«Україна і світ: відповідаючи на завтрашні виклики разом»

Не лише на українських, вкритих мозаїкою асфальту шляхах, а й у суспільстві не залишає тривожне почуття розгубленості і невпевненості. Подібну «дезорієнтацію на місцевості» відчуває більшою чи меншою мірою кожна держава, адже світ невпинно рухається і зміни складно не помічати. Попри усі намагання, передбачити, який кінцевий результат цих змін, – далеко не просто. Якщо зазирнути у завтрашній день видається можливим, то у післязавтра… залишається лише сподіватися, що не буде розіграним сценарій однойменного голівудського фільму-катастрофи.

На нові стимули потрібно реагувати моментально, приймати відповідальні рішення. У нашій ситуації будь-який рух здається кращим варіантом, аніж тупцювання на місці. Тривалі вагання щодо подальшого вектору розвитку для когось – успішне тренування. Для мене – втрата часу. Отож, перший виклик – це швидкість.

Інший виклик – якість: в усьому – від вимог СОТ до продукції українських фермерів, стандартах освіти до рівня доброчесності політиків... Якість – це нова мова світу, якщо ти не володієш нею у достатній мірі – ти просто не в змозі забезпечити відповідний та рівноцінний діалог з національностями та транснаціональними корпораціями. Комунікації стають усе тіснішими, Україна вже ніколи не буде ізольованою від інших держав. Хотілося б, аби цей діалог відбувався на рівних. І на високому рівні.

Третій виклик – інтеграція. Світ можна прирівняти до гамірного, густозаселеного гуртожитку, чи, за алегорію, яку вжив колись Михайло Горбачов - до корабля, у якому людству судилося виживати разом, стернуючи крізь хвилі негараздів до благополучного завтра.

У цьому великому спільному домі-ковчезі в України є всі шанси облаштувати власний добробут, жити у мирі з сусідами та приймати загальні «правила гри». І не боятися дивитися у майбутнє. Жити завтрашнім днем – не означає бути безнадійним мрійником, а значить – нести відповідальність за власні дії.­­

"Безпонтове" місто

 Венеція – це романтика незліченних мостиків понад каналами, спів прекрасних молодих гондольєрів, це життєрадісна, світла і яскрава Італія. Все це так неймовірно!
Не хочеться вас розчаровувати: це неймовірно, але не так.

У боротьбі за титул світової столиці кохання у Венеції є серйозний конкурент – Париж. Для когось у цьому умовному змаганні достойним суперником, а то й переможцем видається Амстердам. Але от за кількістю мостів безсумнівним лідером виступає таки … ні, не Венеція – «місто на воді», той же Амстердам – «місто на траві» :). А Венеція - таке "безпонтове" місто.

Екскурсію  для нас провів відомий греко-католицький священик Олексій – "отець із гітарою". "Ось тут, - показує він рукою, – за тиждень розпочнеться кінофестиваль. Це - храм, де похований батько Іоана Хрестителя, Захарій..."

Нехай це незвично і немилозвучно, але саме у Венеції ми вперше відвідали туалетну кімнату у церкві. Громадський туалет тут аж по 1,50 євро!

Виплутуємося із хитросплетіння вулиць і проводжаємо поглядом граціозні гондоли. Ці гостроконечні човни язик не повертається назвати плавзасобами, це витвори мистецтва! До того ж, дуже дорогі – від 20 тис. євро. Не з дешевих задоволень і звичайна прогулянка на гондолі – від 12 євро за півгодини. Виготовляються гондоли з десятка порід дерев. Вони не симетричні – одна сторона на 20 см довша (так при будь-якій кількості пасажирів зберігатиметься рівновага). Особливий символізм притаманний носу гондоли. На жаль, з посмішкою костантую я, гондольєрам далеко до вишуканості їх човнів. За традицією вони повинні бути красивими та гарно співати. Але мені не довелося бачити ні красивих парубків у характерних капелюхах та смугастих сорочках, ані чути дзвінкого «О соле міо».

Із помічених нами цікавинок - човен "швидкої допомоги" і таксі на воді. А також те, що у Венеції нумерують не будинки, а вхідні двері, й ця нумерація наскрізна у всьому місті.

