Що треба обов'язково скуштувати в Стамбулі: з Боспору - до столу!

Місто, аби мені сподобатися, повинне мати воду - річку, озеро, море, океанський берег, на крайняк. Другий критерій - небагато людей. Стамбул омивається двома морями, але це найбільше місто Європи, тому мав би бути безжально викреслений зі списку облюбованих мною місць. Проте люд тут якось рівномірно і розмірено розсяний, тут немає того похмурого натовпу, який суне на тебе з метро в Києві о восьмій ранку.
А ще Стамбул ідеально підпадає під третій критерій - місто має гарно пахнути. Тут розливаються пахощі солоної прохолоди протоки, аромати квітів і парфумів, п'янкий запах прянощів з Єгипетського базару і смачної їжі.

рекомендую зайти в забігайлівку "Алі-баба" в районі Топхане. Турецький кітч, який зацінили найбільш високопоставлені особи країни та її гості, радує тим, що тут на столах завжди є свіжі черешні, полуниці, виноград чималих розмірів + різні горішки. А на стінах - у тому числі, прапори України

будете в Стамбулі - запитайте, як називається цей горіховий напій, дуже смачний, а то я забула.

Отож, короткий список того, що треба обов'язково скуштувати на березі Золотого Рогу.

1. Балик.
(Б)алик - це не м'ясо, як у нас, а риба. В Туреччині взагалі все по-турецьки: баба - це тато, карпуз - не гарбуз, а кавун, а кавун - це диня і так далі.
Отож, як будете гуляти по Галатському мосту (а це найдовший риболовецький міст в світі), то не стримуйтеся від спокуси скуштувати рибний сендвіч в одній із плавучих кафешок в китайському стилі. Смачніші рибні сендвічі готують хіба в Нідерландах (там з найніжнішим оселедцем), але тут рибку подають свіжозловлену. Свіжу булочку треба щедро поливати лимонним соком і облизувати пальчики.
2. Лахмаджун - це турецька піца. Це плоский млинець, присипаний купою спецій, які створюють такий смак, що ти думаєш. ніби їси і м'ясо, і помідорки... Дуже смачно. Продають в ресторанах (маленькі), можна замовляти в забігайлівках чи купити на вулиці в районі Султанахмет.

3. Кумпір - це унікальна страва, від якої Лукашенко кусає лікті. Береться величезна картоплина, виймається середина, пюре вимішується з маслом, утрамбовується, а зверху накладається велика купа різних начинок - горошок, м'ясо, капуста, морква, ще щось. Їсти таку картоплину можна і на обід, а потім ще й на вечерю. Продається не всюди, точно є в районі залізничного вокзалу. Коштує десь від 5 до 10 лір, але воно того варте.




4. Іскандер-кебаб - коронна страва турецької кухні, ягнятина на подушці з картоплі, полита сметаною. Ніколи не думала, що м'ясо можна їсти зі сметаною (це не зовсім сметана, це щось молочне. як вершки), але дуже смачно.









5. Салеп - це солодкий, подібний на молочний, кисіль, який розливають на вулицях зі смішних пузатих чайнико-самоварів (декотрі продавці носять його на спині, і розливають через плече з трубочки). Готується з кореня оріхдеї. Коштує 2-3 ліри, добре зігріває.













6. Вафлі в Ортакьої. Ортакьой - це фешенебельний район Стамбула з найкрутішими ресторанами і клубами міста. Тут продають величезні вафлі, начинені шоколадом і фруктами. Потренуйтеся їсти великі порції перед тим, як вирушати до Ортакьоя.

7. Свіжий гранатовий / апельсиновий сік продають практично на кожному кроці, коштує від 1 до 3 лір, просто перед вами спеціальним пресом вичавлюють 2-3 фрукта у склянку і ви споживаєте чисті вітаміни.

8. Чорба - гострий турецький супчик. Якщо хочете зігрітися або вберегтися від гастриту.


9. Рахат-лукум та пахлава
Солодощі - це те, чим славиться Туреччина. На будь-який смак. Очі розбігатимуться від асортименту в магазині "Кошка". Але ви зберіться з силою волі та купіть щось собі і близьким. Пахлава - це не слойка з медом, як у нас продають на пляжах, а маленькі тістечка з горіхами. Рекомендую - "пташине гніздо".


10. Дондурма - це фантастичне морозиво з козячого молока. Продаж цих холодних ласощів - справжній ігровий ритуал, який необхідно пережити. Має незвичну тягучу консистенцію, яка досягається тому, що в морозиво додають товчений корінь орхідей.Через виробництво традиційного морозива орхідеї опинилися під загрозою, і я чула таке, що додавати їх заборонили. Тим не менш, смак дондурми не змінився. Якщо будете гарно посміхатися, продавець у традиційному турецькому вбранні пригостить вас морозивом просто так. Інакше доведеться викласти 2-3 ліри.

