Шляхи, які нам належить пройти

есе на конкурс "Філософія сходження"

Складно написати есе на тему самовдосконалення людини, не перетворивши його у звалище цитат з мотивуючих сторінок у соцмережах. Однак багатозначність поняття "сходження" народжує поліфонію думок, які я зроблю спробу озвучити, позаяк філософське знання саме по собі є плюралістичним.

Перша асоціація зі словом «сходження» –  підкорення недосяжних гірських вершин, здолання перевалів, тривалий і виснажливий шлях, у кінці якого – розпростерте зоряне небо, полярне сяйво, світло в кінці тунелю, цілий світ біля ніг.

Вочевидь, сходження має два виміри – фізичний та метафізичний. У другому сенсі це – шлях вдосконалення, процес досягнення своєї високої цілі, подолання негативів, недоліків, внутрішніх бар’єрів і нав’язаних ззовні перешкод.

 Проте сходження – це вектор. Сходити можна вгору, на пік і донизу, в долини, каньйони, печери, до глибин розуму, у сутінки свідомості, до самої суті та знову підійматися на поверхню, над поверхнею речей, над поверхневістю, над буденністю; тягнутися до висоти духу, почуттів, інтелекту. Сходитися можна з людьми, і зустріч може стати мандрівкою душі.

Питання полягає у тому, як збігаються, як, скажемо, сходяться ці два виміри сходження? Або, простіше, чи можливо здійснити сходження без сходження з дивану?

Подорожі стали новою релігією сьогодення, мандрівники – кумирами, тревел-блоги – священним писанням, а штампи в закордонному паспорті, рюкзаки, намети і кредитні картки – предметами культу. 

Якщо ти не в дорозі – ти не в тренді. Це не дивно, адже дві канонічні іпостасі людини у глобалізованому світі – це турист і терорист. Однак я знаю десятки персонажів, котрі хизуються горами прочитаної літератури про подорожі, стверджують, що люблять подорожувати, але ніколи не виходили далі території бюджетного готелю в Єгипті. І навіть таких, кого розчаровує подорож Європою, бо «гуляш був несмачним». Мода на мандри слугує прикриттям для того, що насправді більшість людей занадто малі для подорожі. Рух думки по-правді не потребує руху: такі філософи минулого як Сократ, Піррон чи Кант взагалі намагалися не виїжджати за межі своїх міст і уникати мандрів.

Повальне захоплення мандрами певною мірою нівелює значення подорожі-сходження. У погоні за миготливими селфі зі знаменитими краєвидами втрачається суть мандрів, де справжня мета – не точка на карті, я новий погляд на життя, якщо хочете, нове «я». Частина людей вирушають у путь з метою знайти себе, хоча якби далеко ти не їхав, втекти від себе не вдасться. Подорож творить нас. Навряд чи навіть подорожі мають ціль (ціллю не є кінцевий пункт призначення). Подорож – це як секс, де важливо отримувати задоволення від процесу, хоча дехто й думає, що головне – це результат.

   А тепер прочитайте цей абзац, заміняючи слово «подорож» словом самовдосконалення, – і він не втратить сенсу.

Сходження немає кінця, немає фінальної точки. Коли ти, здавалося б, досягаєш вершини, за піком повинна з’явитися нова височина, інакше людину огортає пустка. Вакуум, котрий необхідно чимшвидше освітити маяком нової мети.

Проте якщо сходження – безстроковий процес, причому сповнений зусилля, наруги, бо ж найбільша перемога – перемога над собою, то людина, що обирає шлях самовдосконалення – приречена відчувати втому від Сізіфового труда, розчарування від неможливості досягти бажаного ідеалу. Сходження – це приреченість людини на усвідомлення своєї недосконалості та нікчемності, а разом з тим – сили робити вибір і боротися. Можна «прогнутися під цей світ» і плисти за течією, але зміст – у цій боротьбі над власними недоліками, заздалегідь приреченій на поразку, котра, втім, не позбавлена сенсу.

Парадоксально, але сходженням може бути й падіння, й відступ, крок назад і той момент, коли здорова людина, зламана недугою, сідає в інвалідний візок, - коли мова йде про осмислення, осягнення, сходження до вершин людського духу. Правильний шлях пролягає під позначкою «вихід із зони комфорту / на себе».

«Ти – це шлях, який ти обираєш», – твердить реклама турецьких авіаліній.

Все є шляхом, буття є шлях, дао – вчить давньокитайська філософія. Кому про це говорити, як не народу, котрий торував Великий шовковий шлях? Але бродіння по світу не обов’язково завершується закипанням сірої речовини і перетворенням свідомості у вино, що в ньому десь розчинена істина. Сходження починається не з першого кроку, а з потреби зрушити з мертвої точки. «Існує мета, але немає жодного шляху. Те, що ми називали шляхом – зволікання», - цитую  Франца Кафку.

Мабуть, відповідь у тому, що сходження – це також з’єднання, сполучення. Як із двох ліній твориться кут, із трьох – геометрична фігура – тобто, твориться цілісність, так в одній точці, буває, сходяться лінії долі. Сходження - це сполучення реактивів – людини та зовнішнього середовища, – при який народжується якісно нова речовина.

І нехай наша планета завдяки пришвидшенню передачі даних мережею Інтернет і зростанню потужностей реактивних двигунів у літаках із кожним роком стає все меншою, на ній все одно залишаться простір для самовдосконалення і шляхи, які нам належить пройти.

Двері: не такі прості

Я люблю двері. Передруковую свою статтю з"Тернопільської липи" (яку я теж люблю), бо там зникли фотографії

Співучі  двері,  сивий  явір, 

старий,  мальований  поріг. 

Так  залишилися  в  уяві 

місця  дитячих  днів  моїх…

Богдан-Ігор Антонич «Елегія про співучі двері»

Ми щодня зазираємо їм у вічі, але не бачимо їх. Ми потискаємо їх ручки, часто без належної поваги. Не зважаємо на них, проходячи крізь, та якби їх не стало – погодьтеся, це не минулося б непоміченим.

