Рідне місто впізнаєш в обличчях його калік та душевнохворих

Рідне місто впізнаєш в обличчях його калік та душевнохворих.

Урбаністичні ландшафти мало різняться від Полісся до Степу. Подібні захаращені привокзальні площі, на Заході – двірцеві. Уламок доброї архітектури – вокзал залізничний – загиджено спамом і низькопробною рекламою. Подібні на лабіринти однакові спальні райони. Одні й ті ж вулиці – Франка, Шевченка, Червоноармійська, Героїв Небесної Сотні. В центрі – театри. Мережеві закусочні та супермаркети, брендові магазини під тими ж вивісками. І все це створює, з одного боку, почуття затишку. Ось – країна – мій дім, де всюди однаково добре/погано (потрібне підкреслити) й однаково однаково. А з іншого боку, за вигладженим для парадних світлин бульваром, – запитуєш себе: для чого було залишати купе вагона? – бо мандри втрачають сенс.

Але тоді ти зустрічаєш когось із них, ніби добрих давніх знайомих і розумієш – ти вдома.

Він там, де є музика

Сніг, дощ, нестерпна спека, ранок, вечір… Він танцює, невтомно підстрибує, наче охоплений танцем Святого Віта, завжди, коли чує музику. Пан Ярослав виробив свій власний стиль. Подейкують, наче він навіть приходив на кастинг телешоу «Танцюють всі!».

Дядько може танцювати годинами нон-стоп на Святі зими чи на фестивалі просто неба. Зустріти його можна у кількох точках. На ринку, біля «Збруча», де з колонок лабає народний шансон, а в холодну пору репертуар змінюється відповідно до календарно-обрядового циклу українців на колядки та щедрівки, його рухлива постать серед потоку нав’ючених покупців виділяється, як жвавий сперматозоїд. Не уявляю, як, проте пан Ярослав завжди в курсі концертів, на які потрапити можна безкоштовно. От і танцює подекуди між рядами крісел у філармонії, чи в арт-клубі «Коза» показує язика неформальній публіці. Ще приваблює його музика, що ллється просто на вулицю з бару «Файне місто». І він, як заведений, підстрибує у ритмі хітових мелодій.

Пан Ярослав небайдужий до звичайного людського спілкування. Щоправда, перелік тем, на які він не проти побесідувати з будь-яким перехожим, на жаль чи на щастя, дещо обмежений:

- Подивіться, який місяць! Ви подивіться який сьогодні місяць! – одна з «коронних» фраз, якою цей чоловік привертає увагу.

- Ого, яка фіолетова! Ти бачив? – зав’язує діалог між парою, що гуляє у сквері. – А ти чого така фіолетова/червона/зелена/синя? – На перший погляд, видається, що зауваження стосується виключно кольору вбрання, хоча як знати? Я підозрюю, що пан Ярослав володіє особливо гострою здатністю до синестезії.

Де вона – там пісня

У нашому місті дві оперні діви: одна – відлита в бронзі, з обрисами Мері Поппінс, знаменита Соломія Крушельницька, інша – безіменна, з ріденьким хвостиком волосся, старою сукнею та порепаними черевиками. Її незугарна постать збурює в мені відчуття несправедливості: поки безголосі розфарбовані співачки збирають аншлаги під фонограму, її чисте, сильне, глибоке сопрано лише розворушує голубів на майдані й таких же вільних від упереджень, як і птахи, міських фланерів.

Їй потрібна публіка. Не задля вдоволення дешевого гонору, а просто тому, що їй конче потрібна публіка. Вона народилася з вродженим відчуттям партеру, балконів і бельетажу, тому їй нічого не вартує зупинитися посеред міста, як посеред сцени, залишити свої клунки на асфальті та співати. Легко віриться, що за мереживом зморшок і рішучими мазками косметики, криється обличчя примадонни і життєва драма. Деколи в її руках з’являється акордеон і музика гримить до небес.

Її рухи, її виразна артикуляція, безумовно, свідчать про професійну музичну освіту і дар. Кажуть, вона гастролює у різних містах. Чому ж Ла Скала така неласкава?

Легендарна Альбіна

На неї кажуть «баба Слава» (я б писала через дефіс: «баба-слава») і вона – живий символ міста. Дехто вважає її іконою стилю, інші – еталоном ораторського мистецтва. В якійсь львівській газеті писали, що зустріти її – на удачу. Харизматична фрау була сусідкою половини міста. Хоча мешкає епатажна старенька десь в районі 20-ї школи, але здибати її частіше можна біля вокзалів, головпошти і в центрі, ніж у власному районі. Вона вічна, як інфляція.