11. Яблучний чай в ідеалі мав би робитися з сушених яблук, на практиці його розводять з пакетика з кольоровим порошком. Але це нікого не спантеличує, бо чай тут п'ють постійно і масово. Вам пропонуватимуть випити чаю в магазинах і на базарі. Спеціальні продавці розносять його в неповторних тюльпаноподібних маленьких скляночках на білих блюдечках з червоними плямками (традиційний орнамент), по п'ять чашечок на підносі.



12. Каву в кафе "П'єр Лотті"
Хоча це турки навчили нас пити каву, і саме тут у 1475 році відкрилася перша кахвехане (каварня), їх кава не така вже й смачна, але пити її треба. Коли поїдете в найбільш святий район Стамбула - Еюп гуляти з котами по кладовищу, то неодмінно купіть собі закручений картопляний чіпс і квиток на підйомник, котрий відвезе вас на вершину гори. Там є малесенька і багатолюдна кав'ярня П'єр Лотті, де обожнював проводити час однойменний французький журналіст, закоханий у Стамбул. Попийте там кави - чисто символічно, споглядаючи чарівний краєвид. Коли завершите цей ритуал, переверніть чашечку і покладіть на денце свій перстень. Потім зазирніть у чашку і спробуйте розгадати по малюнку, що вам віщує доля.







13. Сіміт - це бублик з кунжутом, який продається практично на кожному кроці (вранці) і коштує 1 ліру. Розносять їх на колоритних червоних візочках не менш колоритні, поважні турки.



14. Смажені каштани солодкі на смак, добрі тільки поки теплі, тому не зволікайте. Не пробуйте смажити наш кінський каштан, він гіркий.

15. Айран - це кисломолочний, освіжаючий напій на основі йогурта, корисний для травлення і настрою.

Не омину увагою типову домашню, холостяцьку страву - менамен - це яєшня з додатками усього їстівного, що є в холодильнику. Застережу проте не пробувати свіжозірвані оливки з дерев! Вони дуже терпкі та гіркі! Але лаврового листа додому можете набрати.

Додати до цього списку "хітів" турецької кухні можна бастурму, кофте (м'ясні кульки), донери (шаурма), ракію, пиво "Ефес" - кажуть, найгидкіше пиво в світі, розмаїття смаженої риби, тесті-кебаб (запечене в горшечку м'ясо, який господар помпезно розбиває у вас на очах, але у вас вже й так слинки течуть.

Приємного вам апетиту в Стамбулі!

На Цареград! Як поїхати в Туреччину

У нас чомусь - СтаМбул

Ви начиталися Ельчіна Сафарлі і тепер марите солоними сльозами Боспору? Не дає спокою слава Роксоляни? Хочете відчути себе володарем Азії та Європи?
Якщо ви вирішили відвідати Туреччину, у вас на це має бути небанальна причина.
Я ж кажу вам - їдьте.
Потрапити на батьківщину танцю живота можна кількома шляхами.
Один із них - переродитися в котромусь із минулих життів в євнуха чи дервіша (особисто не пробувала, рекомендувати не можу).
Можна доплисти на паромі, який відчалює двічі на тиждень з Одеси (Іллічівськ), але на подорож ви тоді потратите день-півтора і від 160 до 300$.
Я вирішила летіти літаком, і то мав бути мій перший політ (на дворі стояв 2013 рік). Так сі стало, що вилітала я одразу на другий день після свого випускного в університеті.

мій перший політ

Над Чорним морем

Червоні дахи Стамбула

Квиточки рекомендую купувати в інтернеті, бо агенції хочеш-не хочеш, а додають свої збори.
Якщо раніше брали квитки на bravoavia чи tickets.ua і маєте там знижки - дивіться там. Я вирішила купувати прямо на сайті авіакомпанії "Пегасус" - flypgs.com. За моїми спостереженнями, тут найдешевше. Завчасно купуючи, можна заплатити 50-60$ з вильотом зі Львова в обидві сторони. Тільки будьте акуратні, знімайте галочки з додаткових послуг, які там пропонуються - типу обіду, більшого багажу чи вибору місця на борту.

В "несезон", зрозуміла річ, квитки дешевші. Хочу зауважити, що з України літає також "TurkishAirlines", котрі серйозно заганяються з цінами.

купуйте квиточки на flypgs.com

"Пегасус", цей крилатий кінь - це зручні нові невеличкі літаки і до того ж дуже доступні перельоти всередині самої Туреччини (12$ заплатила за рейс Стамбул - Ізмір і ні разу не пожаліла).

аеропорт Ізміра

Єдина можлива незручність - що прилітає він не в аеропорт Ататюрка, а в Сабіху Гокчен, котра знаходиться дещо далеко. Проте! Ніяких проблем з доїздом немає! 

аеропорт Сабіха Гокчен

Ви приземляєтеся, проходите паспортний контоль (віз в Туреччину для щасливих власників українських паспортів не треба!) і на виході з аеропорту вас чекають великі автобуси від "Havatash bus", котрі за 8-12 тур. лір довезуть вас красивими мостами і гладкими дорогами до площі Таксім.

