Мій нерідний батько – Роман Онисько - походив з Долинського повіту Станіславського воєводства. З ним мати Параска познайомилася в Німеччині, куди приїхала на роботу. Там одружилася з ним і народила старшого сина – Михайла. Потім у сім'ї з’явилися доньки Марина та Олена, і найменша – Настя, себто я. З фронту Австрійської війни прийшов від Романа лист: «Я не повернуся, доки ця земля не буде чистою». Отак він і не повернувся – що з ним трапилося – невідомо. Але мама була ще молодою, сподівалася вийти заміж. Не склалося. У неї народилася четверта дитина... Священник в церкві не хотів мені дати прізвище Онисько, тому я залишилася Дорошкевич.
Родина жила на Коржовій, найбіднішій вулиці* . У нас не було найменшої грядочки, щоб посіяти цибулю.
Дмитро мав нарив на руці і колись покропив його чистотілом. Почалося зараження і йому ліву руку у 18 місцях розрізали по живому. Той кричав, щоб його прибили, щоб не мучився, але вижив і став працювати.
Практично усі в селі працювали на пана Скібнєвського. Йому належало все у селі – поля, ліси, пасовиська. Тишком рвали у лісі травицю для худоби. Коли були малими, ходили в ліс по ягоди, назбираємо суниць і на тарілочці несемо пані. Продаємо їй її ж суниці! Пані була дуже струнка, їздила на коні. Вона заплатить нам 20 грош і ми радіємо.
Михайло працював у пана кіньми, а сестру Марину вуйко Степан взяв за свою додому (їх будинки були поруч), але вуйна Ганна, яка сама не мала дітей, і не мала прихильності до дівчини, вигнала її. Олена служила в ксьондза Галібея (Просвітою і читальнею, що розміщувалися у Народному домі завідував ксьондз). Мати також працювала у пана і в заможних людей. Параска завжди намагалася останньою йти з роботи, щоб непомітно вимикати картоплі, сховати у фартух і зварити дітям їсти. З 12 снопів Параска отримувала один! Вона ще працювала на полі у дяка. А його жінка Катерина на млині викидала снопи зверху, що з них зерно осипалося, щоб ще менше Парасці дісталося.
І ми ходили до пана працювати. Ввечері всі дівчата ставали рядком і пан платив за роботу. То ми ставали на пальці, щоб виглядати вищими – старшим платили по 80 грош, а молодшим - тільки по 50.
В школі я вчилася 4 класи. Школа була нижче церкви. Там нас вчили польської та української мови, арифметику, релігію, історію.
Був один хлопець в селі (Степан Шевчук, його сестра була головою дівочого товариства «Соколи»), що для того, щоб той вчився у Чорткові його батько продав поле! Він вчився гарно, однак поляки не допустили, щоб той здав матуру. Отак він одного разу ліг спати, а вранці в хаті все було поперевертано, а він сам був не живий. Кажуть, що він викликав якогось духа. А назад не знав як відправити.
Було в селі три сім’ї жидів – Волько (тримав корчму), Сура торгувала забавлянками і солодким для дітей, Байла жила з донькою, підторговувала дріжджами тощо.
У 1937 році перебудовувалася церква, за гроші самих селян. В неділю правилося, а потім дівчата йшли по дворах і збирали кошти – хто дасть по 10, хто по 20 грош, а хто не мав ні копійки, то давав яйце.
У вересні 1939 року ми прокинулися одного ранку (18 числа) і побачили коней, солдат у саду. Військові собі порядкувати. А пан з панею (дітей у них не було) кудись зникли, покинувши маєток і поля…
Почали створюватися колгоспи. Ніхто туди не хотів йти, бо не знали, що то таке. А багатші не хотіли втратити свої статки – їх висилали до Сибіру. Тай люди мусили йти. Спершу грошей не платили, а потім стало краще. Була вже зарплата. Я працювала у конторі – нас там було троє. Головним бухгалтером була Леся, донька мого брата Михайла. Працювала продавцем, і на молочарні… Отак одного разу прийшов Іван зі служби в армії у відпуску в Скоморохи. То був батько моєї доньки Лесі.
Я все кажу, що зараз немає біди, біда була колись, хліб був рідкістю. Я зламала руку, була зовсім мала, мати несла мене на плечах від жінки, що вправляла перелом, перемотала тісно крайкою руку. І тоді вгостила мене скибою через весь хліб. Той хліб я запам’ятаю до кінця життя.
