Брати чи не брати [участь у конкурсах]: гайд для тих, хто хоче перемагати

Ніщо так не тішить нашу самооцінку як кипа грамот, дипломів і галерея відзнак включно з кубками та медалями на стіні. Разом з цим, ніщо інше так само яскраво не засвідчує нашу компетентність, професіоналізм, майстерність, якщо не талант, нашу організованість, вмотивованість та цілеспрямованість. Тому у достатньо впевненої в собі молодої людини рано чи пізно з'являється непереборне бажання випробувати себе у конкурсі.

Останнім часом складно навіть відстежувати всю інформацію про можливості для молоді - настільки її багато. Разом із цим, значно почастішали випадки, коли конкурси відміняються, бо бракує коштів, коли організатори виявляють свою непорядність чи нехлюйство щодо проведення змагання, коли пагони корупції розквітають на чистому полі незалежного експертного оцінювання. 

Є одна проста порада: не хочете розчаровуватися - не беріть участі. Але так ви ніколи не переможете. 

Ця публікація про те, як ще на першому кроці до участі у конкурсі вберегти себе від розчарувань. Одразу застережу: мова не йтиме про розіграші за "лайк/репост", а про ті літературні, митецькі, наукові тощо проекти, де оцінюватимуть ваші зусилля і реальні знання та вміння. Певною мірою наступні тези підходять і щодо заявок на участь у тренінгах, семінарах, конференціях, програмах, тощо.

На що потрібно звернути увагу, перш ніж схопитися за голову, пензель чи перо і кинутися готувати роботу на конкурс? Я виділила 6 головних аспектів.

Історія конкурсу. Поцікавтеся, як давно цей конкурс проводиться. Щоправда, навіть Нобелівська премія не застережена від скандалів, проте відгуки учасників попередніх років, статті в інтернеті допоможуть оцінити адекватність конкурсу у всіх його вимірах. У щорічних конкурсів зазвичай вже добре налагоджена організація, процедура відбору, враховані попередні помилки (які неодмінно у всіх бувають).

Організатори. Ви повинні розуміти, коли берете участь у конкурсі, що ви насправді є інструментом для піару організаторів: ваші твори, ідеї, ваше ім'я та обличчя організатори використовуватимуть, аби розкрутитися. Особливо що стосується нових громадських об'єднань, спілок, фондів тощо, котрі часто якраз й ініціюють такі конкурси для того, щоб заявити про себе якомога ширшій аудиторії. Буває, що організація хоче закріпити за собою хорошу репутацію: методика оцінювання конкурсних робіт прозора і зрозуміла. є зв'язок з координаторами конкурсу - тоді боятися нічого. Але трапляється, й від цього важко вберегтися, що конкурс роблять "під" якусь політичну, релігійну, бізнесову, не до кінця зрозумулу "тему" і на учасниках лише накручують собі популярність (лише і більш нічого). А буває, що організація нова і просто ще немає достатньо досвіду для того, аби провести конкурс належним чином.

Просто дивіться, хто є організатором (політична партія, торгова марка, релійна секта, секс-шоп, державна установа, школа..), наскільки вони мають стосунок до теми конкурсу і робіть висновки. 

Якщо організатори конкурсу не викликають жодних підозр, про всяк випадок, зверніть увагу, хто є партнером проекту і його спонсором - відомо ж-бо, хто платить - той замовляє музику. А вам треба знати, під чию дудку ви будете танцювати.

Журі. Дізнайтеся, хто і як оцінюватиме ваші роботи. Кваліфіковані експерти чи такі ж студенти/школярі, як і ви? Самі організатори? Останній випадок є небажаним, бо тоді дуже просто організувати конкурс під якусь конкретну особу, котра в результаті й збере всі лаври, а ви залишитеся лише "масовкою". Не беріть участь у такому конкурсі, якщо, звісно, ви не є тією конкретною особою. Однак й у такому випадку бувають приємні винятки, в будь-якому разі зважайте на те, скільки зусиль ви вкладаєте в конкурс. Просто надсилаєте готові вже давно роботи чи творите щось нове, що займе у вас час та старання.

Найкращий випадок - коли котлети окремо і мухи - окремо. Тобто, тоді, коли організатори залучають / наймають професійне журі, котре оцінюватиме зашифровані роботи.