Проблем з обміном валюти немає, це без комісії можна зробити прямо на летовищі (курс минулого року був 1 ліра = 8,5 грн).

Застерігаю вас - будьте обережні з таксистами у Стамбулі, вони неабиякі пройдисвіти.

всі таксі у Стамбулі - жовтого кольору

 Громадський транспорт древньої столиці також не надто лояльний до бідних туристів. Першого разу як я була там, то умудрилася всюди ходити пішки, окрім однієї поїздки на пляж Йошилкьой (в автобусі контролерів не спостерігається, за мене заплатив якийсь добряк з проїздною карточкою - я чесно думала, що квиток можна придбати вже в салоні автобуса. Як виявилося - ні, але автобуси там швидкі і комфортні). Коли була взимку, то каталася на метро. Щоб зекономити, також купуйте проїздні карточки (в районі 12 лір).

новий термінал Львівського міжнародного аеропорту імені Данила Галицького 

Сподіваюся, добирання до Львова не викличе у вас труднощів. Там із залізничного вокзалу ходять до Любінської маршрутки, навіть тролейбус. Головне - не переплутайте старий термінал з новим - імені Данила Галицького.

Приємного польоту!

Брати чи не брати [участь у конкурсах]: гайд для тих, хто хоче перемагати

Ніщо так не тішить нашу самооцінку як кипа грамот, дипломів і галерея відзнак включно з кубками та медалями на стіні. Разом з цим, ніщо інше так само яскраво не засвідчує нашу компетентність, професіоналізм, майстерність, якщо не талант, нашу організованість, вмотивованість та цілеспрямованість. Тому у достатньо впевненої в собі молодої людини рано чи пізно з'являється непереборне бажання випробувати себе у конкурсі.

Останнім часом складно навіть відстежувати всю інформацію про можливості для молоді - настільки її багато. Разом із цим, значно почастішали випадки, коли конкурси відміняються, бо бракує коштів, коли організатори виявляють свою непорядність чи нехлюйство щодо проведення змагання, коли пагони корупції розквітають на чистому полі незалежного експертного оцінювання. 

Є одна проста порада: не хочете розчаровуватися - не беріть участі. Але так ви ніколи не переможете. 

Ця публікація про те, як ще на першому кроці до участі у конкурсі вберегти себе від розчарувань. Одразу застережу: мова не йтиме про розіграші за "лайк/репост", а про ті літературні, митецькі, наукові тощо проекти, де оцінюватимуть ваші зусилля і реальні знання та вміння. Певною мірою наступні тези підходять і щодо заявок на участь у тренінгах, семінарах, конференціях, програмах, тощо.

На що потрібно звернути увагу, перш ніж схопитися за голову, пензель чи перо і кинутися готувати роботу на конкурс? Я виділила 6 головних аспектів.

Історія конкурсу. Поцікавтеся, як давно цей конкурс проводиться. Щоправда, навіть Нобелівська премія не застережена від скандалів, проте відгуки учасників попередніх років, статті в інтернеті допоможуть оцінити адекватність конкурсу у всіх його вимірах. У щорічних конкурсів зазвичай вже добре налагоджена організація, процедура відбору, враховані попередні помилки (які неодмінно у всіх бувають).

Організатори. Ви повинні розуміти, коли берете участь у конкурсі, що ви насправді є інструментом для піару організаторів: ваші твори, ідеї, ваше ім'я та обличчя організатори використовуватимуть, аби розкрутитися. Особливо що стосується нових громадських об'єднань, спілок, фондів тощо, котрі часто якраз й ініціюють такі конкурси для того, щоб заявити про себе якомога ширшій аудиторії. Буває, що організація хоче закріпити за собою хорошу репутацію: методика оцінювання конкурсних робіт прозора і зрозуміла. є зв'язок з координаторами конкурсу - тоді боятися нічого. Але трапляється, й від цього важко вберегтися, що конкурс роблять "під" якусь політичну, релігійну, бізнесову, не до кінця зрозумулу "тему" і на учасниках лише накручують собі популярність (лише і більш нічого). А буває, що організація нова і просто ще немає достатньо досвіду для того, аби провести конкурс належним чином.

Просто дивіться, хто є організатором (політична партія, торгова марка, релійна секта, секс-шоп, державна установа, школа..), наскільки вони мають стосунок до теми конкурсу і робіть висновки. 

Якщо організатори конкурсу не викликають жодних підозр, про всяк випадок, зверніть увагу, хто є партнером проекту і його спонсором - відомо ж-бо, хто платить - той замовляє музику. А вам треба знати, під чию дудку ви будете танцювати.