На свій день народження (цю дату історія замовчує) легендарна Альбіна роздавала цукерки і свої фотокартки. Кажуть, вона і розумна, і багата, просто трохи дивакувата. Одягається Альбіна ексцентрично, еклектично, сміливо – достойна суперниця Анни П’яджи. Її колекції капелюшків позаздрила б і Катя Осадча, і королева Англії. Неодмінним доповненням образу слугують барвисті смугасті шкарпетки. Руки в неї завжди в срібних перстнях – по два на кожному пальці. Губи напомаджені, а брови – чорні, намальовані олівцем, дуги. Проте притягує погляди перехожих вона не тільки непересічним зовнішнім виглядом, а гучними тирадами на злободенні, соціально-політичні теми. Одна з розваг юних махабунд тут – крикнути їй «Ющенко – так!» і втікати щодуху. Бо у відповідь вивергнеться пристрасний монолог, гостро приправлений обсценною лексикою висотою в три поверхи.

Щодо причин ментального зрушення подейкують різне. Що їй на тарілці принесли голову її чоловіка, що її сина просто на очах вбили, що енкаведисти розстріляли всю сім’ю, що знущалися кагебісти, інші – що вона просто колишня вчителька (заслужений викладач України). А її чоловік, з її власних розповідей, був знайомий зі Сталіним. Ще кажуть, що ніякого сина в неї не було ніколи, а є донька, котра з нею не спілкується, і племінник, що силується відібрати квартиру. От і блукає місцева шапокляк вулицями та й розмовляє сама із собою, викрикує, майстерно і любовно матюкає перехожих, а часом може і сумкою чи ціпком огріти по спині.

        

         «Валерій Леонтьєв»

Здалеку він подібний на італійського гондольєра, на іспанського мачо, на Зорро без маски. Влітку носить білий костюм і чорні носаті мешти на босу ногу, може на голе тіло накинути фрак і ходити по центру як шпигун-аматор. У демісезон змінює гардероб на чорний плащ, капці з шпорами, дивного крою брюки. Має зачіску Валерія Леонтьєва і його фірмову широку ходу.

Він йде спокійно, але швидко, волочить за собою візок. Раптом стане, як вкопаний, і харкане метрів на три вперед, побіжить підтюпцем, вклякне – знову йде. Здогадуюся, що мешкає він десь на Загребеллі, бо побачити його можна то на Мазепи, то на Михалевича, то в Гідропарку. Якось я почула його в сусідньому дворі: він старанно та гарно співав якусь російську ліричну пісню. Коли замовк – вклонився, а як випростався, то гукнув:

         - Будь ты проклята, Олегова, шалава! – Пхе! – і попрямував далі.

      До людей він мирний, але може зненацька втупитися в жертву колючим поглядом й обізвати її різними некрасивими словами. Полюбляє пиво і не любить, коли бажаного сорту немає у продажу. За це нещасливу жінку за прилавком може обсипати довгим списком епітетів: «Ти стара очката комуністична відьма!». Буває, деколи набереться і ночує там, де бачить, але цей мужчина виконує важливу соціальну місію: збирає по місту макулатуру, склотару і металобрухт.

          Та інші        

Кого в місті кожен пес знає, так це «пані Зьомбу». Дуже любить ця ексцентрична жіночка собак: масово їх годує. Один із її хвостатих улюбленців став нам «зятем»: полюбився з нашою хатньою пекінескою і від цього союзу народилося четверо цуценят. Хоча серед двоногих мешканців міста рудоволоса, дещо огрядна, комунікабельна пенсіонерка в окулярах не така знаменита, як Альбіна, але для мікрорайону «Дружба» вона – пам’ятка місцевого значення.

       Є ще худорлявий молодик, котрий у літню пору курсує містом з голим торсом, у міні-спідниці та рожевих леггінсах. Іноді його мужні груди прикриває коротенький топ такої ж гламурної барви. Поява хлопця біля Кооперативного технікуму чи біля Політехнічного неодмінно збуджує посмішки та неприхований інтерес міщан до його викличного образу, але по суворому обличчю юнака видно: йому не до розмов. Натомість свій соціальний протест він виражає у письмовій формі: вбрання хлопця рясніє політичними гаслами і написами на кшталт «нет абортам».

      Місцеві диваки, всі ці персонажі щоденних пліток, викликають в душі сум’яття, суміш зі зневаги, сорому, цікавості та побоювань, але коли не зустрічаєш їх тривалий час, то починаєш і скучати, і хвилюватися: що з ними, як вони, де вони? Де бабуся з котами біля «зеленої» церкви? Де безногий каліка у вишиванці з інеєм на віях? Ці слабі беззахисні, як діти, і яскраві, як голлівудські зірки місцевого масштабу.
       І якщо щось і додає цьому провінційному місту колориту, то це точно не кольоровенька бруківка на головній площі, а саме їх присутність.

27.02.2015

Кто я? Свобода и социальная идентификация

Викладаю тут есе на конкурс від Inliberty.ru

Кто я? Свобода и социальная самоидентификация

Мария Юрчак

Кто я?

С самоопределением у меня дело обстоит так, как у Святого Августина со временем: «если никто меня об этом не спрашивает, я знаю; если бы я захотел объяснить спрашивающему – нет, не знаю». [1]

Кто я? Как будто на этот Сократов вопрос есть ответ и будто, не зная его наверняка, – ты и не существуешь вовсе.