«Від себе» і «до себе» – два звичних напрями. «Відчинено» – «зачинено» – дві зрозумілі опції. Все просто, як у людських душах.

Та двері не такі прості, як мовиться у народній приказці і як видається спершу. Спробуйте зупинитися на мить у круговерті буднів та подивитися на двері баранячим поглядом – наче на щось нове та небачене раніше. Бо ж запитання: «а що там, за тими дверима?» є синонімом цікавості та прагнення до незвіданого.

Все розпочинається із відкритих дверей, і театр теж. Вони – наче портали у інші світи (за дверцятами шафки крився вхід у казкову Нарнію).Не швейцар, а вони надають нам пропуск у будь-куди, іноді сварливо порипуючи при цьому.

Ще в сиву давнину, а точніше – у кам’яному віці - двері стали порталом у інший світ, кордоном між зовнішньою суєтою та внутрішнім спокоєм і безпекою дому. Хай спершу це були уламки скелі, потім – шкури тварин, але вже тоді двері були уособленням дихотомії світу. Двері як двері – в сучасному розумінні слова – з’явилися у Древньому Єгипті три тисячі років до народження Христа. Вони означали «поділ простору».  А далі всюдисущі греки, які не вигадали тільки те, що потім замість них вигадали французи, стали використовувати балки та косяки, «дверну коробку», петлі та стержні, вдосконалюючи невгамовний рух дверей вперед-назад. …Змінювався спосіб життя та помешкання. І двері змінювалися в ногу із часом: набирали масивності та міцності, вже в бронзовому віці їх стали відливати з металу. Двері посадили на замок… чи то пак, навпаки – замок на двері, аби закріпити їх функцію оберігати та захищати.

До того ж двері несподівано стали відображенням обличчя господаря. Розкішна фурнітура красномовним мовчанням говорила про заможність власника дому, і за простим дощатими дверцятами ніхто не сподівався побачити вишуканий інтер’єр.

Старі та нові, металопластикові та дерев’яні двері століттями моляться своєму богові – дволикому Янусу… Що вони просять? Хорошу погоду? Кілька крапель масла чи нову колодку? Чи аби хто-небудь, окрім набридливих та меркантильних продавців зі «Світу дверей», звернув на них увагу?

Щодня їх пороги пересікають десятки людей… І двері знають кожного з нас, як облупленого: наш розмір взуття, нашу манеру натискати на дзвінок і входити у приміщення. Але чи зможемо ми впізнати рідні двері дому, роботи, поліклініки без адрес і вказівників?

Двері мають свій характер: одні, як шанобливі матрони, оббиті дерматином, інші – легковажні скло-пластикові підлітки, маститі двері банку і трухляві двері-старигани без пенсії та спочинку… Двері без клямки і без кількох клепок, розхлябані, нехлюйські, розпущені та доглянуті й підтягнуті.

Двері, що ляскають язиком, які, маючи усе для усамітнення, ніколи не можуть залишитися наодинці… Стукайте і вам відчинять.

Наш невеличкий фото проект із серії «Тернопіль, який ми не помічаємо» вихоплює із рутинної реальності стулки дверей із самого серця нашого міста. Зустріли знайомих?

Українська нація як уявлена спільнота

         Коли б мандрувати басейном річки Конго, то десь там ми мали б натрапити на чорну жирну пунктирну лінію екватору. Насправді ж там – гарячі африканські піски, а з орієнтації на місцевості – хіба GPS та зоряне небо. Екватор видається мені ємкою аналогією нації як уявленої спільноти.

Екватор – уявний, але уявний в умах всіх, хто бодай трохи знається на географії чи крутив в руках глобус. Якщо ж дитині сказати «екватор» хто зна’, які асоціації у неї виникнуть і чи виникнуть взагалі. Тільки після докладного пояснення, чадо здатне уявити собі нульову паралель. Отже, екватор постає мисленнєвим конструктом, створеним у кінці позаминулого століття: тоді учені домовилися про використання єдиної системи координат. Далі через просвіту та шкільну освіту, атласи і контурні карти це знання просочилося у широкі маси. Як результат – екватор є уявленою реальністю. Є різниця між фікцією, ілюзією та абстракцією.

Подібне трапилося із українською нацією. В період, званий національним відродженням, у суспільстві «попів та хлопів» серед мізеру «еліти» поселилася чи виникла ідея творення нації. А далі – справа «Просвіти» і політінформації заразила цими спорами ширші верстви суспільства…

Спробуємо по-порядку виявити, як Андерсонові передумови виникнення нації та й власне умови проявлялися на українському ґрунті.

Пан Бенедикт стверджує, що нації утворились у XVIII–XIX сторіччі. Це час, що зветься в історіографії «національним відродженням», – хронологія для української ситуації співпадає. «Народження» націй сповили друкарський капіталізм, занепад латини та загадкове формування нової концепції часу тощо.

Як тут не пригадати, що з Україною пов'язаний першодрукар Швайполь Фіоль і що сюди від лихої долі прибув з московських земель Іван Федоров. У 1798 році завдяки таланту Котляревського з’явилася перша книга народною мовою, а вже у 1848 році зійшла і «Зоря галицька» - перша українська газета. Слідом за Вікліфом та Лютером національною мовою Святе Письмо переклав Пантелеймон Куліш. Тиражі щоденної газети «Діло» доводять, що преса-таки стала рупором, який зі спільноти читачів творив носіїв ідей нації.

Розвиток книговидання та поява перших ЗМІ відбувалися паралельно із десакралізацією офіційних мов: на наших теренах вмирала латина і т. з. старослов’янська. Натомість з язичія і поліфонії діалектів викристалізовується літературна українська мова.