Журі. Дізнайтеся, хто і як оцінюватиме ваші роботи. Кваліфіковані експерти чи такі ж студенти/школярі, як і ви? Самі організатори? Останній випадок є небажаним, бо тоді дуже просто організувати конкурс під якусь конкретну особу, котра в результаті й збере всі лаври, а ви залишитеся лише "масовкою". Не беріть участь у такому конкурсі, якщо, звісно, ви не є тією конкретною особою. Однак й у такому випадку бувають приємні винятки, в будь-якому разі зважайте на те, скільки зусиль ви вкладаєте в конкурс. Просто надсилаєте готові вже давно роботи чи творите щось нове, що займе у вас час та старання.

Найкращий випадок - коли котлети окремо і мухи - окремо. Тобто, тоді, коли організатори залучають / наймають професійне журі, котре оцінюватиме зашифровані роботи.

Умови проведення. Уважно прочитайте умови проведення конкурсу. Насамперед, для того, аби  не пропустити дедлайн подачі робіт. Все має бути чітко, зрозуміло, достаньо деталізовано, грамотно написано. Не беріть участі у конкурсах, де є грошові внески. Навіть якщо (тим паче, якщо!) ці внески дуже малі, а приз - надто вже привабливий. Поки що в Україні я не багато зустрічалася з такими конкурсами, але от за кордоном вони досить розповсюджені. В кращому випадку - це просто лотерея, а не справедливе оцінювання, в гіршому - "кидалово". Якось я подала статтю на конференцію (не побоюся розкрити інтригу - від ГО "Інститут суспільних ініціатив"), де автор найкращого матеріалу мав отримати 100 євро. Відповідно, публікація оплачувалася авторами. Вже минуло 10 місяців і багато відмовок від ініціативних організаторів, але я й досі не знаю, хто став тим щасливчиком. Та, принаймі, маю збірник на руках.

Організація.  Хороші організатори швидко та ефективно комунікують з учасниками, не ховаються, завчасно попереджають учасників про важливі моменти, надають наперед якомога ширшу програму дій (етапи конкурсу, графік проведення, перспективи на майбутнє), цінують ваш час, піклуються про відшкодування витрат на дорогу, ваш комфорт та харчування. Погані організатори вдають, що не отримали твого листа, заявки, не відповідають на дзвінки, ігнорять твою роботу (зі мною таке траплялося двічі, друзі кажуть, що і їх теж, бувало, "динамили").

Призи. Для багатьох цей пункт мав би стояти на початку. Можливо, це й логічно, - ми оцінюємо, наскільки винагорода вартує тих зусиль, яких ми докладаємо; вирішуємо, чи є шанси на перемогу, врешті, отримуємо мотивацію, - і перед очима, ніби в того віслюка, з'являється солодка морквина заохочення. Але принцип "головне - не перемога, а участь" діє навіть тут. Не пишіть/творіть/малюйте роботу на конкурс, якщо не відчуваєте, що не дізнаєтеся / не оволодієте у процесі нічим новим, не отримаєте задоволення, не зможете використати напрацювання у подальшому. 

Незалежно від того, перемогли ви в конкурсі чи ні - діліться своєю роботою. У соцмережах, у своєму блозі - так ви маєте шанс не лише отримати похвалу і підтримку друзів, але й корисні зауваження, коментарі, котрі допоможуть у майбутньому вдосконалити себе і свою працю.

До слова, зараз, коли за плечима у мене вже десятки конкурсів, шкіл і програм, я можу сказати, що ціннішими часто виявляються не матеріальні призи чи грошові премії, а позитивні емоції, здобуті знання, корисні чи просто цікаві знайомства (всі знайомства корисні, якщо вміти їх використовувати).

Не бійтеся спробувати вперше. Не бійтеся програти - тут точно корову не програєш! Програти у таких конкурсах неможливо, можна просто не виграти, та й це нічого не значить. 

Не бійтеся знову спробувати після невдачі. Не бійтеся знову спробувати після перемоги. 

Свіжих ідей вам, натхнення, творчості та удачі!

Якщо ви можете вказати на ще якісь "тривожні дзвіночки", поділитися своїм негативним /позитивним досвідом - зробіть це в коментарях!

Чому Україні потрібна нова Конституція?

есе-фіналіст Всеукраїнського конкурсу https://nashepravo.org.ua/

Конституція – єдиний порятунок.

Б. Акунін

Діюча Конституція України – багато у чому декларативний документ (тим паче, що в її основу покладено Декларацію про державний суверенітет) – такий собі «костюм на виріст». Адже коли частина норм Основного закону де факто не діють (визначення України як соціальної держави, заборони розташування іноземних військових баз…), це підриває його авторитет і довіру суспільства.

Передбачалося, що з часом українське суспільство «виросте» згідно з конституційною «програмою». Та ось пройшло практично 20 років, і ми дійсно виросли, навіть переросли себе. Але за цей час костюм став… немодним.

Упродовж цих двох десятиліть було кілька спроб щось змінити у «фасоні» Конституції. Кожен президент з різним успіхом намагався її перекроїти «під себе» (таких спроб було п’ять). Проте нагальних і виправданих змін до Конституції є настільки багато, що «перешивати» наш Основний Закон немає сенсу: необхідно запропонувати нову модель. Різні проекти конституційних перетворень вже тривалий час обговорюються. Пора втілити їх у життя. Причому жодні зовнішні обставини не мають стати перепоною. Війна – не виправдання відсутності реформ, а додатковий стимул!