Я историк, я художник, я журналист, я учительница, я - украинка, я – европейка, я – старшая дочь, я – выпускница школы № 6, я – стрелец… Неужели «Я» исчерпываюсь этим списком имен существительных? Даже при знакомстве у меня возникает неловкое чувство, сродни расчленению личности: какому среди определений отдать предпочтение? Замешательство помогают устранить обстоятельства: обычно я выбираю наиболее уместный и удобный вариант самопрезентации (на пресс-конференции – журналист, на выставке – художник, а в школе – учительница…).

Но возле райских ворот у меня возникли бы затруднения, как у героини притчи Энтони де Мелло[2]: женщина называет себя женой мера, матерью, преподавателем в школе, но все ответы на вопрос «Кто ты?» не удовлетворяют ангела. «Твоя обязанность быть. Не быть кем-то, не быть никем – ибо в этом сокрыта алчность и самолюбие, не быть тем или этим – ибо таким образом ты становишься жертвой условностей, – а просто быть», – подводит итог писатель.

Я есть, и вопрос «кто я?» – все еще насущный, но во многих аспектах редуцированный. Во времена Средневековья идентификация человека была предопределена кастой, кланом, родом, сословием, а переход из одной социальной группы в другую – табуированным или закрытым, часто сопряженным с обрядом инициации. Сейчас же, во времена полной свободы выбора, ты сам решаешь, кем тебе быть – программистом или боксером, украинцем либо русским, буддистом или кальвинистом. Или не выбирать. Или выберут вместо тебя. Даже поэтическая аксиома, знакомая каждому украинскому школьнику: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину…»[3] оказывается гипотезой, которую не сложно опровергнуть, просто сменив гражданство. Порой эта свобода самоопределения доходит до абсурда (социальная сеть Facebook в 2014 году уже стала предлагать американским пользователям 50 (!) опций половой аутентификации…), порой – доводит до нежелания выбирать что бы то ни было.

Все же, выбирать придется. Мыслить категориями удобно, навешивать ярлыки – привычно, а чтобы комфортно существовать и не затеряться в современном социуме, нужно использовать соответствующие «тэги» для собственной личности.

Формы идентификации глобального мира связанные с локальной историей, по средневековому признаку «местности» (русины, галичаны, кострома …) или совсем вне реальной истории (самоидентификация в качестве «эльфов», «хоббитов» или других персонажей массовой культуры, представителей многочисленных субкультур, таких, как «готы», «панки», «эмо»). Хотя они выступают довольно сильной альтернативой консервативным формам (религиозным, национальным) идентификации личностей, но последние все еще далеки от капитуляции. «Современные» и  «консервативные» ценности вступают в борьбу. Процессы глобализации, которые прорывают государственные границы и наводняют биг-маками провинциальные города, провоцируют появление плотин в виде националистических движений и религиозного фундаментализма. Особо остро вопрос встает в третьих странах, которые и вынуждены противостоять «западным» или «новым» ценностям. Именно здесь произрастают самые старые «оливковые деревья» вдоль хай-веев, которыми движутся «Лексусы».[4]

Я считаю, что в современном мире мода на эклектику вполне затрагивает и самоидентификацию. Можно без зазрения совести и когнитивного диссонанса любить одинаково АВВА и Баха, так почему же делать выбор между разными формами идентификации, если можно быть репером-католиком или хипстером-сантехником? Соответственно, конфликт между «старыми» и «новыми» ценностями не безболезненно, но разрешится компромиссом. Человек ищет себя на протяжении всей жизни, человек изменяется вместе с миром, он вырастает из подросткового увлечения байками или же превращается в офисного работника со скоростным хобби. Человек свободен. Эта свобода выбора и есть главная идентификация. При этом можно утверждать о присутствии внутренней иерархии самоидентификации личности, которая в общих чертах коррелируется с ценностной системой человека. «Человек – это существо, сам способ бытия которого – все еще не принятое решения о том, кем он хочет быть  и стать», - писал Макс Шелер. Но что делать, если в этот сугубо личный процесс принятия решения, самоидентификации, косвенно или прямо вмешивается государство? Бюрократический аппарат мешает сменить гражданство, если и как только мне это заблагорассудится, но не контролирует, какую музыку я слушаю и какому богу я молюсь. Большинство уз самоидентификации устанавливает не государство (благо, что сейчас прослушивание рок-музыки не считается изменой Родине, а нетрадиционная ориентация – уголовным преступлением), а само общество. И здесь степень личной свободы в самоидентификации измеряется способностью отражать косые взгляды, если ты «не такой» как все (если ты – водитель маршрутки, но не любишь шансон, или русская, принявшая мусульманство).