Яка-не-яка урбанізація, повільний злам феодальних порядків, а головно – технічний прогрес - виривав «українців» із циклічного часовороту, відкриваючи нові перспективи. Наприклад, отримавши освіту, син селянина міг зламати сансару служіння землі, виїхати до міста, ще трохи довчитися в університеті і стати адвокатом (а перший адвокат-українець постав в історії у 1882 році). В той же час його батько, вдосконалюючи сільськогосподарський процес, вигравав час для того, аби посидіти при гасовій лямпі і почитати надіслані нащадком газети. Такі поодинокі нотки творили тональність розвитку суспільства.

Таким чином, всі формальні ознаки, всі передумови творення нації присутні. Залишилося лише її створити. Хто – творці української нації? Своєрідна самоіронія, що саме греко-католицькі священики і вихідці з уніатського духовенства на західноукраїнських землях витворили націоналізм – світську релігію. В Російській імперії цю місію виповнили українські «креоли»-першовідкривачі. Якщо розглядати українські землі як колонію, а така думка доволі розповсюджена, то російські чиновники-дворяни, а частіше - польські шляхтичі, чи окремі українці на службі у царя чи цісаря, відчуваючи власний провінціалізм, опинилися замкненими в малоросійських кордонах. Не промовляючи вголос, але підсвідомо, вони відстоювали ідею окремішності України, її мови, культури і народу…

 Далі – справа за малим - «віднайти традицію». Зібрані Чубинським у 12-томній «Мудрості віків» перекази були інгредієнтами того борщу, який ми зараз наминаємо за обидві щоки, називаючи давніми українськими звичаями.

         Для витворення нації необхідні були іще свої герої, свої великомученики і святі - їх предостатньо підготували вже на початку ХХ ст. А сам процес вживлення ідеї нації триває по сьогодні.

Здавалося б, усе – розставлені точки над «ї» і зрозуміло, що український націєтворчий процес підпадає під інструменталістську концепцію Бенедикта Андерсона. Але – трошки гнучності у підході – і з таким же успіхом можна довести примордіальність української нації. Критики вважають, що зусиль уяви недостатньо для творення нації недостатньо: «Вважати, ніби зусиль уяви досить для перетворення спільноти на націю, є в найліпшому разі величезною переоцінкою можливостей уяви творити реальні речі» (Олександр Мотиль, «Критика», 2000, ч.10). Це лише доводить, що платонівський ідеалізм живе і процвітає.

У нації кожен бачить щось своє. За великим рахунком, спроби втиснути амебу-націю у прокрустове ложе дефініцій завжди залишатимуться захопливою, цікавою, але малопродуктивною грою ума, що ще кільканадцять десятиліть забавлятиме вчених… А може, і ні.

Бо ж на зміну одним формам уявлень приходять інші: так відійшло на задній план християнське братство і династична єдність, так у свідомості поселяються «Мой мир», «Книга облич» і «Контакти» - віртуальні світи всесвітньої мережі… У цих нових уявлених спільнотах котується інтернаціоналізм та космополітизм. Бо фактор нації зараз є реакційним, консервативним елементом, що лякає спалахами агресії та нетолерантності. Національні історії занепадають, інтегруються та асимілюються, як африканці в українських футбольних командах – це так ж еволюція, тільки в межах націй.

2013 р.

Стяги на стяги

       Біля "білого дому" в Тернополі майорять прапори: розвіваються та час від часу скручуються у трубочку, поза будь-яким політичним контекстом, незалежно від указів і розпоряджень, у підпорядкуванні одній лише розі вітрів.
       А мені завжди впадає у вічі несумісність тих прапорів: в одну лінію вишикувалися стяг Євросоюзу, червоно-чорна націоналістична фана, прапор Тернопільської області та державний прапор України. Вгадайте, яке полотнище зайве?
       Європейці, що вряди-годи потрапляють у файне місто дивуються, зобачивши тут синій прапор із дванадцятьма зірочками. "Хіба Україна вже в ЄС?" - і судомно перебирають у пам'яті всі 28 країн-членів.
       "Та ні, заспокоюю. - Ми вивішумо прапори Унії, щоб продемонструвати своє прагнення увійти у коло європейських народів і те, що ми поділяємо європейські цінності".
До речі,так само роблять і молдавани, і грузини.
       Хоча для мене правомірність цього акту залишається під питанням. У Законі України про державний прапор мовиться, що вивішувати прапори іноземних держав перед адміністративними установами забороняється. ЄС формально - не держава... Але...
Пригадуєте війни листопада 2013 року за прапори у Тернополі? Саме на цій підставі тоді тодішній голова ОДА розпорядився звідусіль прибрати стяг ЄС. І де він тепер? А корогви лишилися.
        Ще більш претензійним є чорно-червоний націоналістичний прапор. Його присутність на церковних церемоніях та державних урочистостях лякає іноземців, насторожує східняків. Навіть тими, у кого синьо-жовтий прапор викликає священий трепет, червоно-чорний сприймається неоднозначно. Хоча, більшості байдуже. Для мене ж його використання як мінімум є анахронізмом. А по-правді - дивним оксюмороном. Це як розпяття на шиї та амулет на додачу, це як перехреститися та ще й по дереву постукати і плюнути через ліве плече. Ну, щоб як не одне - так друге точно. Верняк. Прапори ЄС та революційний прапор ОУН - це як гот у растафаріанській шапці. Вони символізують категорично різну ідеологію. Якщо прапор ЄС означає єдність, рівність європейських націй, оту "єдність у розмаїтті", що є девізом Європейського Союзу, то "бандерівський прапор" - вищість однієї нації. Не кажучи про те, що він не має жодного офіційного статусу та використовується низкою політичних організацій націоналістичного спрямування.
       Ще одна придирка від мене - це зворотній порядок розміщення прапорів. Згідно етикету використання державної символіки та положення про використаня прапора Тернопільської області, стяги розміщуються за значущістю зліва - направо (державний, області, підприємства...). У нас же крайній правий - державний, крайній лівий - ЄС, а посередині ще два...
         Тільки схоже, ця риторика залишає байдужими наших чиновників і залишається глибоко попри носаті шкіряні мешти наших місцевих рагулів у спортивних штанях адідас.