Останні зміни до Конституції, схвалені Верховною радою 31 серпня 2015 року, хоча, певною мірою й відображають інтереси соціуму, але прийняті під зовнішнім тиском, а не з внутрішньої потреби, що дискредитує запити суспільства на децентралізацію і розширення місцевого самоврядування, перетворює їх на предмет торгу. Що б нам не радили «приміряти» на себе європейські чи заокеанські політики, Україна потребує «індпошиву» й українська нація здатна стати дизайнером своєї Конституції (хіба не Пилип Орлик був одним із перших, хто створив її?). Причому ця конституція буде написана не провладними юристами і політиками, а громадськістю та експертами, і мати дійсно характер суспільного договору, а не «державного дарування». Отже, кожен зможе зробити свій «стібок» та відчути відповідальність державотворення.

Це буде сворідний державний «краудсорсинг», на зразок Ісландського прецеденту: завдяки інформаційним технологіям ХХІ століття з відносно невеликими затратами можна реалізувати участь кожного громадянина у прийнятті політичних рішень. Скажете, в Ісландії це стало можливим, бо її населення удесятеро менше, ніж в України, – але це лише шанс зробити нашу конституцію удесятеро кращою!

Нова конституція України повинна бути написана проактивними людьми, обізнаними у глобальних тенденціях, котрі в сучасному мінливому світі орієнтиром обирають новизну (так, вона повинна закріплювати норми, що стосуються електронного врядування та голосування, прозорості доступу до робочих документів влади…).

«Червоною ниткою» нової конституції повинна залишатися ідея демократії,

принесена, як рятівна нитка Аріадни, на українські землі ще у VIII ст. до Р. Х. її «авторами» – грецькими колонізаторами. Завдяки внутрішньому прагненню українців до народовладдя, вона проявилася у таких суспільно-політичних явищах як віче, громадське врядування, міське самоуправління, козацька вольниця, Центральна Рада тощо. Природно, що й перша конституція незалежної України як вершина шляху до побудови правової держави та результат тривалої і клопіткої роботи юристів і політиків, була високо відзначена фахівцями, Венеціанською комісією та схвально зустрінута суспільством.

Однак багато у чому вона була породженням не суспільного консенсусу, а компромісу між президентом та прем’єр-міністром, між законотворцями і лівими силами. Її творці, навіть якщо були опозиціонерами до радянської системи, залишалися вихідцями з неї. На останніх виборах до Верховної Ради українці сформували парламент, до якого вперше не ввійшла комуністична партія. І це лише один, хоча й дуже показовий, з цілої низки фактів, котрі свідчать про радикальні зміни в українському суспільстві з 1996 року.

Для запобігання авторитаризму Україні як пострадянській державі необхідно зберегти парламентсько-президентську республіку. Позитивним стане створення системи поміркованого бікамералізму, що жодним чином не суперечить засадам унітарності, а лише посилюватиме систему стримувань та противаг як між різними гілками влади, так і в парламенті. Верхня палата (сенат) обиратиметься прямо з представників регіонів за мажоритарним принципом і стане запобіжником олігархізації усього законотворчого та процесу державного управління, надмірної мультипартійності, враховуючи, що сучасні партії України (а їх є аж 242!) направду не захищають інтереси різних прошарків населення та стратегічного розвитку країни. Нижня палата обиратиметься за пропорційною системою за відкритими списками. Причому депутатський корпус повинен бути скорочений, а недоторканість – скасована.

Ці конституційні нововведення матимуть свій ефект тільки за успішної реалізації адміністративної та реформи місцевого самоврядування. Замість неповоротких бюрократичних державних адміністрацій, основна функція яких зводиться до підтримки президентської вертикалі влади, повинні працювати урядники. Громади на місцях – нарешті одержати більше повноважень.

В сучасному рухливому, інтегрованому світі заборона подвійного громадянства чи  участі держави у політичних блоках виглядає анахронізмом. Державний статус англійської мови забезпечить реальне стимулювання вивчення мови міжнародного спілкування в країні і зробить її громадян відкритими до світу та більш конкурентоздатними.

Противники зміни Конституції наполягають на тому, що основний закон повинен створюватися «на віки». Однак давність не є еволюційною перевагою, навіть «старожилка» – конституція США – залишається чинною упродовж 228 років завдяки тому, що є «живою».

Конституція народу, який довів свою силу, хоробрість і готовність до змін на Євромайдані та у протистоянні ворогу, повинна бути атлетичною!

Шляхи, які нам належить пройти

есе на конкурс "Філософія сходження"

Складно написати есе на тему самовдосконалення людини, не перетворивши його у звалище цитат з мотивуючих сторінок у соцмережах. Однак багатозначність поняття "сходження" народжує поліфонію думок, які я зроблю спробу озвучити, позаяк філософське знання саме по собі є плюралістичним.