         В Украине один из главных вопросов на повестке дня последних лет – это выбор между «семьей славянских народов» и европейскими ценностями, европейской идентичностью, замешанный на экономическом и геополитическом субстрате. В высших эшелонах власти эта проблема оказалась в зависимости от политической конъюнктуры и чаще всего решалась на уровне про/антиевропейской риторики. С одной стороны, западная направленность политики была ответом на настроения в обществе, с другой – способствовала позитивной динамике касательно европейской идентичности населения.[5]

Если еще в 2008 году 25% граждан Украины считали себя европейцами и 70% – нет, то в мае 2014 года – 38% и 54% соответственно. В Западном регионе ситуация немного отличается: здесь 59% населения считают себя европейцами, притом до 100% результата населению этой части страны не хватает… европейских зарплат и европейского уровня жизни. А то, что ценности единой Европы здесь разделяют, доказывают не только на словах, но и активным участием и поддержкой Евромайдана-2013.

Почему европейская идентичность так привлекательна для украинцев в Западном регионе? Она позволяет утвердить собственную национальную идентичность не путем воинственного национализма, а путем мягкого мультикультурализма. Запад Украины и мой родной город Тернополь – это территория, до включения в состав Советского Союза и провозглашения независимости Украины принадлежавшая Польше, Австро-Венгрии, Речи Посполитой, Галицко-Волынскому королевству, Киевской Руси. Здесь население имеет смешанные корни и помнит о том, что раньше здесь сосуществовали разные народы и вероисповедания, а так же чувствует единение с европейской историей и европейским будущим. Но и сегодня граждане Украины слишком разные; номинально страна моноэтническая (около 78% - украинцы), но де-факто присутствует сильное влияние национальных меньшинств: россиян, поляков, кырымлы, караимов, евреев и других народов; это не говоря уже о чисто «внутреннем» делении на подолян и гуцулов, таврийцев и слобожан, и никем не подсчитанном количестве «советских» людей. В духовном плане до экуменического понимания тоже далеко: хотя большинство населения исповедует христианство, но сильны как православная, так и греко-католическая и римская церковь, которые конкурируют между собой, присутствуют и протестантские движения, иудаизм, ислам и проч. В такой ситуации единственной возможностью для сохранения единства населения и страны выступает формула, которая стала девизом ЕС, – «In varietatе concordia».[6]

 Несмотря на то, что для тысяч украинцев западные ценности – свобода выбора, слова, совести, благосостояние – в последней украинской революции стали дороже собственной жизни, «украинскость» в иерархии ценностей стоит выше «европейскости».

Во-первых, потому что европейская культура толерантная, и «европейскость» приходит через утверждение собственной идентичности: и для француза алжирского происхождения, и для грека с родословной от Геракла, и для украинца.

Во-вторых, строя свою жизнь и страну на фундаменте постсоветского государства, с его десакрализацией консервативных ценностей и идеалом типичного советского человека, украинцы пытаются возродить ту нацию, рост которой с конца ХІХ – начала ХХ века (времени национально-культурного подъема, когда, собственно, в полной мере и утвердилось понятие «украинцы») был «вероломно» сломлен большевицкой машиной. Способствует этому и синдром национальной неполноценности, культивированный как чиновниками, так и деятелями культуры. Часто он служит оправданием для столетий безгосударственности и провалов в текущей политике страны.

Для меня собственная «европейскость», а не «славянскость», при равных географической и аксиологической составляющей понятий – это выбор перспективы. Собственная «украинскость» при довольно смутном  представлении о генеалогии выше пятого колена, упраздненной графе «национальность» в паспорте и четвертой части русской крови в жилах – это тоже результат выбора.

Актуальным остается вопрос конфессиональный, ведь в этом году количество верующих в Украине[7]  возросло на 11%  (до 76 %), причем 70% из них – приверженцы православной церкви. Несмотря на формальную отделенность церкви от государства, а государства – от церкви, в последнее время их взаимозависимость углубляется. Ни одно официальное мероприятие не обходится без представителей духовенства, будь то  государственные праздники или первый звонок в школе. Всплеск религиозного самоопределения сопряжен с тем, что церковь, как и украинское национальное государство, переживает постсоветский период возрождения; а в кризисных условиях, в переходные периоды человек чаще обращается к иррациональному, ищет опору в трансцендентных сущностях.

Религиозная идентификация в моем случае не играет большой роли, но я отнесла бы себя к тем 13% «просто христиан», которые живут на Западе Украины, ведь  в силу воспитания не желаю быть объектом манипуляций со стороны тандема священников и политиков. По той же причине – не акцентирую внимание на своих политических взглядах, хотя в целом в стране наблюдается высокая степень политизированности населения при неразвитой политической культуре.

Национальность, вероисповедание и политические предпочтения остаются главными факторами самоидентификации населения Украины – те вещи, о которых не принято упоминать в светской беседе на Западе. В то же время, доминирующая на Западе профессиональная идентификация в Украине не настолько значима, потому что достаточно высокий процент населения – 8,8 – безработные[8]. Молодежь в попытках найти работу трудится, как и я, «на всех фронтах», либо существует за счет родителей, которые мигрировали в Европу или Америку, а понятия «престижная профессия» для большинства практически не существует. Но другие занятия (танцы, филателия, спорт) – то, чему человек отдает свободное время и душу, – формируют его идентификацию. Лично мне соединить свои ипостаси художника и историка помог Максим Горький: своим емким изречением о том, что «подлинную историю человека пишет не историк, а художник».