Умови проведення. Уважно прочитайте умови проведення конкурсу. Насамперед, для того, аби  не пропустити дедлайн подачі робіт. Все має бути чітко, зрозуміло, достаньо деталізовано, грамотно написано. Не беріть участі у конкурсах, де є грошові внески. Навіть якщо (тим паче, якщо!) ці внески дуже малі, а приз - надто вже привабливий. Поки що в Україні я не багато зустрічалася з такими конкурсами, але от за кордоном вони досить розповсюджені. В кращому випадку - це просто лотерея, а не справедливе оцінювання, в гіршому - "кидалово". Якось я подала статтю на конференцію (не побоюся розкрити інтригу - від ГО "Інститут суспільних ініціатив"), де автор найкращого матеріалу мав отримати 100 євро. Відповідно, публікація оплачувалася авторами. Вже минуло 10 місяців і багато відмовок від ініціативних організаторів, але я й досі не знаю, хто став тим щасливчиком. Та, принаймі, маю збірник на руках.

Організація.  Хороші організатори швидко та ефективно комунікують з учасниками, не ховаються, завчасно попереджають учасників про важливі моменти, надають наперед якомога ширшу програму дій (етапи конкурсу, графік проведення, перспективи на майбутнє), цінують ваш час, піклуються про відшкодування витрат на дорогу, ваш комфорт та харчування. Погані організатори вдають, що не отримали твого листа, заявки, не відповідають на дзвінки, ігнорять твою роботу (зі мною таке траплялося двічі, друзі кажуть, що і їх теж, бувало, "динамили").

Призи. Для багатьох цей пункт мав би стояти на початку. Можливо, це й логічно, - ми оцінюємо, наскільки винагорода вартує тих зусиль, яких ми докладаємо; вирішуємо, чи є шанси на перемогу, врешті, отримуємо мотивацію, - і перед очима, ніби в того віслюка, з'являється солодка морквина заохочення. Але принцип "головне - не перемога, а участь" діє навіть тут. Не пишіть/творіть/малюйте роботу на конкурс, якщо не відчуваєте, що не дізнаєтеся / не оволодієте у процесі нічим новим, не отримаєте задоволення, не зможете використати напрацювання у подальшому. 

Незалежно від того, перемогли ви в конкурсі чи ні - діліться своєю роботою. У соцмережах, у своєму блозі - так ви маєте шанс не лише отримати похвалу і підтримку друзів, але й корисні зауваження, коментарі, котрі допоможуть у майбутньому вдосконалити себе і свою працю.

До слова, зараз, коли за плечима у мене вже десятки конкурсів, шкіл і програм, я можу сказати, що ціннішими часто виявляються не матеріальні призи чи грошові премії, а позитивні емоції, здобуті знання, корисні чи просто цікаві знайомства (всі знайомства корисні, якщо вміти їх використовувати).

Не бійтеся спробувати вперше. Не бійтеся програти - тут точно корову не програєш! Програти у таких конкурсах неможливо, можна просто не виграти, та й це нічого не значить. 

Не бійтеся знову спробувати після невдачі. Не бійтеся знову спробувати після перемоги. 

Свіжих ідей вам, натхнення, творчості та удачі!

Якщо ви можете вказати на ще якісь "тривожні дзвіночки", поділитися своїм негативним /позитивним досвідом - зробіть це в коментарях!

Чому Україні потрібна нова Конституція?

есе-фіналіст Всеукраїнського конкурсу https://nashepravo.org.ua/

Конституція – єдиний порятунок.

Б. Акунін

Діюча Конституція України – багато у чому декларативний документ (тим паче, що в її основу покладено Декларацію про державний суверенітет) – такий собі «костюм на виріст». Адже коли частина норм Основного закону де факто не діють (визначення України як соціальної держави, заборони розташування іноземних військових баз…), це підриває його авторитет і довіру суспільства.

Передбачалося, що з часом українське суспільство «виросте» згідно з конституційною «програмою». Та ось пройшло практично 20 років, і ми дійсно виросли, навіть переросли себе. Але за цей час костюм став… немодним.

Упродовж цих двох десятиліть було кілька спроб щось змінити у «фасоні» Конституції. Кожен президент з різним успіхом намагався її перекроїти «під себе» (таких спроб було п’ять). Проте нагальних і виправданих змін до Конституції є настільки багато, що «перешивати» наш Основний Закон немає сенсу: необхідно запропонувати нову модель. Різні проекти конституційних перетворень вже тривалий час обговорюються. Пора втілити їх у життя. Причому жодні зовнішні обставини не мають стати перепоною. Війна – не виправдання відсутності реформ, а додатковий стимул!