Слава Україні!

Придумайте идеальную страну

Эссе - финалист конкурса от InLiberty

Пользуясь случаем, хочу передать привет Платону, Томасу Мору, Томазо Кампанелле, Френсису Бекону и Николаю Носову


    Когда в 1991 году появился момент создать собственную страну на трещащем по швам фундаменте СРСР, в принципе, никто не хотел построить её заведомо неидеальной. А в Украине строить страну начали романтики и поэты.1 У них существовал очень сильный, мощный образ суверенной независимой страны, но весь генетический опыт государствостроения сводился к борьбе за её существование, что дальше делать со страной – неизвестно.
    Размышляя на заданную тему, мне кажется, я переживаю чувства, схожие с теми, которые пережили государственные мужи в Украине на заре 90-х – ответственности и растерянности, торжественности и некоторой пустоты – сродни той, что возникает, когда твоя мечта сбывается. Спустя 25 лет после «парада суверенитетов» стало очевидно, что самостоятельность – не самоценность, и что можно выйти из Советского Союза, но Советский Союз из страны так просто не вывести.
     Какой могла бы быть страна, у которой получилось? Возможно, этой шестнадцатой республике к 2000 году удалось построить коммунизм? Невероятно, ведь само развитие СРСР отодвигало и упраздняло эту идею, а Горбачевская перестройка стала отрицанием такой возможности. Значит, у этой страны получилось перестроится. С плановой экономики – к
свободному рынку, от командно-административной системы управления – к демократично-либеральной, от тоталитаризма – к демократии, однопартийной диктатуры – к политическому плюрализму, от коллективной собственности к частной, от менталитета, емко определённого эвфемизмом «совок», – к открытому, гибкому, свободному восприятию мира.
    В общем, подобные цели ставили перед собой все пост-советские страны. Почему государства не изменились?
    Новые проблемы пытались решить старыми кадрами из партийной номенклатуры, в то время люстрация – решительная и быстрая, по типу Польши, – была необходима: «резать, не дожидаясь перитонита». Но глупо было бы надеяться на коллективное харакири новоявленного руководства страны: ему была присуща нерешительность, инерция и страх. Эти качества были воспитаны на протяжении многих лет, когда элита была лишена возможности принимать хоть сколь либо важные решения, не было необходимости строить стратегии, действовать в изменчивых условиях. Хуже этого было то, что политическая элита не осознавала собственной несостоятельности в проведении нужных реформ.2 И даже когда реформы проводились, то постепенными, осторожными шагами. «Трудно удержаться от мыслей о том, в какой экономической и политической ситуации оказались бы эти страны сегодня, если бы двинулись по пути шоковой терапии».3
     Овладевая новым экономическим словарем либо жонглируя проевропейской фразеологией, страны остервенело цеплялись за старое (и еще старее). «Многие регионы унаследовали от прошлого «традиционную экономику» низкотехнологичного или нетехнологичного характера».4
     В результате, пост-советские страны пошли путем консервации советских устоев, и по состоянию на 2015 год остаются во многом советскими по содержанию. Государства не изменились потому, что люди не хотели меняться.
    Когда упал железный занавес и открылись далекие горизонты обозрения, большинство осталось не в состоянии избавиться от шор и заглянуть дальше своего носа – даже в прямом смысле слова – к примеру, только 30% тех же украинцев бывали за границей, и 36% – никогда, никогда не выезжали из своего региона5.
      Ошибочным мнением было то, что для модернизации страны достаточно формирования рыночной экономики и демократии. На самом деле, измерений изменения как минимум четыре: плюс консолидация общества и реформирование институтов власти, считает Тарас Кузьо. 6Но и это не конечная цель государства. «У реформаторов только и разговоров о размере, цвете и механизме двигателя прогресса. Неужели они не понимают, что тут важен не двигатель, а цель, направление?!» – вопрошал Олдос Хаксли7. В идеальном государстве и свободный рынок, и «власть народа», и общность социума – это только пути к высшему стремлению – создать условия для развития человеческой личности, ее самоактуализации, самореализации, благополучия и счастья, в конце-концов. Здесь кое-кто засмееться: несколько сомо-грамм в эру Форда превращают людей в общество всеобщего счастья. Но под счастьем я понимаю не сурогат из маркетингових удовольствий, предлагаемый обществом потребления, а самореализацию человека через деятельность, достижение душевной гармонии, в чем со мной согласны многие из учених – Абрахам Маслоу, Эрик Фромм, Виктор Франкл.

