Коли б мандрувати басейном річки Конго, то десь там ми
мали б натрапити на чорну жирну пунктирну лінію екватору. Насправді ж там –
гарячі африканські піски, а з орієнтації на місцевості – хіба GPS та зоряне небо. Екватор
видається мені ємкою аналогією нації як уявленої спільноти.
Екватор – уявний, але уявний в умах всіх, хто бодай трохи знається на географії
чи крутив в руках глобус. Якщо ж дитині сказати «екватор» хто зна’, які
асоціації у неї виникнуть і чи виникнуть взагалі. Тільки після докладного
пояснення, чадо здатне уявити собі нульову паралель. Отже, екватор постає
мисленнєвим конструктом, створеним у кінці позаминулого століття: тоді
учені домовилися про використання єдиної системи координат. Далі через просвіту
та шкільну освіту, атласи і контурні карти це знання просочилося у широкі маси.
Як результат – екватор є уявленою реальністю. Є різниця між фікцією, ілюзією та
абстракцією.
Подібне трапилося із українською
нацією. В період, званий національним відродженням, у суспільстві «попів та
хлопів» серед мізеру «еліти» поселилася чи виникла ідея творення нації. А далі
– справа «Просвіти» і політінформації заразила цими спорами ширші верстви
суспільства…
Спробуємо по-порядку виявити, як
Андерсонові передумови виникнення нації та й власне умови проявлялися на
українському ґрунті.
Пан Бенедикт
стверджує, що нації утворились у XVIII–XIX сторіччі. Це час, що зветься в
історіографії «національним відродженням», – хронологія для української
ситуації співпадає. «Народження» націй
сповили друкарський капіталізм, занепад
латини та загадкове формування нової концепції часу тощо.
Як тут не пригадати,
що з Україною пов'язаний першодрукар Швайполь Фіоль і що сюди від лихої долі
прибув з московських земель Іван Федоров. У 1798 році завдяки таланту
Котляревського з’явилася перша книга народною мовою, а вже у 1848 році
зійшла і «Зоря галицька» - перша українська газета. Слідом за Вікліфом та
Лютером національною мовою Святе Письмо переклав Пантелеймон Куліш. Тиражі
щоденної газети «Діло» доводять, що преса-таки стала рупором, який зі спільноти
читачів творив носіїв ідей нації.
Розвиток книговидання
та поява перших ЗМІ відбувалися паралельно із десакралізацією офіційних мов: на
наших теренах вмирала латина і т. з. старослов’янська. Натомість з язичія і
поліфонії діалектів викристалізовується літературна українська мова.
Яка-не-яка
урбанізація, повільний злам феодальних порядків, а головно – технічний прогрес - виривав «українців» із циклічного часовороту, відкриваючи нові перспективи. Наприклад,
отримавши освіту, син селянина міг зламати сансару служіння землі, виїхати до
міста, ще трохи довчитися в університеті і стати адвокатом (а перший
адвокат-українець постав в історії у 1882 році). В той же час його батько, вдосконалюючи
сільськогосподарський процес, вигравав час для того, аби посидіти при гасовій
лямпі і почитати надіслані нащадком газети. Такі поодинокі нотки творили
тональність розвитку суспільства.
Таким чином, всі формальні
ознаки, всі передумови творення нації присутні. Залишилося лише її створити.
Хто – творці української нації? Своєрідна самоіронія, що саме греко-католицькі
священики і вихідці з уніатського духовенства на західноукраїнських землях
витворили націоналізм – світську релігію. В Російській імперії цю місію
виповнили українські «креоли»-першовідкривачі. Якщо розглядати українські землі
як колонію, а така думка доволі розповсюджена, то російські чиновники-дворяни,
а частіше - польські шляхтичі, чи окремі українці на службі у царя чи цісаря, відчуваючи
власний провінціалізм, опинилися замкненими в малоросійських кордонах. Не
промовляючи вголос, але підсвідомо, вони відстоювали ідею окремішності України,
її мови, культури і народу…
Далі – справа за малим - «віднайти традицію». Зібрані
Чубинським у 12-томній «Мудрості віків» перекази були інгредієнтами того борщу,
який ми зараз наминаємо за обидві щоки, називаючи давніми українськими
звичаями.
Для
витворення нації необхідні були іще свої герої, свої великомученики і святі -
їх предостатньо підготували вже на початку ХХ ст. А сам процес вживлення ідеї нації триває по
сьогодні.
Здавалося б, усе – розставлені
точки над «ї» і зрозуміло, що український націєтворчий процес підпадає під
інструменталістську концепцію Бенедикта Андерсона. Але – трошки гнучності у
підході – і з таким же успіхом можна довести примордіальність української
нації. Критики вважають, що зусиль уяви недостатньо для творення нації
недостатньо: «Вважати, ніби зусиль уяви досить для перетворення спільноти на
націю, є в найліпшому разі величезною переоцінкою можливостей уяви творити
реальні речі» (Олександр Мотиль, «Критика», 2000, ч.10). Це лише доводить, що платонівський ідеалізм живе і
процвітає.
У нації кожен бачить щось своє.
За великим рахунком, спроби втиснути амебу-націю у прокрустове ложе дефініцій
завжди залишатимуться захопливою, цікавою, але малопродуктивною грою ума, що ще
кільканадцять десятиліть забавлятиме вчених… А може, і ні.
Бо ж на зміну одним формам уявлень
приходять інші: так відійшло на задній план християнське братство і династична
єдність, так у свідомості поселяються «Мой мир», «Книга облич» і «Контакти» -
віртуальні світи всесвітньої мережі… У цих нових уявлених спільнотах котується
інтернаціоналізм та космополітизм. Бо фактор нації зараз є реакційним, консервативним
елементом, що лякає спалахами агресії та нетолерантності. Національні історії
занепадають, інтегруються та асимілюються, як африканці в українських футбольних
командах – це так ж еволюція, тільки в межах націй.
2013 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар