І в час, де перетинається минуле із прийдешнім, ми обоє шукаємо своє місце під сонцем. Сучасність породжує розгубленість й бентежність, тенденцію жити сьогоднішнім днем. І ми боязко зазираємо у майбутнє. Чому?

Мріяти у сучасному мінливому світі – що споруджувати кришталеві палаци у сейсмічно нестійкій зоні. Мрії міліють, як реальні зарплати працівників бюджетної сфери, і перетворюються з окрилених, одухотворених, піднесених цілей у приземлені бажання. Якщо реалії життя багатьох українських родин нагадують стратегію виживання – немає надії на день прийдешній. Немає і віри, адже наші батьки уже мали «мрію», яка не збулася – нав’язану, штучну мету «побудови комунізму».

Мрійливість – не вада, не наївність і не романтичний рудимент дитинства. У час панування раціоналізму та утилітарних цінностей мрія залишається потужною мотивацією. Від мрії до дії – один крок, але саме цей перший крок буває найскладніше зробити. Цитуючи Пауло Коельо, «всі ми боїмося здійснити наші найзаповітніші мрії, адже нам здається, що ми їх недостойні чи все одно не зуміємо здійснити їх». Хто боїться, а хто діє виважено та рішуче. «Байдуже, що ви думаєте – можете ви чи ні – все одно ви праві» – так говорив Генрі Форд, так діяв творець «американської мрії», геній у світі ІТ-технологій Стів Джобс. Чи хто-небудь чув про «українську мрію»?

Наша «країна мрій» - сильна, процвітаюча, європейська держава, в якій мрії пересічних громадян не обмежуються думкою про відпустку на чорноморському березі, а сягають можливостей здобути блискучу освіту, вдосконалюватися та самореалізовуватися, виявляючи свій потенціал у щоденній праці на благо сім’ї, нації, держави і всього людства.

Треба мріяти. Наше завтра, майбутнє України і Світу – це наші мрії, трансформовані у стратегії та плани. 

Євромрія

В одній із тернопільських шкіл із мовним спрямуванням натрапила на численні якісні, яскраві та привабливі стенди, що відображали історію Євросоюзу, його символіку, мету тощо. Як годиться, був і куточок, присвячений країнам-членам, де оптимістично розмістилася на 28 позиції й наша ненька-Україна. Здається, автори плакату скористалися популярною психологічною примовкою про користь позитивного мислення і видають бажане за дійсне. У надії на втілення власної "євро"мрії.


Поруч - на дошці пошани "Знай наших" - випускники, котрими пишається школа. Одразу скажу, імен не багатo - сподіваюся лише тому, що стенд зовсім новий. Але названо тих, кому поталанило залишити Україну: здобути освіту, знайти роботу за кордоном, вдало вискочити заміж за іноземця - словом, прилаштуватися по життю. То це такий тепер приклад для наслідування?

«Україна і світ: відповідаючи на завтрашні виклики разом»

Не лише на українських, вкритих мозаїкою асфальту шляхах, а й у суспільстві не залишає тривожне почуття розгубленості і невпевненості. Подібну «дезорієнтацію на місцевості» відчуває більшою чи меншою мірою кожна держава, адже світ невпинно рухається і зміни складно не помічати. Попри усі намагання, передбачити, який кінцевий результат цих змін, – далеко не просто. Якщо зазирнути у завтрашній день видається можливим, то у післязавтра… залишається лише сподіватися, що не буде розіграним сценарій однойменного голівудського фільму-катастрофи.

На нові стимули потрібно реагувати моментально, приймати відповідальні рішення. У нашій ситуації будь-який рух здається кращим варіантом, аніж тупцювання на місці. Тривалі вагання щодо подальшого вектору розвитку для когось – успішне тренування. Для мене – втрата часу. Отож, перший виклик – це швидкість.

Інший виклик – якість: в усьому – від вимог СОТ до продукції українських фермерів, стандартах освіти до рівня доброчесності політиків... Якість – це нова мова світу, якщо ти не володієш нею у достатній мірі – ти просто не в змозі забезпечити відповідний та рівноцінний діалог з національностями та транснаціональними корпораціями. Комунікації стають усе тіснішими, Україна вже ніколи не буде ізольованою від інших держав. Хотілося б, аби цей діалог відбувався на рівних. І на високому рівні.

Третій виклик – інтеграція. Світ можна прирівняти до гамірного, густозаселеного гуртожитку, чи, за алегорію, яку вжив колись Михайло Горбачов - до корабля, у якому людству судилося виживати разом, стернуючи крізь хвилі негараздів до благополучного завтра.