       То есть, государство воспринимается как среда существования, как и природа. Его политический уклад, общественный строй – сродни климату либо рельефу. Каким бы тяжелым он ни был, человек владеет способностью приспособления либо силой его преобразования. Часто и во многом люди преувеличивают влияние государства на их жизнь «невозможно открыть свой бизнес, невозможно работать, невозможно жить»: это выглядит оправданием собственной бездеятельности. Тем не менее, в идеальной стране влияние государства на жизнь человека минимизировано. Страна – это возможность найти и реализовать себя. Оставив за скобками трансцендентные сущности, проиллюстрирую тезис красивой притчей: «Бог слепил человека из глины, и остался у него неиспользованный кусок.
- Что еще слепить тебе? – спросил Бог.
- Слепи мне счастье, – попросил человек.
Ничего не ответил Бог, и только положил человеку в ладонь оставшийся кусочек глины».
        Ни одна из постсоветских стран не определила вектором своего развития раскрытие человеческого потенциала, не предоставила тот кусочек глины. Человеческий капитал был недооцененным, ведь в СРСР действовал принцип «человек для государства». Человек – винтик системы, самоподдержание которой любой ценой было высшей ценностью. Огромная утечка мозгов, низкие показатели индексов развития человеческого потенциала и различных измерений уровня счастья (World Happiness Report8, Happy Planet Index9) да и собственные ощущения – свидетельство тому, что и в постсоветских странах ничего не изменилось.
В идеальной стране главный ресурс, за отсутствием других особых преимуществ, – человеческий капитал. Инвестируют не в производство, а в людей. Идеальная страна – даже не страна для человека, а человека – сам себе страна.10 Я, как и одна из известнейших писательниц Украины Лина Костенко, «начинаю понимать, почему Людовик XIV сказал: «Государство – это я». Так, государство – это я, а не то, что они с ним сделали. И если бы каждый осознал, что государство – это он, то у до сих пор у нас уже было бы достойное государство».11
       Советский Союз привил населению «государствозависимость». Советская страна, советский народ, советский человек – без паспорта в широких штанинах – никто. Страна должна обеспечить всех работой, жильем, садиком, медицинским уходом, дать образование и пенсию. Перекладывание ответственности за самого себя, за будущее на государство сыграло злую шутку – люди вне государства отказались неприспособленные к жизни, как воспитанники из детдома. В идеальной стране человек – личность – сам является активным и ответственным творцом своей судьбы, а частная инициатива и предпринимательство не нуждаються в поощрении.
        Ожидание «страна должна» в ней сменяется установкой на «Я должен, потому что это нужно и выгодно лично мне», то есть, секрет успеха идеальной страны в понимание того, что каждый – акционер в совместном предприятии – своеобразном ПАО «Идеальная страна» – с демократическим правлением.
         Мне кажется, антикафе – неплохая метафора устройства этой идеальной страны. Общее время и общие ресурсы для того, чтобы заниматься тем, что тебе нравится за небольшую плату из собственного кармана. Принимая во внимание то, что функции государства в науке не определены окончательно, а так же появление и популярность разнообразных антикафе и коворкинг-центров по всей постсоветской территории – есть подтверждением живучести и реалистичности такого подхода. Обыкновенно у таких заведений есть несколько владельцев (в одном моем родном городе Тернополе открылось два антикафе – по одному на 110 тис. населения, а с соседнем Ивано-Франковске существует продвинутое заведение «Urban Spacе», у которого 100 владельцев).
       Когда страны рвали со своим прошлым, заменяя противоположностями постулаты прежней эпохи, в том числе, заповеди марксистко-ленинской идеологии, знаменитое «бытие определяет сознание» должно было бы смениться «сознанием, определяющим бытие».
       Как способствовать этому изменению в способе мышления, восприятии? Через образование.
        От Советского Союза идеальная страна унаследовала мощную образовательную систему, с блестящими кадрами, которая работала на воспитание дисциплинированности, послушания и способности длительное время исполнять монотонную и однотипную работу. В ней работали блестящие ученые и педагоги. Изменить ее можно, сделав ротацию кадров. На время, нужное для подготовки новых кадров приглашались бы иностранные специалисты, пока старые, но продвинутые, «апгрейдились» за рубежом.
        Осуществить этот замысел помогут деньги, вырученные от отказа от промышленности. Пока не разворовали – фабрики, заводы и оборудование идеальная страна обменяет, продаст – либо другим советским республикам для завершения цикла производства, либо – на металлолом. В любом случае ее производство было устаревшим, нерентабельным, ресурсоемким. Часто индустрия строилась ради индустрии, без учета реальных потребностей населения и возможностей. «Цепляние» за традиционные отрасли промышленности – угледобычу, машиностроение и др., в Украине, например, прекратило бы постоянно оборачиваться условными «взрывами на шахте им. Засадько»; и нескончаемыми вливаниями «в трубу» дотаций из госбюджета.
          Армии невостребованных работников здесь предоставляется возможность либо переобучатся, либо открывать собственное дело.
       
         Существуют «идеальные» страны в рамках своеобразной межгосударственной специализации. Идеальной страной для ведения бизнеса называют Сингапур, для путешествий – Индию. Моя идеальная страна – должна была бы стать идеальной для свободного мышления, прибежищем философов, ученых, стратегов, визионеров. Ведь в СРСР можно было жить, нельзя было думать.
           В этой стране должна была бы развиваться сфера услуг: туризм, отдых, рекреация, создаваться мозговые центры и креативные сферы, улучшатся образовательные учреждения – все для того, чтобы здесь накапливался интеллект всего мира. Это не значит, что государство национализирует процесс мышления, институализированный в научных, образовательных и творческих предприятиях, наоборот – создает их конкурентоспособную среду существования.           В то время, как другие государства не поощряют свободомыслие, как мощный инструмент критики и преобразования, идеальная страна берет его на вооружение и занимает в мире уникальную нишу – продавая возможность рождать новые идеи, общаться и взаимодействовать в среде философов и ученых.
        Конечно, такое предположение строится без учета желаний граждан этой страны, вполне реально, что они были бы против. Люди остаются людьми – привязанными к ежедневности и материальным благам. По результатам опроса Центра им. Разумкова 57 % населения Украины соглашалось жить в тоталитарном государстве с высоким уровнем благосостояния и только 14,8 % – в демократическом государстве, где его уровень гораздо ниже. 12 Все это подводит к итогу – неблагодарное это дело – строить идеальную страну на обломках «идеальной» страны. Может, стоит для начала просто построить страну?


