Співучі двері, сивий явір,
старий, мальований поріг.
Так залишилися в уяві
місця дитячих днів моїх…
Богдан-Ігор Антонич «Елегія про співучі двері»
Ми щодня зазираємо їм у вічі, але не бачимо їх. Ми потискаємо їх ручки, часто без належної поваги. Не зважаємо на них, проходячи крізь, та якби їх не стало – погодьтеся, це не минулося б непоміченим.
«Від себе» і «до себе» – два звичних напрями. «Відчинено» – «зачинено» – дві зрозумілі опції. Все просто, як у людських душах.
Та двері не такі прості, як мовиться у народній приказці і як видається спершу. Спробуйте зупинитися на мить у круговерті буднів та подивитися на двері баранячим поглядом – наче на щось нове та небачене раніше. Бо ж запитання: «а що там, за тими дверима?» є синонімом цікавості та прагнення до незвіданого.
Все розпочинається із відкритих дверей, і театр теж. Вони – наче портали у інші світи (за дверцятами шафки крився вхід у казкову Нарнію).Не швейцар, а вони надають нам пропуск у будь-куди, іноді сварливо порипуючи при цьому.
Ще в сиву давнину, а точніше – у кам’яному віці - двері стали порталом у інший світ, кордоном між зовнішньою суєтою та внутрішнім спокоєм і безпекою дому. Хай спершу це були уламки скелі, потім – шкури тварин, але вже тоді двері були уособленням дихотомії світу. Двері як двері – в сучасному розумінні слова – з’явилися у Древньому Єгипті три тисячі років до народження Христа. Вони означали «поділ простору». А далі всюдисущі греки, які не вигадали тільки те, що потім замість них вигадали французи, стали використовувати балки та косяки, «дверну коробку», петлі та стержні, вдосконалюючи невгамовний рух дверей вперед-назад. …Змінювався спосіб життя та помешкання. І двері змінювалися в ногу із часом: набирали масивності та міцності, вже в бронзовому віці їх стали відливати з металу. Двері посадили на замок… чи то пак, навпаки – замок на двері, аби закріпити їх функцію оберігати та захищати.
До того ж двері несподівано стали відображенням обличчя господаря. Розкішна фурнітура красномовним мовчанням говорила про заможність власника дому, і за простим дощатими дверцятами ніхто не сподівався побачити вишуканий інтер’єр.
Старі та нові, металопластикові та дерев’яні двері століттями моляться своєму богові – дволикому Янусу… Що вони просять? Хорошу погоду? Кілька крапель масла чи нову колодку? Чи аби хто-небудь, окрім набридливих та меркантильних продавців зі «Світу дверей», звернув на них увагу?
Щодня їх пороги пересікають десятки людей… І двері знають кожного з нас, як облупленого: наш розмір взуття, нашу манеру натискати на дзвінок і входити у приміщення. Але чи зможемо ми впізнати рідні двері дому, роботи, поліклініки без адрес і вказівників?
Двері мають свій характер: одні, як шанобливі матрони, оббиті дерматином, інші – легковажні скло-пластикові підлітки, маститі двері банку і трухляві двері-старигани без пенсії та спочинку… Двері без клямки і без кількох клепок, розхлябані, нехлюйські, розпущені та доглянуті й підтягнуті.
Двері, що ляскають язиком, які, маючи усе для усамітнення, ніколи не можуть залишитися наодинці… Стукайте і вам відчинять.
Наш невеличкий фото проект із серії «Тернопіль, який ми не помічаємо» вихоплює із рутинної реальності стулки дверей із самого серця нашого міста. Зустріли знайомих?
Немає коментарів:
Дописати коментар