Я – журналист, я – художник, я – историк, я - аспирант (или аспирантка? Меня до сих пор интересует, имеет ли молодая девушка право на гендерное самоопределение в рамках научного сообщества?), я – украинка, я – гетеросексуалка, я  - участник экологических акций…

Ни одна из этих характеристик-идентичностей не дает ответа на вопрос «кто я?», только их совокупность. У каждого человека свой набор идентичностей, как и набор генов, а с учетом все большей индивидуализации современного общества в будущем наиболее емкой самоидентификацией человека останется только его имя. Пускай даже не имя, данное при рождении, а имя, выбранное самим человеком, псевдоним, либо ник-нэйм с адреса электронной почты, - то имя, с которым он войдёт в историю.  Как художник, я должна подтвердить то, что творческие личности как никто лучше чувствуют эпоху и предвидят изменения. Поэтому не будет зазорным процитировать короля поп-арта Энди Уорхола: «В будущем каждый сможет прославиться на 15 минут». Благодаря социальным сетям, Youtube и глобальным медиа, за эти 15 минут мы не узнаем, за кого человек голосует или какому богу молится, и молится или выбирает вообще – мы узнаем его только как человека, йодлирующего на языке зулусов, либо девочку, которая подарила свой рисунок президенту.

Писатели-футуристы, для которых ни гроша не стоит сломать наши представления  об обществе, – даже те не решались посягнуть на священное  имя человека. И в дивном новом мире Хагсли, и в антиутопии Оруелла люди через сотни лет имеют собственные имена. Человек без имени обезличен. И я, пронося мысль номиналистов куда-то в четвертое тысячелетие, как бы пафосно это не прозвучало, хочу верить, что  человек будущего  все больше будет прибегать к своему собственному имени, имени-брэнду, как самому точному способу самоидентификации.

Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus.[9]

Нам остается заставить эти имена звучать, наполнить их смыслом.

Мария Юрчак

---

[1] «Исповедь» Святого Августина, книга одиннадцатая (17) // http://lib.eparhia-saratov.ru/books/01a/avgustin/avgustin1/331.html

[2] Энтони де Мелло. Молитва лягушки // http://www.rulit.net/books/molitva-lyagushki-read-286801-1.html

[3] Известная цитата из стихотворения украинского поета Василия Симоненка, в дословном переводе: «Можно в мире все выбирать, сын, выбирать не можно только Родину…».

[4] В своей книге «Лексус» и оливковое дерево» автор – трехкратный лауреат Пулитцеровской премии – Томас Фридман пишет, что «Лексус» и оливковое дерево – это великолепные символы той эпохи, которая настала после завершения Холодной войны.  Оливковые деревья «символизируют все, что укореняет нас, дает нам самобытность и определяет наше место под солнцем.  Оливковые деревья – это родина, община, племя, нация, религия, а главное – место, которое мы называем домом. … Так что же тогда символизирует “Лексус”? Он символизирует такое самое глубоко, вечное человеческое стремление – стремление хорошо жить, совершенствоваться, развиваться и процветать, которое отчетливо проявляется в нынешней системе глобализации». Цит. по http://www.ji.lviv.ua/ji-library/friedman/lexus03.htm, перевод автора.

[5] Исследование проведено Фондом «Демократические инициативы им. Илька Кучерива» вместе с Центром им. Разумкова с 14 по 18 мая 2014 года.

[6] Лат. «Единство в разнообразии»

[7] По данным исследования Центра Разумкова, май 2014 // http://www.razumkov.org.ua/upload/1403784760_file.pdf

[8] По данным Государственной службы занятости населения Украины // http://www.dcz.gov.ua/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=230309&cat_id=173564&ctime=1333367142883

[9] Строка из поэмы «De contemptu mundi» («О презрении к миру») монаха Клюни Бернарда Морланского, написанной около 1140 года. В переводе с латыни: «роза по-прежнему остается [всего лишь] именем, имена — единственное, чем нам дано обладать». Так же этим изречением заканчивается ключево произведение ХХ века – «Имя розы» Умберто Эко. В переводе Елены Костюкович оно звучит так: «Роза при имени прежнем – с нагими мы впредь именами».

Почем опиум для народа?

...Попри дорогу стоять Діви Марії із цінниками, ніби продажні жінки, а гамузом із релігійним мотлохом спродують цигарки за акційною ціною.

Релігія - рентабельний бізнес не лише у православному світі.

У липні тому я побувала у великому паломницькому центрі - у Меджугор'є. Відвідини цього місця залишили суперечливі враження у моєму серці.
З одного боку, якесь внутрішнє бажання повірити в диво, всупереч здоровому глузду та всій цій зовнішній мішурі... Це як міркування від протилежного: якщо все справляє враження фальшивого, награного, то має бути якесь зерно істини.