1 К примеру, название нового государства – «Украина» – предложил писатель Дмытро Павлычко.
2 Всемирноизвестный менеджер и экономист, член Римского клуба Богдан Гаврылышин вспоминает о бытности своей в качестве советника первого президента независимой Украины: «Сложность состояла в том, что Кравчук мало знал экономику. Мне понадобилось много времени, чтобы понять, насколько мало… я изложил десять основных законов экономики свободного рынка на одном отрывке бумаги и обсудил их с Кравчуом» (цит. по Б. Гаврилишин. Залишаюсь українцем. – К. : Університетське видавництво «Пульсари», 2012. – С. 241]. Было бы наивно полагать, что другие руководители страны были более прогрессивными в этой сфере.
3 Шарль Виплош. Двадцать пять лет спустя. Режим доступа: http://www.inliberty.ru/library/671-Dvadcat-pyat-let-spustya
4 Герт-Ян Хосперс. Новая Кремниевая долина? Режим доступа: http://www.inliberty.ru/library/423-novaya-kremnievaya-dolina
5 Три чверті українців ніколи не були закордоном [Електронний ресурс] / Кореспондент. – 1 червня 2012 р. – Режим доступу: http://ua.korrespondent.net/ukraine/events/1355610-korrespondent-tri-chverti-ukrayinciv-nikoli-ne-buli-za-kordonom
6 Політична модернізація: теорія та історія : метод. рек. для слухачів усіх форм навч. / уклад. : В. Б. Дзюндзюк, О. А. Котуков,О. В. Радченко та ін. - К. : НАДУ, 2011. - 2011. – С. 38.
7 Олдос Хаксли. Цитаты [Электронный ресурс] / Мудрослов. – Режим доступа: http://mudroslov.ru/quotes?author=125&filter=author
8 Самой счастливой страной, согласно индексу, является Швейцария. Постсоветские страны никогда не поднимались выше 50 позиции в рейтинге «World Happiness Report» Подробнее: Ученые назвали самые счастливые страны мира [Электронный ресурс] / Россбалт. – 25.04.2015. – Режим доступа: http://www.rosbalt.ru/style/2015/04/24/1392210.html
9 В Happy planet index на первых позициях оказываются Коста-Рика, Вьетнам и Колумбия. Подробнее: http://www.happyplanetindex.org/data/
10 Одной из знаковых песен современной украинской эстрады является песня «Сам собі країна» Андрея Кузьменка («Кузьми Скрябина»),» о том, как следует изменится молодежи, неудовлетворенной состоянием страны и слепо копирующий образцы – образы – западной жизни.
11 Костенко Л. Записки українского самасшедшего.- К. : Абабагаламага, 2010. – С. 161.
12 Український монітор. Зовнішня та безпекова політика. Україна в міжнародних відносинах. – К., 2002. – 102 с.

ТРИЖДЫ РУССКИЙ: ТЕРНОПОЛЬ

Исторический очерк о русско-украинских отношениях в урбанистическом ландшафте

Не, не Чернобыль (часто путают).

Да, там, где бандеровцы. Даже не знаю, что хуже.

Река Збруч – это русский Рубикон, за которым «либо пан – либо пропал». За Збручем стоит украинский город Тернополь – город аптек и секонд-хендов, церквей и памятников. Город молодой и город молодежи. В этом году празднует 475-летие.

Тернополь, а раньше – Тарнополь – это родина известного исторического персонажа, Ивана Мартыновича Заруцкого, мужа Марины Мнишек. Свою фамилию этот видный деятель смутного времени получил от речки Рудки, которая и сейчас этаким Стиксом извивается под городским парком отдыха.

Спорадические знакомства русских с Тарнополем состоялись в драматическом ХVIII веке, во времена Северной войны, и чуть позже – в попытках помочь православным братьям в борьбе с польской шляхтой, объединенной «Барской конфедерацией».

А как административная часть впервые Тарнопольский край отошел Российской империи в 1809 году, согласно Шенбрунскому мирному трактату. 15 декабря Тарнополь заняли войска князя Сергея Голицына. Местное население радовалось избавлению от австрийцев, которые перед тем, как оставить город, ухитрились собрать налоги за два года наперед. Тарнопольчане даже организовались в пехотный полк, который принял участие в Бородинском сражении. Русские первым делом построили здесь суд и тюрьму, а новый замок переделали в танцевальное казино. Но недолго музыка играла: полтора месяца спустя, на утро после бала, на котором вино и водка лились рекой, Голицын неожиданно умер. Спустя недолгое время в Галиции уже безраздельно господствовали Габсбурги.

Через 40 лет русские промаршируют мощеными уличками Тарнополя на подавление революции в Венгрии. Вот какие впечатления тогда вызвал город у офицера Петра Алабина (1824-1896), ставшего в последствии общественным деятелем, писателем и военным журналистом: «Тернополь – первый заграничный город, в котором большинство из нас побывало. Виды Тернополя, расположенного у огромного озера, очень привлекательны. Готическая архитектура костелов и домов придает ему отличный от наших городов характер. … Тернополь красотой, чистотой, порядком не похож на российские города, впрочем, говорят, он и в Австрии – один из лучших городов» (из книги «Четыре войны. Походные записки 1849, 1853, 1854-56, 1877-78 гг.»). Здесь, конечно, Алабин преувеличил: по меркам Вены, Тарнополь был глухоманью, австрийской «Сибирью», куда отправляли на службу провинившихся офицеров.

Второе вхождение русских произошло во время Первой мировой. Оккупация длилась почти три года. Уходя, русские солдаты сжигали за собой все мосты – в прямом смысле слова. Убив на прощание 200 мирных жителей, русская армия сказала тарнопольчанам «свидимся» до 1920 года. В тот год советские агенты подарили городу невиданный престиж – польская провинция стала столицей новопровозглашенной «Галицкой советской социалистической республики» – в прочем, ненадолго.

Но уже 17 сентября 1939 года русские лошади объедали плоды местных яблонь. Свидетели того времени воспоминают, как жены советских офицеров одевали шелковые ночные рубашки в театр и ходили за молоком с ночными вазами… Один из офицеров, поселившийся в отеле «Подольский», решительно умывался в унитазе, пока некто пан Саик, администратор заведения, не учуял неладное в грохотании сточных труб.

После недлительной немецкой оккупации русские вернулись, чтобы превратить город в каменное решето, стерев с лица Тарнополя все «благородные» австрийско-польские черты.