Перша асоціація зі словом «сходження» –  підкорення недосяжних гірських вершин, здолання перевалів, тривалий і виснажливий шлях, у кінці якого – розпростерте зоряне небо, полярне сяйво, світло в кінці тунелю, цілий світ біля ніг.

Вочевидь, сходження має два виміри – фізичний та метафізичний. У другому сенсі це – шлях вдосконалення, процес досягнення своєї високої цілі, подолання негативів, недоліків, внутрішніх бар’єрів і нав’язаних ззовні перешкод.

 Проте сходження – це вектор. Сходити можна вгору, на пік і донизу, в долини, каньйони, печери, до глибин розуму, у сутінки свідомості, до самої суті та знову підійматися на поверхню, над поверхнею речей, над поверхневістю, над буденністю; тягнутися до висоти духу, почуттів, інтелекту. Сходитися можна з людьми, і зустріч може стати мандрівкою душі.

Питання полягає у тому, як збігаються, як, скажемо, сходяться ці два виміри сходження? Або, простіше, чи можливо здійснити сходження без сходження з дивану?

Подорожі стали новою релігією сьогодення, мандрівники – кумирами, тревел-блоги – священним писанням, а штампи в закордонному паспорті, рюкзаки, намети і кредитні картки – предметами культу. 

Якщо ти не в дорозі – ти не в тренді. Це не дивно, адже дві канонічні іпостасі людини у глобалізованому світі – це турист і терорист. Однак я знаю десятки персонажів, котрі хизуються горами прочитаної літератури про подорожі, стверджують, що люблять подорожувати, але ніколи не виходили далі території бюджетного готелю в Єгипті. І навіть таких, кого розчаровує подорож Європою, бо «гуляш був несмачним». Мода на мандри слугує прикриттям для того, що насправді більшість людей занадто малі для подорожі. Рух думки по-правді не потребує руху: такі філософи минулого як Сократ, Піррон чи Кант взагалі намагалися не виїжджати за межі своїх міст і уникати мандрів.

Повальне захоплення мандрами певною мірою нівелює значення подорожі-сходження. У погоні за миготливими селфі зі знаменитими краєвидами втрачається суть мандрів, де справжня мета – не точка на карті, я новий погляд на життя, якщо хочете, нове «я». Частина людей вирушають у путь з метою знайти себе, хоча якби далеко ти не їхав, втекти від себе не вдасться. Подорож творить нас. Навряд чи навіть подорожі мають ціль (ціллю не є кінцевий пункт призначення). Подорож – це як секс, де важливо отримувати задоволення від процесу, хоча дехто й думає, що головне – це результат.

   А тепер прочитайте цей абзац, заміняючи слово «подорож» словом самовдосконалення, – і він не втратить сенсу.

Сходження немає кінця, немає фінальної точки. Коли ти, здавалося б, досягаєш вершини, за піком повинна з’явитися нова височина, інакше людину огортає пустка. Вакуум, котрий необхідно чимшвидше освітити маяком нової мети.

Проте якщо сходження – безстроковий процес, причому сповнений зусилля, наруги, бо ж найбільша перемога – перемога над собою, то людина, що обирає шлях самовдосконалення – приречена відчувати втому від Сізіфового труда, розчарування від неможливості досягти бажаного ідеалу. Сходження – це приреченість людини на усвідомлення своєї недосконалості та нікчемності, а разом з тим – сили робити вибір і боротися. Можна «прогнутися під цей світ» і плисти за течією, але зміст – у цій боротьбі над власними недоліками, заздалегідь приреченій на поразку, котра, втім, не позбавлена сенсу.

Парадоксально, але сходженням може бути й падіння, й відступ, крок назад і той момент, коли здорова людина, зламана недугою, сідає в інвалідний візок, - коли мова йде про осмислення, осягнення, сходження до вершин людського духу. Правильний шлях пролягає під позначкою «вихід із зони комфорту / на себе».

«Ти – це шлях, який ти обираєш», – твердить реклама турецьких авіаліній.

Все є шляхом, буття є шлях, дао – вчить давньокитайська філософія. Кому про це говорити, як не народу, котрий торував Великий шовковий шлях? Але бродіння по світу не обов’язково завершується закипанням сірої речовини і перетворенням свідомості у вино, що в ньому десь розчинена істина. Сходження починається не з першого кроку, а з потреби зрушити з мертвої точки. «Існує мета, але немає жодного шляху. Те, що ми називали шляхом – зволікання», - цитую  Франца Кафку.

Мабуть, відповідь у тому, що сходження – це також з’єднання, сполучення. Як із двох ліній твориться кут, із трьох – геометрична фігура – тобто, твориться цілісність, так в одній точці, буває, сходяться лінії долі. Сходження - це сполучення реактивів – людини та зовнішнього середовища, – при який народжується якісно нова речовина.