При дослідженні  лабіринтів Венеції у сорокаградусну спеку нам конче не вистачало води!
Ми сіли на мармурові сходи одного із причалів для гондол, опустивши натомлені ноги у блакитну лагуну. За нашим прикладом вчинили ще кілька веселих туристів. Проїхав один човен, інший. Але за третім човном піднялася така хвиля, що наші речі знесло у воду! Я схопила сумочки та фотоапарат, а Катя гайнула услід нашим сланцям, які вже було відчалили у сторону Гранд каналу.
Завдяки кумедній "angry bird" на стіні одного з будинків, ви легко знайдете у Венеції те місце, де  ледь не канули в Лету наші фотознімки та закордонні паспорти.

Оговтались від пригоди, погодували голубів. Висушитися на палючому сонці було не складно. А от складно і зовсім нелегко було знайти зворотню дорогу до П'яццо Cан Марко. 

Перехожі італійці вперто плутали моє "square" зі "school", а рятівні жовті вказівники все ніяк не потрапляли на очі. Зі швидкістю вітру ми промайнули повз міст Ріальто та Палац дожів і сіли на корабель «Сан Себастьян» - саме вчасно, за дві хвилини до відправки.

На пам'ять про Венецію у нас залишився смак багатої на пармезан піци та кальцоне, біла маска – для самостійного розфарбовування, та клубок суперечливих вражень.

Парадоксально: з місцевого люду нам траплялися лише безхатченки.
З італійцями треба бути насторожі. От як з Марко – клеївся до нас на пляжі Лервотто, а за хвилину як ні в чому не бувало пішов гратися із дитиною під суворим наглядом дружини.

Або як з працівниками ресторанів: вас ніхто не попередить про обов’язкові чайові і про доплату за те, що ви ласуєте лазаньєю на вулиці під маркізами, а не у приміщенні. Та що там казати, венеціанці – не дарма знані на весь світ купці – тільки таким винахідливим людям могло б спасти на думку встановити податок на тінь!

Окрім муранського скла, дзеркал, Венеція славилася своїм демократичним духом. Найгуманніший суд у світі та в’язниця, злиті воєдино знаменитим "мостом зітхань". От тільки не збагну, під якими масками крилися справедливість та рівність громадян республіки? Така атмосфера народжувала усіляких пройдисвітів та авантюристів, на кшталт волелюбного Казанови (саме він – єдиний арештант, що здійснив втечу із венеціанської тюрми).

Бували часи, коли маски носили постійно та всюди, окрім церкви та державних установ: наче за маскою не було видно, багатій ти чи злидар. Та хіба справжня свобода не в тому, аби бути самим собою, а чесність – у тому, щоб без боязні показати своє обличчя?

Діснейленд для дорослих

На відміну від Ніцци, де просто було натрапити на захаращений провулок, недоглянутий фасад, князівство Монако вражало своєю досконалістю.  Монако – це Діснейленд для дорослих. Дороги тут миють із шампунем, а в магазинах Chanel, Gucci, Prada – немає цінників. Яка різниця, скільки вартує річ? Зайвий нуль не позначиться на стані банківського рахунку.

Про заснування Монако існує легенда, дуже популярна у цих краях. Фактично, сюжет пристосований до будь-якого містечка на узбережжі, різняться лише імена героїв. В історії Монако ім'я героїні – свята Дівота. Мовляв, на у перших століттях нашої ери, коли велися гоніння на християн, ревну прихильницю Ісуса, молоду дівчину за її непохитну віру зарубали римляни. А для залякування інших, поклали тіло у човен, а човен – спустили на воду. Хвилі Середземного моря прибили останки нещасної до цих берегів. Дівота стала покровителькою місцевих, на її честь спорудили храм, що діє донині.