Останні зміни до Конституції, схвалені Верховною радою 31 серпня 2015 року, хоча, певною мірою й відображають інтереси соціуму, але прийняті під зовнішнім тиском, а не з внутрішньої потреби, що дискредитує запити суспільства на децентралізацію і розширення місцевого самоврядування, перетворює їх на предмет торгу. Що б нам не радили «приміряти» на себе європейські чи заокеанські політики, Україна потребує «індпошиву» й українська нація здатна стати дизайнером своєї Конституції (хіба не Пилип Орлик був одним із перших, хто створив її?). Причому ця конституція буде написана не провладними юристами і політиками, а громадськістю та експертами, і мати дійсно характер суспільного договору, а не «державного дарування». Отже, кожен зможе зробити свій «стібок» та відчути відповідальність державотворення.

Це буде сворідний державний «краудсорсинг», на зразок Ісландського прецеденту: завдяки інформаційним технологіям ХХІ століття з відносно невеликими затратами можна реалізувати участь кожного громадянина у прийнятті політичних рішень. Скажете, в Ісландії це стало можливим, бо її населення удесятеро менше, ніж в України, – але це лише шанс зробити нашу конституцію удесятеро кращою!

Нова конституція України повинна бути написана проактивними людьми, обізнаними у глобальних тенденціях, котрі в сучасному мінливому світі орієнтиром обирають новизну (так, вона повинна закріплювати норми, що стосуються електронного врядування та голосування, прозорості доступу до робочих документів влади…).

«Червоною ниткою» нової конституції повинна залишатися ідея демократії,

принесена, як рятівна нитка Аріадни, на українські землі ще у VIII ст. до Р. Х. її «авторами» – грецькими колонізаторами. Завдяки внутрішньому прагненню українців до народовладдя, вона проявилася у таких суспільно-політичних явищах як віче, громадське врядування, міське самоуправління, козацька вольниця, Центральна Рада тощо. Природно, що й перша конституція незалежної України як вершина шляху до побудови правової держави та результат тривалої і клопіткої роботи юристів і політиків, була високо відзначена фахівцями, Венеціанською комісією та схвально зустрінута суспільством.

Однак багато у чому вона була породженням не суспільного консенсусу, а компромісу між президентом та прем’єр-міністром, між законотворцями і лівими силами. Її творці, навіть якщо були опозиціонерами до радянської системи, залишалися вихідцями з неї. На останніх виборах до Верховної Ради українці сформували парламент, до якого вперше не ввійшла комуністична партія. І це лише один, хоча й дуже показовий, з цілої низки фактів, котрі свідчать про радикальні зміни в українському суспільстві з 1996 року.

Для запобігання авторитаризму Україні як пострадянській державі необхідно зберегти парламентсько-президентську республіку. Позитивним стане створення системи поміркованого бікамералізму, що жодним чином не суперечить засадам унітарності, а лише посилюватиме систему стримувань та противаг як між різними гілками влади, так і в парламенті. Верхня палата (сенат) обиратиметься прямо з представників регіонів за мажоритарним принципом і стане запобіжником олігархізації усього законотворчого та процесу державного управління, надмірної мультипартійності, враховуючи, що сучасні партії України (а їх є аж 242!) направду не захищають інтереси різних прошарків населення та стратегічного розвитку країни. Нижня палата обиратиметься за пропорційною системою за відкритими списками. Причому депутатський корпус повинен бути скорочений, а недоторканість – скасована.

Ці конституційні нововведення матимуть свій ефект тільки за успішної реалізації адміністративної та реформи місцевого самоврядування. Замість неповоротких бюрократичних державних адміністрацій, основна функція яких зводиться до підтримки президентської вертикалі влади, повинні працювати урядники. Громади на місцях – нарешті одержати більше повноважень.

В сучасному рухливому, інтегрованому світі заборона подвійного громадянства чи  участі держави у політичних блоках виглядає анахронізмом. Державний статус англійської мови забезпечить реальне стимулювання вивчення мови міжнародного спілкування в країні і зробить її громадян відкритими до світу та більш конкурентоздатними.

Противники зміни Конституції наполягають на тому, що основний закон повинен створюватися «на віки». Однак давність не є еволюційною перевагою, навіть «старожилка» – конституція США – залишається чинною упродовж 228 років завдяки тому, що є «живою».

Конституція народу, який довів свою силу, хоробрість і готовність до змін на Євромайдані та у протистоянні ворогу, повинна бути атлетичною!

Шляхи, які нам належить пройти

есе на конкурс "Філософія сходження"

Складно написати есе на тему самовдосконалення людини, не перетворивши його у звалище цитат з мотивуючих сторінок у соцмережах. Однак багатозначність поняття "сходження" народжує поліфонію думок, які я зроблю спробу озвучити, позаяк філософське знання саме по собі є плюралістичним.