З іншого - почуваєш себе конкретно тим, кого "розводять".
Дівчата-волонтерки оповідали нам про історію Меджугор'я, про візіонерів, ангельськими голосами з придихом. Від того ставало якось навіть соромно, що ти не піддаєшся єдиному релігійному психозу.
А основні його прояви - це бажання придбати, придбати собі щось... Люди заради шопінгу пропускають месу і сповідь.


Гаразд-гаразд, люди прагнуть мати пам'ятку про свій візит сюди - не все ж камінці з гори Подбрдо збирати, вона і так вже вся покоцана. Але для цього достатньо МАКСИМУМ 5 крамничок в різних кутках. Меджугор'є ж перетворилося у великий ринок, де діють ринкові закони: в одній ятці хусточки (які обов'язково слід придбати, бо як же ж ти інакше збереш миро з мироточивого хреста?) по 2,5 євро, в іншій - такі ж - по 1 євро.
А безконечні верениці вервиць?  В Меджугор'є не культ Богородиці, а культ вервички.

Хотілося б, щоб люди везли звідси не тільки речі за плечима, але й віру за душею...

Яким повинен бути український політик після Євромайдану?

Публікую своє есе для участі у ІІ Школі європейського політика

На гадку спадають одразу тисячі банальностей: розумний, відкритий, прозорий, чесний, справедливий, патріотичний…, – котрі однаково личать образу супергероя та народного обранця.

Однак мрії – в сторону, поміркуймо: коли востаннє ви зустрічали такого політика? У бюлетені на президентських виборах такого не було. Натомість перші асоціації зі словом «політик»: хитрий, безпринципний, продажний, брехливий, нечистий на руку, а все тому, що й політика – «справа брудна».

Здається, бруд цей з піджачків від Вороніна і Армані не відмити навіть водометами. Якщо ж «політик» - це настільки скомпрометована професія, то, може – о, крамола – нам і зовсім не потрібні політики?

Нам потрібні не політики, а державці (жодних алюзій на Макіавеллі!). Вправні та справні будівники нової України. Це люди із підсиленим почуттям відповідальності та загостреним – справедливості. Люди, котрі відчувають єдність з народом, а краще – вихідці з Майдану. Я впевнена, що ті, хто був у серці України, коли його так боляче ранили, ще проявлять себе, бо вони рішучі та сміливі, а сміливі – завжди мають щастя. Однак потрібно розуміти, що участь у Євромайдані – це не перепустка до вищих ешелонів влади. Це був обов’язок і поклик душі, це був наш борг перед Україною. Відтак державцям вистачить мудрості не піддатися на запаморочливу перспективу просуватися кар’єрною драбиною вверх, до нових і нових посад, що так живить власні амбіції та честолюбство. Державець має реально оцінити свої можливості: чим може бути корисним країні тут і зараз; діяти, якщо потрібно діяти, і вчитися, якщо потрібно іще вчитися. Я веду мову про професійну компетентність. Адже погляньте: Євромайдан вже минув і ми маємо нові обличчя в уряді. Чи все на своїх місцях?

За роки охлократії ми засвоїли, що політик має один-єдиний професійний обов’язок: щодуху боротися за крісло, як мінімум, у Верховній раді. Але, усвідомлюючи це, віддаємо право кермувати країною чомусь тим, хто в опозиції, тим, хто гучніше волає «смерть ворогам!», тим, хто частіше визирає з біг-бордів. Ні перше, ні друге, ані третє не обґрунтовує претензій політиків на державні посади. Політик після Євромайдану – це передусім професіонал у своїй справі – енергетиці, економіці, фінансах, культурі чи спорті тощо. Відповідно, повинен займатися тим, у чому добре тямить, а не відправляти гантелі й ракетки для тенісу в зону АТО.

Наражаючись на нерозуміння й подив, я іще запитаю впевнено та зухвало – чи нам потрібні політичні лідери? Ще жодному лідеру не вдавалося стати любим керманичем для всієї країни, а коли такі випадки в історії й були, то часто в їх тіні ховалися трупи тисяч і тисяч незгодних. У виборі між харизматичним лідером чи справним функціонером я обираю другого. Європейський політик, за винятком пані Ангели Меркель, – це  непоказний виконавець, котрий здійснює свою роботу злагоджено і сумлінно замість піднімати рейтинги таблоїдів черговими витівками чи несусвітніми сентенціями. Про нього не чутно і громадяни навіть не знають його імені, так само, як не знають імені двірника, котрий щоранку підмітає вулиці, чи механіка, котрий регулює світлофор на жвавому перехресті. Політик після Євромайдану – непомітний аж до анонімності. За нього говорять його справи, а не піар-менеджери. Він не конкурує із зірками шоу-бізнесу за місце у телеетері. Разом із тим, він не ховається від публіки, а готовий у будь-який момент відзвітуватися перед громадськістю за свою роботу. Просто він робить її для загального блага, як і кожен. А ви? Ви хіба – ні?

            Такий собі ідеал за Лао Цзи «Найкращий уряд – це той, про який народ знає тільки, що він є; значно гірший уряд, який люблять, ще гірший той, який ненавидять, і зовсім поганий той уряд, над яким сміються».