І нехай наша планета завдяки пришвидшенню передачі даних мережею Інтернет і зростанню потужностей реактивних двигунів у літаках із кожним роком стає все меншою, на ній все одно залишаться простір для самовдосконалення і шляхи, які нам належить пройти.

Двері: не такі прості

Я люблю двері. Передруковую свою статтю з"Тернопільської липи" (яку я теж люблю), бо там зникли фотографії

Співучі  двері,  сивий  явір, 

старий,  мальований  поріг. 

Так  залишилися  в  уяві 

місця  дитячих  днів  моїх…

Богдан-Ігор Антонич «Елегія про співучі двері»

Ми щодня зазираємо їм у вічі, але не бачимо їх. Ми потискаємо їх ручки, часто без належної поваги. Не зважаємо на них, проходячи крізь, та якби їх не стало – погодьтеся, це не минулося б непоміченим.

«Від себе» і «до себе» – два звичних напрями. «Відчинено» – «зачинено» – дві зрозумілі опції. Все просто, як у людських душах.

Та двері не такі прості, як мовиться у народній приказці і як видається спершу. Спробуйте зупинитися на мить у круговерті буднів та подивитися на двері баранячим поглядом – наче на щось нове та небачене раніше. Бо ж запитання: «а що там, за тими дверима?» є синонімом цікавості та прагнення до незвіданого.

Все розпочинається із відкритих дверей, і театр теж. Вони – наче портали у інші світи (за дверцятами шафки крився вхід у казкову Нарнію).Не швейцар, а вони надають нам пропуск у будь-куди, іноді сварливо порипуючи при цьому.

Ще в сиву давнину, а точніше – у кам’яному віці - двері стали порталом у інший світ, кордоном між зовнішньою суєтою та внутрішнім спокоєм і безпекою дому. Хай спершу це були уламки скелі, потім – шкури тварин, але вже тоді двері були уособленням дихотомії світу. Двері як двері – в сучасному розумінні слова – з’явилися у Древньому Єгипті три тисячі років до народження Христа. Вони означали «поділ простору».  А далі всюдисущі греки, які не вигадали тільки те, що потім замість них вигадали французи, стали використовувати балки та косяки, «дверну коробку», петлі та стержні, вдосконалюючи невгамовний рух дверей вперед-назад. …Змінювався спосіб життя та помешкання. І двері змінювалися в ногу із часом: набирали масивності та міцності, вже в бронзовому віці їх стали відливати з металу. Двері посадили на замок… чи то пак, навпаки – замок на двері, аби закріпити їх функцію оберігати та захищати.

До того ж двері несподівано стали відображенням обличчя господаря. Розкішна фурнітура красномовним мовчанням говорила про заможність власника дому, і за простим дощатими дверцятами ніхто не сподівався побачити вишуканий інтер’єр.

Старі та нові, металопластикові та дерев’яні двері століттями моляться своєму богові – дволикому Янусу… Що вони просять? Хорошу погоду? Кілька крапель масла чи нову колодку? Чи аби хто-небудь, окрім набридливих та меркантильних продавців зі «Світу дверей», звернув на них увагу?

Щодня їх пороги пересікають десятки людей… І двері знають кожного з нас, як облупленого: наш розмір взуття, нашу манеру натискати на дзвінок і входити у приміщення. Але чи зможемо ми впізнати рідні двері дому, роботи, поліклініки без адрес і вказівників?

Двері мають свій характер: одні, як шанобливі матрони, оббиті дерматином, інші – легковажні скло-пластикові підлітки, маститі двері банку і трухляві двері-старигани без пенсії та спочинку… Двері без клямки і без кількох клепок, розхлябані, нехлюйські, розпущені та доглянуті й підтягнуті.

Двері, що ляскають язиком, які, маючи усе для усамітнення, ніколи не можуть залишитися наодинці… Стукайте і вам відчинять.

Наш невеличкий фото проект із серії «Тернопіль, який ми не помічаємо» вихоплює із рутинної реальності стулки дверей із самого серця нашого міста. Зустріли знайомих?

Українська нація як уявлена спільнота

         Коли б мандрувати басейном річки Конго, то десь там ми мали б натрапити на чорну жирну пунктирну лінію екватору. Насправді ж там – гарячі африканські піски, а з орієнтації на місцевості – хіба GPS та зоряне небо. Екватор видається мені ємкою аналогією нації як уявленої спільноти.

Екватор – уявний, але уявний в умах всіх, хто бодай трохи знається на географії чи крутив в руках глобус. Якщо ж дитині сказати «екватор» хто зна’, які асоціації у неї виникнуть і чи виникнуть взагалі. Тільки після докладного пояснення, чадо здатне уявити собі нульову паралель. Отже, екватор постає мисленнєвим конструктом, створеним у кінці позаминулого століття: тоді учені домовилися про використання єдиної системи координат. Далі через просвіту та шкільну освіту, атласи і контурні карти це знання просочилося у широкі маси. Як результат – екватор є уявленою реальністю. Є різниця між фікцією, ілюзією та абстракцією.