У цьому великому спільному домі-ковчезі в України є всі шанси облаштувати власний добробут, жити у мирі з сусідами та приймати загальні «правила гри». І не боятися дивитися у майбутнє. Жити завтрашнім днем – не означає бути безнадійним мрійником, а значить – нести відповідальність за власні дії.­­

"Безпонтове" місто

 Венеція – це романтика незліченних мостиків понад каналами, спів прекрасних молодих гондольєрів, це життєрадісна, світла і яскрава Італія. Все це так неймовірно!
Не хочеться вас розчаровувати: це неймовірно, але не так.

У боротьбі за титул світової столиці кохання у Венеції є серйозний конкурент – Париж. Для когось у цьому умовному змаганні достойним суперником, а то й переможцем видається Амстердам. Але от за кількістю мостів безсумнівним лідером виступає таки … ні, не Венеція – «місто на воді», той же Амстердам – «місто на траві» :). А Венеція - таке "безпонтове" місто.

Екскурсію  для нас провів відомий греко-католицький священик Олексій – "отець із гітарою". "Ось тут, - показує він рукою, – за тиждень розпочнеться кінофестиваль. Це - храм, де похований батько Іоана Хрестителя, Захарій..."

Нехай це незвично і немилозвучно, але саме у Венеції ми вперше відвідали туалетну кімнату у церкві. Громадський туалет тут аж по 1,50 євро!

Виплутуємося із хитросплетіння вулиць і проводжаємо поглядом граціозні гондоли. Ці гостроконечні човни язик не повертається назвати плавзасобами, це витвори мистецтва! До того ж, дуже дорогі – від 20 тис. євро. Не з дешевих задоволень і звичайна прогулянка на гондолі – від 12 євро за півгодини. Виготовляються гондоли з десятка порід дерев. Вони не симетричні – одна сторона на 20 см довша (так при будь-якій кількості пасажирів зберігатиметься рівновага). Особливий символізм притаманний носу гондоли. На жаль, з посмішкою костантую я, гондольєрам далеко до вишуканості їх човнів. За традицією вони повинні бути красивими та гарно співати. Але мені не довелося бачити ні красивих парубків у характерних капелюхах та смугастих сорочках, ані чути дзвінкого «О соле міо».

Із помічених нами цікавинок - човен "швидкої допомоги" і таксі на воді. А також те, що у Венеції нумерують не будинки, а вхідні двері, й ця нумерація наскрізна у всьому місті.

При дослідженні  лабіринтів Венеції у сорокаградусну спеку нам конче не вистачало води!
Ми сіли на мармурові сходи одного із причалів для гондол, опустивши натомлені ноги у блакитну лагуну. За нашим прикладом вчинили ще кілька веселих туристів. Проїхав один човен, інший. Але за третім човном піднялася така хвиля, що наші речі знесло у воду! Я схопила сумочки та фотоапарат, а Катя гайнула услід нашим сланцям, які вже було відчалили у сторону Гранд каналу.
Завдяки кумедній "angry bird" на стіні одного з будинків, ви легко знайдете у Венеції те місце, де  ледь не канули в Лету наші фотознімки та закордонні паспорти.

Оговтались від пригоди, погодували голубів. Висушитися на палючому сонці було не складно. А от складно і зовсім нелегко було знайти зворотню дорогу до П'яццо Cан Марко. 

Перехожі італійці вперто плутали моє "square" зі "school", а рятівні жовті вказівники все ніяк не потрапляли на очі. Зі швидкістю вітру ми промайнули повз міст Ріальто та Палац дожів і сіли на корабель «Сан Себастьян» - саме вчасно, за дві хвилини до відправки.

На пам'ять про Венецію у нас залишився смак багатої на пармезан піци та кальцоне, біла маска – для самостійного розфарбовування, та клубок суперечливих вражень.

Парадоксально: з місцевого люду нам траплялися лише безхатченки.
З італійцями треба бути насторожі. От як з Марко – клеївся до нас на пляжі Лервотто, а за хвилину як ні в чому не бувало пішов гратися із дитиною під суворим наглядом дружини.

Або як з працівниками ресторанів: вас ніхто не попередить про обов’язкові чайові і про доплату за те, що ви ласуєте лазаньєю на вулиці під маркізами, а не у приміщенні. Та що там казати, венеціанці – не дарма знані на весь світ купці – тільки таким винахідливим людям могло б спасти на думку встановити податок на тінь!

Окрім муранського скла, дзеркал, Венеція славилася своїм демократичним духом. Найгуманніший суд у світі та в’язниця, злиті воєдино знаменитим "мостом зітхань". От тільки не збагну, під якими масками крилися справедливість та рівність громадян республіки? Така атмосфера народжувала усіляких пройдисвітів та авантюристів, на кшталт волелюбного Казанови (саме він – єдиний арештант, що здійснив втечу із венеціанської тюрми).

Бували часи, коли маски носили постійно та всюди, окрім церкви та державних установ: наче за маскою не було видно, багатій ти чи злидар. Та хіба справжня свобода не в тому, аби бути самим собою, а чесність – у тому, щоб без боязні показати своє обличчя?