Перша асоціація зі словом «сходження» –  підкорення недосяжних гірських вершин, здолання перевалів, тривалий і виснажливий шлях, у кінці якого – розпростерте зоряне небо, полярне сяйво, світло в кінці тунелю, цілий світ біля ніг.

Вочевидь, сходження має два виміри – фізичний та метафізичний. У другому сенсі це – шлях вдосконалення, процес досягнення своєї високої цілі, подолання негативів, недоліків, внутрішніх бар’єрів і нав’язаних ззовні перешкод.

 Проте сходження – це вектор. Сходити можна вгору, на пік і донизу, в долини, каньйони, печери, до глибин розуму, у сутінки свідомості, до самої суті та знову підійматися на поверхню, над поверхнею речей, над поверхневістю, над буденністю; тягнутися до висоти духу, почуттів, інтелекту. Сходитися можна з людьми, і зустріч може стати мандрівкою душі.

Питання полягає у тому, як збігаються, як, скажемо, сходяться ці два виміри сходження? Або, простіше, чи можливо здійснити сходження без сходження з дивану?

Подорожі стали новою релігією сьогодення, мандрівники – кумирами, тревел-блоги – священним писанням, а штампи в закордонному паспорті, рюкзаки, намети і кредитні картки – предметами культу. 

Якщо ти не в дорозі – ти не в тренді. Це не дивно, адже дві канонічні іпостасі людини у глобалізованому світі – це турист і терорист. Однак я знаю десятки персонажів, котрі хизуються горами прочитаної літератури про подорожі, стверджують, що люблять подорожувати, але ніколи не виходили далі території бюджетного готелю в Єгипті. І навіть таких, кого розчаровує подорож Європою, бо «гуляш був несмачним». Мода на мандри слугує прикриттям для того, що насправді більшість людей занадто малі для подорожі. Рух думки по-правді не потребує руху: такі філософи минулого як Сократ, Піррон чи Кант взагалі намагалися не виїжджати за межі своїх міст і уникати мандрів.

Повальне захоплення мандрами певною мірою нівелює значення подорожі-сходження. У погоні за миготливими селфі зі знаменитими краєвидами втрачається суть мандрів, де справжня мета – не точка на карті, я новий погляд на життя, якщо хочете, нове «я». Частина людей вирушають у путь з метою знайти себе, хоча якби далеко ти не їхав, втекти від себе не вдасться. Подорож творить нас. Навряд чи навіть подорожі мають ціль (ціллю не є кінцевий пункт призначення). Подорож – це як секс, де важливо отримувати задоволення від процесу, хоча дехто й думає, що головне – це результат.

   А тепер прочитайте цей абзац, заміняючи слово «подорож» словом самовдосконалення, – і він не втратить сенсу.

Сходження немає кінця, немає фінальної точки. Коли ти, здавалося б, досягаєш вершини, за піком повинна з’явитися нова височина, інакше людину огортає пустка. Вакуум, котрий необхідно чимшвидше освітити маяком нової мети.

Проте якщо сходження – безстроковий процес, причому сповнений зусилля, наруги, бо ж найбільша перемога – перемога над собою, то людина, що обирає шлях самовдосконалення – приречена відчувати втому від Сізіфового труда, розчарування від неможливості досягти бажаного ідеалу. Сходження – це приреченість людини на усвідомлення своєї недосконалості та нікчемності, а разом з тим – сили робити вибір і боротися. Можна «прогнутися під цей світ» і плисти за течією, але зміст – у цій боротьбі над власними недоліками, заздалегідь приреченій на поразку, котра, втім, не позбавлена сенсу.

Парадоксально, але сходженням може бути й падіння, й відступ, крок назад і той момент, коли здорова людина, зламана недугою, сідає в інвалідний візок, - коли мова йде про осмислення, осягнення, сходження до вершин людського духу. Правильний шлях пролягає під позначкою «вихід із зони комфорту / на себе».

«Ти – це шлях, який ти обираєш», – твердить реклама турецьких авіаліній.

Все є шляхом, буття є шлях, дао – вчить давньокитайська філософія. Кому про це говорити, як не народу, котрий торував Великий шовковий шлях? Але бродіння по світу не обов’язково завершується закипанням сірої речовини і перетворенням свідомості у вино, що в ньому десь розчинена істина. Сходження починається не з першого кроку, а з потреби зрушити з мертвої точки. «Існує мета, але немає жодного шляху. Те, що ми називали шляхом – зволікання», - цитую  Франца Кафку.