І не має значення, ані вік, ані гендер, лише ентузіазм та працьовитість, компетентність та відповідальність, аби тільки гоголівська «шинель» українському політику не була впору…

Марія Юрчак

Як потрапити в школу, якщо вам 21 і більше

Сьогодні у Тернополі школярі святкують "день перемоги над вчителями" - останній дзвоник. Я ж хочу підвести підсумки свого першого року на посаді вчителя.
Насамперед кілька слів про те, як потрапити в школу, якщо тобі 21 рік і більше.

Під завісу своєї магістратури ми були налякані ідеєю примусового направлення на роботу, мовляв, поїдемо у якесь забите село та будемо змушені там працювати цілі три роки, а інакше - повертай державі кошти за навчання (десь близько 100 тисяч). Спокійніше було тим, хто останній рік платив за свою освіту - до них держава не висувала жодних претензій.
Для заспокоєння майбутніх випускників педагогічних вишів скажу, що насправді місць у школах немає. Ті, хто з сільської місцевості підтвердять - вчителі історії викладають матеріал за 10-11 клас з власної пам'яті, молодих спеціалістів там чекають з вилами.
На біржі праці для педагогів немає вакансій. Коли я стала на облік у міськвно, то була 153 у списку.
Мало шансів, що вас кудись "відправлять". Але ви можете поїхати за власним бажанням - у відділ працевлаштування випускників надходили запрошення із Дінпропетровської, Київської областей для випускників. Наш староста так поїхав працювати в Ірпінь.
Варіант, який врятує вас від "заслання", якщо воно-таки нагряне - це довідка про самостійне працевлаштування. Почитайте нормативи, і якщо ви підпадаєте під категорію випускників, яким її можуть видати (наприклад, маєте батьків-інвалідів), то сміло складайте заяву  несіть її у відділ працевлаштування,а на випускному беріть довідку та шукайте вітру в полі.

Право на самостійне працевлаштування мають особи:

• у яких встановлена інвалідність 1 або 2 групи (з підтвердженням документів);
• встановлена інвалідність 1 або 2 групи у дружини (чоловіка) випускника, одного з батьків (або осіб, які їх замінюють) випускника;
• якщо випускник – вагітна жінка, мати або батько, які мають дитину у віці до трьох років, або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею шестирічного віку; одинока мати або батько, які мають дитину до 14 років або дитину інваліда;(при підтвердженні відповідними документами);
• при проходженні чоловіком військової служби (крім строкової) – в тому числі за контрактом у віддалених місцях (з підтвердженням документів);
• у яких чоловік (дружина ) направляються або вже працюють за направленням як молоді спеціалісти (з підтвердженням документів)

Це був мій випадок. Тільки це не означало, що далі я сиділа, склавши руки.

Одразу після випускного я спробувала стати на біржу праці. Будинок праці, незважаючи на свою "модернову" архітектуру, досить непривітна установа. В мене він викликає стійкі асоціації з "робітним домом" вікторіанської доби в Англії. Одразу скажу, що я потратила 25 грн на маршрутки, 3 дні та так і не отримала статус безробітної. У працівників, склалося таке враження, немає бажання допомогти вам з отриманням статусу ( і, відповідно, виплат). Я прослухала кілька семінарів, зрозуміла, що потрібно буде приходити сюди щотижня, аби звітуватися про свої пошуки роботи (а як вчителеві знайти роботу посеред літа?). Мені порадили ходити з резюме по школах. Причина, чому мені відмовили - я працювала під час навчання в університеті ( там же, де і навчалася), але в трудовій такого запису не було. Зрозуміло, що причина ця була безглузда в основі та неправомірна, але спілкуватися зі мною далі пані-соцпрацівник не мала бажання і сказала, що я маю право подавати документи сюди ще раз за 2 тижні. Та тільки в мене вже не було бажання до цього.
Якщо ви маєте залізне терпіння та абсолютно чисту історію працевлаштування - можете спробувати повторити мій шлях більш результативно.

Отож наближався кінець серпня (а до 10 вересня слід було подати довідку в універ про те, що я десь працюю за СПЕЦІАЛЬНІСТЮ) і я звернулася до директора своєї школи чи не приймуть вони мене до себе знову. Директор був готовий прийняти мене на 2 год/тиждень вчителем основ наукових знань. Тільки для цього потрібна була іще згода міськвно!

У директора берете відношення, йдете в управління освіти і науки, спілкуєтеся з керівником (у процесі - ще телефонні дзвінки "ви таку знаєте? берете її на роботу?") і якщо все успішно, повертаєтеся в школу з наказом про прийняття на роботу.

Далі у вас є до 21 вересня можливість зібрати документи для отримання т. з. "підйомних". Не має значення, скільки годин у школі вам випало, головне, аби це було ваше основне місце роботи, а в університеті ви навчалися на ДЕРЖАВНІЙ формі. В інтернеті є перелік документів, які слід зібрати, а у кадровика в управлінні освіти - зразок типового трудового договору.