Дело в том, что Гитлер считал Тарнополь «вратами рейха», образцовым городом-крепостью. Потому и запретил гарнизону капитулировать перед войсками противника. Бои за Тарнополь была настолько жестокой, что военные историки упоминают в этом контексте город не иначе, как «малый Сталинград».

15 апреля 1944 года, в день своего рождения, Тарнополь был освобожден. Табличка на окраинах пепелища гласила «Тут был Тарнополь»: только пятая часть зданий устояла после битвы, среди них – бордель и… построенная русскими тюрьма.

Когда город официально присоединили к УССР, началась эра больших перемен. И началась она с изменения имен. Так Тарнополь стал Тернополем, его мультикультурная атмосфера «маленького Парижа» сменилась конгломератом из приезжих с близлежащих деревень и дальних городов рабочих. Они и отстроили руины квартал за кварталом, в пику вражескому лагерю, как символ несломленной мощи Советского Союза. Но аура города безвозвратно рассеялась в дыму сигарет «Космос». Учитывая новые условия, в городе открыли несколько русских школ, до сих пор две из них работают как общеобразовательные заведения с русским языком преподавания.

С провозглашением независимости площади стали майданами. Пал первый вождь. Улица Петра Чайковского (русского композитора) превратилась в улицу Андрея Чайковского (украинского писателя), Островского (русского писателя) – в Острожского (украинского князя). Главной транспортной артерии – имени Ленина – вернули историческое название – Руська. Хотя Яндекс-карты упрямо называют ее Российской, на самом-то деле она «украинская»: попросту украинцы вплоть до ХХ века называли себя «русынами».

Самые забавные преобразования происходили с железным дяденькой на детской площадке. Дядя Степа – то ли милиционер, то ли моряк – в свете провозглашения украинского государства получил прозвище Бандера (игра слов, Бендер из Футурамы тоже железный). Сейчас же раскрашенному колоссу стряпают новый имидж Степана-капитана (по случайному совпадению, имя нового губернатора области – Степан).

Русского почти ничего не осталось. Разве что кроме пресловутого острога, названий улиц Чехова и Достоевского, пары вывесок вроде кафе «Два гуся». Да и самого старого памятника этого «западэнского» города – Пушкину Александру Сергеевичу. В годы советской власти только великий поэт мог бесстрашно стоять спиной к управлению КГБ, а сейчас он так же безмятежно смотрит вдаль, где воздвигли памятник другому герою – Степану Бандере.

Ведь, по правде, Тернополь был русским раз пять и – никогда.

Рідне місто впізнаєш в обличчях його калік та душевнохворих

Рідне місто впізнаєш в обличчях його калік та душевнохворих.

Урбаністичні ландшафти мало різняться від Полісся до Степу. Подібні захаращені привокзальні площі, на Заході – двірцеві. Уламок доброї архітектури – вокзал залізничний – загиджено спамом і низькопробною рекламою. Подібні на лабіринти однакові спальні райони. Одні й ті ж вулиці – Франка, Шевченка, Червоноармійська, Героїв Небесної Сотні. В центрі – театри. Мережеві закусочні та супермаркети, брендові магазини під тими ж вивісками. І все це створює, з одного боку, почуття затишку. Ось – країна – мій дім, де всюди однаково добре/погано (потрібне підкреслити) й однаково однаково. А з іншого боку, за вигладженим для парадних світлин бульваром, – запитуєш себе: для чого було залишати купе вагона? – бо мандри втрачають сенс.

Але тоді ти зустрічаєш когось із них, ніби добрих давніх знайомих і розумієш – ти вдома.

Він там, де є музика

Сніг, дощ, нестерпна спека, ранок, вечір… Він танцює, невтомно підстрибує, наче охоплений танцем Святого Віта, завжди, коли чує музику. Пан Ярослав виробив свій власний стиль. Подейкують, наче він навіть приходив на кастинг телешоу «Танцюють всі!».

Дядько може танцювати годинами нон-стоп на Святі зими чи на фестивалі просто неба. Зустріти його можна у кількох точках. На ринку, біля «Збруча», де з колонок лабає народний шансон, а в холодну пору репертуар змінюється відповідно до календарно-обрядового циклу українців на колядки та щедрівки, його рухлива постать серед потоку нав’ючених покупців виділяється, як жвавий сперматозоїд. Не уявляю, як, проте пан Ярослав завжди в курсі концертів, на які потрапити можна безкоштовно. От і танцює подекуди між рядами крісел у філармонії, чи в арт-клубі «Коза» показує язика неформальній публіці. Ще приваблює його музика, що ллється просто на вулицю з бару «Файне місто». І він, як заведений, підстрибує у ритмі хітових мелодій.

Пан Ярослав небайдужий до звичайного людського спілкування. Щоправда, перелік тем, на які він не проти побесідувати з будь-яким перехожим, на жаль чи на щастя, дещо обмежений:

- Подивіться, який місяць! Ви подивіться який сьогодні місяць! – одна з «коронних» фраз, якою цей чоловік привертає увагу.

- Ого, яка фіолетова! Ти бачив? – зав’язує діалог між парою, що гуляє у сквері. – А ти чого така фіолетова/червона/зелена/синя? – На перший погляд, видається, що зауваження стосується виключно кольору вбрання, хоча як знати? Я підозрюю, що пан Ярослав володіє особливо гострою здатністю до синестезії.

Де вона – там пісня

У нашому місті дві оперні діви: одна – відлита в бронзі, з обрисами Мері Поппінс, знаменита Соломія Крушельницька, інша – безіменна, з ріденьким хвостиком волосся, старою сукнею та порепаними черевиками. Її незугарна постать збурює в мені відчуття несправедливості: поки безголосі розфарбовані співачки збирають аншлаги під фонограму, її чисте, сильне, глибоке сопрано лише розворушує голубів на майдані й таких же вільних від упереджень, як і птахи, міських фланерів.