*у лісі на захід від вул. Задвірки, за Провалом (на ній жили такі бідні люди, що не мали хліба, а пекли прісні коржі) у с. Скоморохи Бучацького району Тернопільської області - авт.
Спогади записала Марія Юрчак у червні 2011 р.
Мати Параска була одна, її батьки померли рано. Батько не хотів працювати, як пішов зловив рибу, то казав «Іди, жінко, купи чвертку». А потім починав махати кулаками. Його дружині Марині доводилося видиратися на грушку, прив’язувати там себе, щоб не впасти, і так ночувати, бо до хати не було як зайти. У них було четверо дітей – Іван, Степан, Дмитро і моя мама Параска.
Дмитро мав нарив на руці і колись покропив його чистотілом. Почалося зараження і йому ліву руку у 18 місцях розрізали по живому. Той кричав, щоб його прибили, щоб не мучився, але вижив і став працювати.
Практично усі в селі працювали на пана Скібнєвського. Йому належало все у селі – поля, ліси, пасовиська. Тишком рвали у лісі травицю для худоби. Коли були малими, ходили в ліс по ягоди, назбираємо суниць і на тарілочці несемо пані. Продаємо їй її ж суниці! Пані була дуже струнка, їздила на коні. Вона заплатить нам 20 грош і ми радіємо.
Михайло працював у пана кіньми, а сестру Марину вуйко Степан взяв за свою додому (їх будинки були поруч), але вуйна Ганна, яка сама не мала дітей, і не мала прихильності до дівчини, вигнала її. Олена служила в ксьондза Галібея (Просвітою і читальнею, що розміщувалися у Народному домі завідував ксьондз). Мати також працювала у пана і в заможних людей. Параска завжди намагалася останньою йти з роботи, щоб непомітно вимикати картоплі, сховати у фартух і зварити дітям їсти. З 12 снопів Параска отримувала один! Вона ще працювала на полі у дяка. А його жінка Катерина на млині викидала снопи зверху, що з них зерно осипалося, щоб ще менше Парасці дісталося.
І ми ходили до пана працювати. Ввечері всі дівчата ставали рядком і пан платив за роботу. То ми ставали на пальці, щоб виглядати вищими – старшим платили по 80 грош, а молодшим - тільки по 50.
В школі я вчилася 4 класи. Школа була нижче церкви. Там нас вчили польської та української мови, арифметику, релігію, історію.
Був один хлопець в селі (Степан Шевчук, його сестра була головою дівочого товариства «Соколи»), що для того, щоб той вчився у Чорткові його батько продав поле! Він вчився гарно, однак поляки не допустили, щоб той здав матуру. Отак він одного разу ліг спати, а вранці в хаті все було поперевертано, а він сам був не живий. Кажуть, що він викликав якогось духа. А назад не знав як відправити.
Було в селі три сім’ї жидів – Волько (тримав корчму), Сура торгувала забавлянками і солодким для дітей, Байла жила з донькою, підторговувала дріжджами тощо.
У 1937 році перебудовувалася церква, за гроші самих селян. В неділю правилося, а потім дівчата йшли по дворах і збирали кошти – хто дасть по 10, хто по 20 грош, а хто не мав ні копійки, то давав яйце.
У вересні 1939 року ми прокинулися одного ранку (18 числа) і побачили коней, солдат у саду. Військові собі порядкувати. А пан з панею (дітей у них не було) кудись зникли, покинувши маєток і поля…
Почали створюватися колгоспи. Ніхто туди не хотів йти, бо не знали, що то таке. А багатші не хотіли втратити свої статки – їх висилали до Сибіру. Тай люди мусили йти. Спершу грошей не платили, а потім стало краще. Була вже зарплата. Я працювала у конторі – нас там було троє. Головним бухгалтером була Леся, донька мого брата Михайла. Працювала продавцем, і на молочарні… Отак одного разу прийшов Іван зі служби в армії у відпуску в Скоморохи. То був батько моєї доньки Лесі.
Я все кажу, що зараз немає біди, біда була колись, хліб був рідкістю. Я зламала руку, була зовсім мала, мати несла мене на плечах від жінки, що вправляла перелом, перемотала тісно крайкою руку. І тоді вгостила мене скибою через весь хліб. Той хліб я запам’ятаю до кінця життя.
*у лісі на захід від вул. Задвірки, за Провалом (на ній жили такі бідні люди, що не мали хліба, а пекли прісні коржі) у с. Скоморохи Бучацького району Тернопільської області - авт.
Спогади записала Марія Юрчак у червні 2011 р.