Мабуть, відповідь у тому, що сходження – це також з’єднання, сполучення. Як із двох ліній твориться кут, із трьох – геометрична фігура – тобто, твориться цілісність, так в одній точці, буває, сходяться лінії долі. Сходження - це сполучення реактивів – людини та зовнішнього середовища, – при який народжується якісно нова речовина.

І нехай наша планета завдяки пришвидшенню передачі даних мережею Інтернет і зростанню потужностей реактивних двигунів у літаках із кожним роком стає все меншою, на ній все одно залишаться простір для самовдосконалення і шляхи, які нам належить пройти.

Двері: не такі прості

Я люблю двері. Передруковую свою статтю з"Тернопільської липи" (яку я теж люблю), бо там зникли фотографії

Співучі  двері,  сивий  явір, 

старий,  мальований  поріг. 

Так  залишилися  в  уяві 

місця  дитячих  днів  моїх…

Богдан-Ігор Антонич «Елегія про співучі двері»

Ми щодня зазираємо їм у вічі, але не бачимо їх. Ми потискаємо їх ручки, часто без належної поваги. Не зважаємо на них, проходячи крізь, та якби їх не стало – погодьтеся, це не минулося б непоміченим.

«Від себе» і «до себе» – два звичних напрями. «Відчинено» – «зачинено» – дві зрозумілі опції. Все просто, як у людських душах.

Та двері не такі прості, як мовиться у народній приказці і як видається спершу. Спробуйте зупинитися на мить у круговерті буднів та подивитися на двері баранячим поглядом – наче на щось нове та небачене раніше. Бо ж запитання: «а що там, за тими дверима?» є синонімом цікавості та прагнення до незвіданого.

Все розпочинається із відкритих дверей, і театр теж. Вони – наче портали у інші світи (за дверцятами шафки крився вхід у казкову Нарнію).Не швейцар, а вони надають нам пропуск у будь-куди, іноді сварливо порипуючи при цьому.

Ще в сиву давнину, а точніше – у кам’яному віці - двері стали порталом у інший світ, кордоном між зовнішньою суєтою та внутрішнім спокоєм і безпекою дому. Хай спершу це були уламки скелі, потім – шкури тварин, але вже тоді двері були уособленням дихотомії світу. Двері як двері – в сучасному розумінні слова – з’явилися у Древньому Єгипті три тисячі років до народження Христа. Вони означали «поділ простору».  А далі всюдисущі греки, які не вигадали тільки те, що потім замість них вигадали французи, стали використовувати балки та косяки, «дверну коробку», петлі та стержні, вдосконалюючи невгамовний рух дверей вперед-назад. …Змінювався спосіб життя та помешкання. І двері змінювалися в ногу із часом: набирали масивності та міцності, вже в бронзовому віці їх стали відливати з металу. Двері посадили на замок… чи то пак, навпаки – замок на двері, аби закріпити їх функцію оберігати та захищати.

До того ж двері несподівано стали відображенням обличчя господаря. Розкішна фурнітура красномовним мовчанням говорила про заможність власника дому, і за простим дощатими дверцятами ніхто не сподівався побачити вишуканий інтер’єр.

Старі та нові, металопластикові та дерев’яні двері століттями моляться своєму богові – дволикому Янусу… Що вони просять? Хорошу погоду? Кілька крапель масла чи нову колодку? Чи аби хто-небудь, окрім набридливих та меркантильних продавців зі «Світу дверей», звернув на них увагу?

Щодня їх пороги пересікають десятки людей… І двері знають кожного з нас, як облупленого: наш розмір взуття, нашу манеру натискати на дзвінок і входити у приміщення. Але чи зможемо ми впізнати рідні двері дому, роботи, поліклініки без адрес і вказівників?

Двері мають свій характер: одні, як шанобливі матрони, оббиті дерматином, інші – легковажні скло-пластикові підлітки, маститі двері банку і трухляві двері-старигани без пенсії та спочинку… Двері без клямки і без кількох клепок, розхлябані, нехлюйські, розпущені та доглянуті й підтягнуті.

Двері, що ляскають язиком, які, маючи усе для усамітнення, ніколи не можуть залишитися наодинці… Стукайте і вам відчинять.

Наш невеличкий фото проект із серії «Тернопіль, який ми не помічаємо» вихоплює із рутинної реальності стулки дверей із самого серця нашого міста. Зустріли знайомих?