Їй потрібна публіка. Не задля вдоволення дешевого гонору, а просто тому, що їй конче потрібна публіка. Вона народилася з вродженим відчуттям партеру, балконів і бельетажу, тому їй нічого не вартує зупинитися посеред міста, як посеред сцени, залишити свої клунки на асфальті та співати. Легко віриться, що за мереживом зморшок і рішучими мазками косметики, криється обличчя примадонни і життєва драма. Деколи в її руках з’являється акордеон і музика гримить до небес.

Її рухи, її виразна артикуляція, безумовно, свідчать про професійну музичну освіту і дар. Кажуть, вона гастролює у різних містах. Чому ж Ла Скала така неласкава?

Легендарна Альбіна

На неї кажуть «баба Слава» (я б писала через дефіс: «баба-слава») і вона – живий символ міста. Дехто вважає її іконою стилю, інші – еталоном ораторського мистецтва. В якійсь львівській газеті писали, що зустріти її – на удачу. Харизматична фрау була сусідкою половини міста. Хоча мешкає епатажна старенька десь в районі 20-ї школи, але здибати її частіше можна біля вокзалів, головпошти і в центрі, ніж у власному районі. Вона вічна, як інфляція.

На свій день народження (цю дату історія замовчує) легендарна Альбіна роздавала цукерки і свої фотокартки. Кажуть, вона і розумна, і багата, просто трохи дивакувата. Одягається Альбіна ексцентрично, еклектично, сміливо – достойна суперниця Анни П’яджи. Її колекції капелюшків позаздрила б і Катя Осадча, і королева Англії. Неодмінним доповненням образу слугують барвисті смугасті шкарпетки. Руки в неї завжди в срібних перстнях – по два на кожному пальці. Губи напомаджені, а брови – чорні, намальовані олівцем, дуги. Проте притягує погляди перехожих вона не тільки непересічним зовнішнім виглядом, а гучними тирадами на злободенні, соціально-політичні теми. Одна з розваг юних махабунд тут – крикнути їй «Ющенко – так!» і втікати щодуху. Бо у відповідь вивергнеться пристрасний монолог, гостро приправлений обсценною лексикою висотою в три поверхи.

Щодо причин ментального зрушення подейкують різне. Що їй на тарілці принесли голову її чоловіка, що її сина просто на очах вбили, що енкаведисти розстріляли всю сім’ю, що знущалися кагебісти, інші – що вона просто колишня вчителька (заслужений викладач України). А її чоловік, з її власних розповідей, був знайомий зі Сталіним. Ще кажуть, що ніякого сина в неї не було ніколи, а є донька, котра з нею не спілкується, і племінник, що силується відібрати квартиру. От і блукає місцева шапокляк вулицями та й розмовляє сама із собою, викрикує, майстерно і любовно матюкає перехожих, а часом може і сумкою чи ціпком огріти по спині.

        

         «Валерій Леонтьєв»

Здалеку він подібний на італійського гондольєра, на іспанського мачо, на Зорро без маски. Влітку носить білий костюм і чорні носаті мешти на босу ногу, може на голе тіло накинути фрак і ходити по центру як шпигун-аматор. У демісезон змінює гардероб на чорний плащ, капці з шпорами, дивного крою брюки. Має зачіску Валерія Леонтьєва і його фірмову широку ходу.

Він йде спокійно, але швидко, волочить за собою візок. Раптом стане, як вкопаний, і харкане метрів на три вперед, побіжить підтюпцем, вклякне – знову йде. Здогадуюся, що мешкає він десь на Загребеллі, бо побачити його можна то на Мазепи, то на Михалевича, то в Гідропарку. Якось я почула його в сусідньому дворі: він старанно та гарно співав якусь російську ліричну пісню. Коли замовк – вклонився, а як випростався, то гукнув:

         - Будь ты проклята, Олегова, шалава! – Пхе! – і попрямував далі.

      До людей він мирний, але може зненацька втупитися в жертву колючим поглядом й обізвати її різними некрасивими словами. Полюбляє пиво і не любить, коли бажаного сорту немає у продажу. За це нещасливу жінку за прилавком може обсипати довгим списком епітетів: «Ти стара очката комуністична відьма!». Буває, деколи набереться і ночує там, де бачить, але цей мужчина виконує важливу соціальну місію: збирає по місту макулатуру, склотару і металобрухт.

          Та інші        

Кого в місті кожен пес знає, так це «пані Зьомбу». Дуже любить ця ексцентрична жіночка собак: масово їх годує. Один із її хвостатих улюбленців став нам «зятем»: полюбився з нашою хатньою пекінескою і від цього союзу народилося четверо цуценят. Хоча серед двоногих мешканців міста рудоволоса, дещо огрядна, комунікабельна пенсіонерка в окулярах не така знаменита, як Альбіна, але для мікрорайону «Дружба» вона – пам’ятка місцевого значення.

       Є ще худорлявий молодик, котрий у літню пору курсує містом з голим торсом, у міні-спідниці та рожевих леггінсах. Іноді його мужні груди прикриває коротенький топ такої ж гламурної барви. Поява хлопця біля Кооперативного технікуму чи біля Політехнічного неодмінно збуджує посмішки та неприхований інтерес міщан до його викличного образу, але по суворому обличчю юнака видно: йому не до розмов. Натомість свій соціальний протест він виражає у письмовій формі: вбрання хлопця рясніє політичними гаслами і написами на кшталт «нет абортам».

      Місцеві диваки, всі ці персонажі щоденних пліток, викликають в душі сум’яття, суміш зі зневаги, сорому, цікавості та побоювань, але коли не зустрічаєш їх тривалий час, то починаєш і скучати, і хвилюватися: що з ними, як вони, де вони? Де бабуся з котами біля «зеленої» церкви? Де безногий каліка у вишиванці з інеєм на віях? Ці слабі беззахисні, як діти, і яскраві, як голлівудські зірки місцевого масштабу.
       І якщо щось і додає цьому провінційному місту колориту, то це точно не кольоровенька бруківка на головній площі, а саме їх присутність.

27.02.2015