Як відомо, Монако править династія князів Грімальді. Як цей куточок землі потрапив під їх владу? Пробачте мені, як історику, абстрагування від будь-яких дат, - я ж на відпочинку. Переказ стверджує, що завоювати цю територію, оточену горами і водою було непросто, майже неможливо. Хитрий Грімальді перевдяг свою дружину у монаші ряси, під якими було легко заховати зброю. Страж міської брами не запідозрив нічого і безпечно впустив мандрівних ченців до міста. Століттями поселення жило небагато, переважно за рахунок вилову риби. Та от князь Монако зовсім завяз у боргах… І несподівано знайшов ризикований вихід із ситуації. В сусідній Франції та й у багатьох інших країнах Європи забороняють казино, адже азартні ігри розоряють тисячі заможних сімей, негативно впливають на фінансове становище цілої держави. Грімальді збирає де тільки можливо кошти на спорудження казино у Монако. Через недовгий час тут постає розкішна будівля казино «Монте Карло», того самого, де знімаються фільми про Джеймса Бонда. (До слова, Монте Карло –  не окреме місто, це лише один із чотирьох районів Монако). Справа була виграшною. Вже через короткий час Монако прибаблює грошовитих любителів випробувати долю, для них будується один із найрозкішніших готелів світу – «Де Парі». А жителі Монако назавжди забувають про бідність та сплату податків.

Всі монагаски – громадяни Монако – мають особливі привілеї: користуються безвізовим режимом у будь-якій країні світу, запрошені на усі святкування князівської родини – весілля чи похорони… (подумати тільки, у цьому раю люди також народжуються, хворіють, помирають… одним словом, «багаті теж плачуть»). Монагаски мають лише одну заборону – грати у казино (при вході там діє паспорт-контроль). Щоправда, в Монако відкрили й інше казино, де вхід спрощений, мінімальна ставка – 10 євро. Але не думаю, що в когось із місцевих виникає особливе бажання загравати із фортуною. Їм і так поталанило народитися й жити в цій казково-чарівній карликовій державі.

Менше за Монако, здається, лише Ватикан. Але в Монако найвища у світі щільність населення – тридцять тисяч (80 % з них – це іноземці). Щороку на отримання громадянства Монако подається більше 5 тисяч заяв. Серед тих, кому поталанило – наш знаменитий стрибун Сергій Бубка.

Монако – одне із найбезпечніших місць на землі. Кажуть, тут немає куточка, який би не був під відеонаглядом (тому перевдягатися на пляжі треба обережно). Зі злочинів тут може трапитися дві-три кишенькові крадіжки на рік… Останнє вбивство відбулося більше 50 років тому, та й то, вину підозрюваного не було доведено. Отож товстосуми без остраху можуть гуляти у Монако, а й самостійно кермувати ферарі чи ламборджіні. Не втрачайте свій шанс з кимось познайомитися: можливо, ці два молодики – і є нежонаті онуки князя Раньє ІІІ?

І знову повторю, не знайомтеся з італійцями. Краще лежіть на пляжі Лервотто, перебираючи пальчиками ніг дрібнесеньку загладжену гальку, ловлячи на собі ласкаві промені сонця та захоплені погляди оточуючих. Перед вами – гладінь лазурового моря (завдяки спеціальній сітці "Medusa protection" у воді немає не те що медуз, ані водоростей, ані сміття з екваторії) і білосніжні круїзні лайнери, розкішні яхти. Позаду вас – щільна та стильна забудова міста на фоні загорнутих у туман альпійських вершин.  Здається, що тут навіть ніколи не буває поганої погоди…

Я справедливо погоджуюся із пафосним прирівнянням Монако до раю на землі. Це дійсно рай для багатих,… та і для бідних. Взагалі, я б запровадила соціальну програму із корегування самооцінки в людей. Тих вискочок, котрі страждають на зіркову хворобу і тих, хто вважають себе останніми лузерами, я б на деньок відправляла у цю крихітну державу. Задираки б відчули, хто є насправді хто у цьому світі, хто править балом, хто найбагатший, найтитулованіший та найуспішніший. А невдахи сповнилися б гордістю за змогу пройтися трасою «Формули-1», приставити свою стопу до золотої ступні когось із всесвітньовідомих футболістів, покупатися у тому ж солоному-пресолоному блакитно-чистому морі, де купалася Грейс Келлі, найзнаменитіші зірки та бізнесмени. Це круто. Повірте, повертатися до Тернополя людиною, яка чотири дні тому бачила вогні нічного Монако – це незрівнянна річ. Мільярди людей ніколи за все своє життя не потраплять у цей заповідний куточок у два квадратних кілометри краси, розкоші та блиску.