Поділюся почутим - вирваним з вуст і вловленим у вуха.
Двоє стареньких. Окремо сідають в тролейбус. Дідок - із недопалком в руці, продовжує смалити.
- Та досить вам вже то курити! - роздратована репліка бабусі.
- Я не курю!
- Та як не куриш, як во димить! Ви, певне, східняк - вони всі такі невиховані!
- Я з Берліна! - огризається старий.
- Ну то німці нічим не кращі! Такі самі во!То на вулиці треба докурити!
- Та я - гітлєрюґенд! (з інтонацією "тихо, бабо, вже мовчіт!") - дід шахматним матом завершує сварку.
Це говорить про те, наскільки сильними є пам'ять про лихоліття війни та усталені бачення. А ще про те, що люди не міняються. Діти живуть у кожному з нас. Я просто пригадую історію про хлопчика, якого однолітки не взяли до гурту кататися на санчатах. Діло було в час Помаранчевої революції. І ось чотирирічний дивиться з гірки вниз, на веселощі і з гіркотою та зневагою кричить: "А я - за Януковица!"
(на фото - втіхаря зазнимковані пасажири того тролейбуса).