Подібне трапилося із українською нацією. В період, званий національним відродженням, у суспільстві «попів та хлопів» серед мізеру «еліти» поселилася чи виникла ідея творення нації. А далі – справа «Просвіти» і політінформації заразила цими спорами ширші верстви суспільства…

Спробуємо по-порядку виявити, як Андерсонові передумови виникнення нації та й власне умови проявлялися на українському ґрунті.

Пан Бенедикт стверджує, що нації утворились у XVIII–XIX сторіччі. Це час, що зветься в історіографії «національним відродженням», – хронологія для української ситуації співпадає. «Народження» націй сповили друкарський капіталізм, занепад латини та загадкове формування нової концепції часу тощо.

Як тут не пригадати, що з Україною пов'язаний першодрукар Швайполь Фіоль і що сюди від лихої долі прибув з московських земель Іван Федоров. У 1798 році завдяки таланту Котляревського з’явилася перша книга народною мовою, а вже у 1848 році зійшла і «Зоря галицька» - перша українська газета. Слідом за Вікліфом та Лютером національною мовою Святе Письмо переклав Пантелеймон Куліш. Тиражі щоденної газети «Діло» доводять, що преса-таки стала рупором, який зі спільноти читачів творив носіїв ідей нації.

Розвиток книговидання та поява перших ЗМІ відбувалися паралельно із десакралізацією офіційних мов: на наших теренах вмирала латина і т. з. старослов’янська. Натомість з язичія і поліфонії діалектів викристалізовується літературна українська мова.

Яка-не-яка урбанізація, повільний злам феодальних порядків, а головно – технічний прогрес - виривав «українців» із циклічного часовороту, відкриваючи нові перспективи. Наприклад, отримавши освіту, син селянина міг зламати сансару служіння землі, виїхати до міста, ще трохи довчитися в університеті і стати адвокатом (а перший адвокат-українець постав в історії у 1882 році). В той же час його батько, вдосконалюючи сільськогосподарський процес, вигравав час для того, аби посидіти при гасовій лямпі і почитати надіслані нащадком газети. Такі поодинокі нотки творили тональність розвитку суспільства.

Таким чином, всі формальні ознаки, всі передумови творення нації присутні. Залишилося лише її створити. Хто – творці української нації? Своєрідна самоіронія, що саме греко-католицькі священики і вихідці з уніатського духовенства на західноукраїнських землях витворили націоналізм – світську релігію. В Російській імперії цю місію виповнили українські «креоли»-першовідкривачі. Якщо розглядати українські землі як колонію, а така думка доволі розповсюджена, то російські чиновники-дворяни, а частіше - польські шляхтичі, чи окремі українці на службі у царя чи цісаря, відчуваючи власний провінціалізм, опинилися замкненими в малоросійських кордонах. Не промовляючи вголос, але підсвідомо, вони відстоювали ідею окремішності України, її мови, культури і народу…

 Далі – справа за малим - «віднайти традицію». Зібрані Чубинським у 12-томній «Мудрості віків» перекази були інгредієнтами того борщу, який ми зараз наминаємо за обидві щоки, називаючи давніми українськими звичаями.

         Для витворення нації необхідні були іще свої герої, свої великомученики і святі - їх предостатньо підготували вже на початку ХХ ст. А сам процес вживлення ідеї нації триває по сьогодні.

Здавалося б, усе – розставлені точки над «ї» і зрозуміло, що український націєтворчий процес підпадає під інструменталістську концепцію Бенедикта Андерсона. Але – трошки гнучності у підході – і з таким же успіхом можна довести примордіальність української нації. Критики вважають, що зусиль уяви недостатньо для творення нації недостатньо: «Вважати, ніби зусиль уяви досить для перетворення спільноти на націю, є в найліпшому разі величезною переоцінкою можливостей уяви творити реальні речі» (Олександр Мотиль, «Критика», 2000, ч.10). Це лише доводить, що платонівський ідеалізм живе і процвітає.

У нації кожен бачить щось своє. За великим рахунком, спроби втиснути амебу-націю у прокрустове ложе дефініцій завжди залишатимуться захопливою, цікавою, але малопродуктивною грою ума, що ще кільканадцять десятиліть забавлятиме вчених… А може, і ні.

Бо ж на зміну одним формам уявлень приходять інші: так відійшло на задній план християнське братство і династична єдність, так у свідомості поселяються «Мой мир», «Книга облич» і «Контакти» - віртуальні світи всесвітньої мережі… У цих нових уявлених спільнотах котується інтернаціоналізм та космополітизм. Бо фактор нації зараз є реакційним, консервативним елементом, що лякає спалахами агресії та нетолерантності. Національні історії занепадають, інтегруються та асимілюються, як африканці в українських футбольних командах – це так ж еволюція, тільки в межах націй.

2013 р.