Вітаю себе з перемогою у міжнародному конкурсі Стипендіальної програми Фонду Віктора Пінчука "Завтра.ua"!
Публікую тут своє есе, яке подавала спільно з науковою роботою на 2 етап конкурсу.
Я не говоритиму про екологічні проблеми, не згадаю про падіння моралі, не фантазуватиму на тему техногенної катастрофи, коли людство за найоптимістичнішими прогнозами у майбутньому чекає втілена мрія песиміста, не аналізуватиму економічні кризи. Завтра. Без рожевих окулярів бачиться воно не райдужним. Це якщо слухати політиків: вони обіцяють нам не дожити до пенсії, а упродовж цього нетривалого виживання соромитися бідності і зневажати владу. ЗМІ активно, безапеляційно і всесторонньо нагнітають ситуацію. І схоже, що «Матрицю» й «Валлі» незабаром визнають не художньою вигадкою, а пророцтвом…
Але я, народжена у пострадянську епоху, маю вроджений імунітет до нестабільності, непевності (до всього із часткою «не») та ще й небувало стійкий ген оптимізму. Для мене питання «бути чи не бути?» має однозначно ствердну відповідь. Цікавить: ЯК? Як бути у світі, де гуманістичні цінності формально задекларовані усіма розвинутими державами, а найвищою з них – людським життям – нехтують і жертвують? Чи є взагалі ідеї, за які можна / варто / треба віддати своє життя? Як розв’язати конфлікт, у якому на шальках терезів опинилася ЛЮДИНА та ІДЕЯ? Національні, політичні, релігійні, світоглядні мотиви опиняються вище особистості, коли йде мова про встановлення справедливості. З листування з психологом Володимиром Леві: «Ми живемо у світі несправедливості, звикли до нього і частково пристосувалися. Раз по раз бачимо, як ризикують люди, для яких боротьба за справедливість стала життєвою домінантою і як трагічно складаються їх долі (приклад Анни Політковської). Ми можемо щиросердно захоплюватися цими Дон Кіхотами,…але коли справа торкається наших дітей…». Чи можна мислити глобально, коли твої особисті інтереси порушуються тут і зараз?
Завтра світ не стане справедливішим, і життя в Україні не набуде утопічних рис… Дивлячись на нього крізь вікна Віндовсу, все сприймається притуплено: байдужість – хвороба сучасності. Лікування складне, подібне до праці Сізіфа, – і все ж – єдиноправильне. Бо, як писав А. Камю, «зі справедливістю або співпрацюють, або борються». Пристосуванство – гарна риса у ході еволюції, але вона не для людини ХХІ ст. Свідомість закликає бути свідомим. Своїми щоденними справами, стійкою громадянською позицією, твердими переконаннями – боротися. Будучи впевненим у своїй поразці заздалегідь, ще ніхто ніколи не переміг. На знаменах боротьби будуть образи героїв нашого минулого і сьогодення: княжа звитяга, козацька міць, незламність повстанців, самовіддана праця лікарів, вчителів, натхненна творчість митців, сумлінна робота науковців. Мюнхаузенівський «подвиг з 9:00 до 10:00» – це не іронія, це – приклад для наслідування. А завтра… не слід чекати рішення завтра.
Марічка Юрчак
студентка 3 курсу
історичного факультету
Тернопільського національного педагогічного університету
імені Володимира Гнатюка
Марічка, ти космос
ВідповістиВидалити