Перелік документів для отримання одноразової адресної грошової допомоги молодим спеціалістам-педагогам:

Документи, необхідні для отримання випускниками одноразової адресної грошової допомоги

-          довідка з відділу освіти про працевлаштування;

-          ксерокопія трудової книжки, завірена школою;

-          тристороння угода між випускником, училищем та відділом освіти (три екземпляри);

-          копія паспорту, коду;

-          копія наказу про працевлаштування.

Особлива умова - договір має бути укладений на 3 роки! Переконайтеся, що директор не має нічого проти, заручість його підписом на паперах, дайте їх на підпис в управління освіти, а тоді вже відносьте в бугалтерію університету. Стимулом має бути те, що сума "підйомних" - десь 5 тисяч, проте їх виплатять лише до кінця року.

В мене також не склалося з "підйомними" тому, що з 1 листопада я поступила на навчання в аспірантуру за державним замовленням та з відривом від виробництва. Відповідно, універ став моїм основним місцем роботи. Зі школи я повинна була звільнитися, але з "благословення" адміністрації та сприяння відділу освіти, знову працевлаштувалася на те ж місце, тільки за сумісництвом. Це означало розірвання трудового договору та позбавлення права на отримання "підйомних" (документи довелося забрати з бухгалтерії універу) і скорочення зарплати у школі (сумісникам дістається менше). Важливий момент  - не затягуйте зі звільненням, бо запис у трудовій має бути 31 жовтня, з 1 листопада - ви вже на роботі в аспірантурі. Тобто, заносите копію паспорта, ідентифікаційного коду, особову справу, трудову книжку вже у відділ кадрів університету.

З січня 2014 року я отримала в школі ще три години - читала предмет "Історія Тернополя" в 5-х класах. Про сам педагогічний процес - у наступній пудбікації.

13-й, хай йому грець!

Частота поповнення цього блогу просто зашкалює. Так чи інак, раз в рік я можу сюди заходити, аби підвести риску під своїми справами.

Чим був багатий рік зміїний?

 - Була на зустрічі випускників - 5 років після закінчення школи!
 - трохи попрактикувалася викладанню у коледжі!
 - взяла участь у 3-й сесії "Європейських студій"
 - стала вдруге стипендіатом "Завтра.ЮА", відвідала травневий Форум
 - навіть знялася у рекламі футболок :)
 - Отримала премію "Лямпа" для журналістів
 - участь у Літній школі в Дипломатичній академії України
 - Закінчила магістратуру і відгуляла випускний
 - а наступного дня - здійснила перший політ  - і куди! - в солодкий Стамбул!
 - Закінчила школу "Єврейська історія та культура" у Львові, у Центрі міської історії
 - поїхала у Варшаву на школу журналістики
 - еко-табір у Дніпропетровську
 - налагодила особисте життя :)
 - стала працювати у своїй школі
 - була на весіллі своєї сестри
 - поступила в аспірантуру
 - взяла участь у виставці "Присутність"
 - Львів, танго-фестиваль Ремоліно

Дайджест 2012

Минув цей дивний і страшний 2012 бррррік
Згадаємо, що доброго було:

 - вперше і вже втретє я плавала у крижаній воді
 - в січні я їздила на зустріч з Челсі Клінтон у Київ

 - у березні в "Козі" відбулася моя перша персональна виставка графіки! збулася одна з моїх мрій.
 - в квітні я відмінно здала державний екзамен з педагогіки і одразу ж поїхала в Харків на Всеукраїнську олімпіаду з історії, де зайняла 3 місце
 - в травні я була за зустрічі з Джиммі Вейлзом, у КНУ
 - в червні ми поїхали у мандрівку Центральною Україною
 - ми з Катьою піднялися на вершину Карпат - Говерлу
 - ми з мамою перепливли озеро

 - я пробігла крос навколо озера на День Молоді
 - наша команда "Злюки-бобри" виграла молодіжний квест

 - фестиваль "Краще місто" у Дніпропетроську, на який я виграла квиток - ОЕ, ДДТ, Ленинград, Брейнсторм, Evanescence та багато інших

 - мене запросили на роботу в інтернет-газету "Тернопільська липа"

 - я поступила на державну магістратуру в кінці липня

 - почала займатися латиноамериканськими танцями

 - вечори у "Буфеті", мотофест
 - Ніч у Львові
 - ми з Катьою поїхали в тур Європою - найвищі американські гірки Європи в Порт-Авентурі, найшвидші гірки в Русті, найвищий хмарочос у Парижі...
 - Я отримала запрошення на Ялтинську Європейську Стратегію - ще одна мрія збулася

 - Взяла участь у виставці "Меркаба"  в краєзнавчому музеї
 - в листопаді ми з одногрупниками зайняли 3 місце на І Всеукраїнському турнірі студентів-істориків у Києві
 - в грудні я зробила ілюстрації до книги київського видавництва "В очікуванні вітру"

 - свій день народження я провела на тижневому культурному обміні студентами у Варшаві