Моє знайомство з пізнім супрематичним Федірком (чи супрематизмом Федіркового періоду?) відбулося минулоріч у рідному Тернополі на лекції про термінологію актуального візуального мистецтва в галереї «Бункермуз». Ексцентричний Анатолій Михайлович відвідав «файне місто» вперше для того, щоб вже зовсім скоро повернутися туди знову і знову. Так я волею-неволею вклинилася у постмодерний діалог між сучасним і минулим мистецтвом, представлений, з однієї сторони, Анатолієм Федірком, а з іншої – його дєдушкою, професором Казимиром Малевичем.
Розмова ця
почалася майже десять років тому, як годиться, із привітання: «Добрий день,
проф. К. Малевич». Під такою назвою у FedirkoGallery експонувалася знайдена митцем на одному із чернівецьких
горищ картина метра авангардизму. Згодом породженням цього складного процесу комунікації став номінований у 2013 році на
Національну премію України імені Т. Шевченка проект «Супрематична Україна»,
вагомим аргументом для котрого слугувала сама суспільно-політична ситуація в
Україні. Серед робіт увагу медіа особливо притягував портрет супрематичного
Шевченка та перший у світі пам’ятник Малевичу.
Логічним
продовженням діалогу в рік, який ЮНЕСКО оголосила роком Казимира Малевича,
стало відкриття проекту «Парк супрематичного мистецтва. Тернопіль. Десь у
Європі».
Світ було
створено за сім днів, і Федірко, як справжній деміург, теж сім днів творив сім
робіт свого супрематичного світу.
Тернопіль для
втілення мистецького задуму художник обрав невипадково: «Тернопіль –
незрозумілий, як «Чорний квадрат», непередбачуваний і тому – супрематичний. До
того ж і найближчий до Європи історично, географічно та навіть у тому
розумінні, що, мабуть, кожен другий тернополянин бував у Європі, на відміну від
того ж Донецька, де Європу бачив один на сотню і то – олігарх. По-друге,
Тернопільщина – це регіон сакральний, із десятками міст і містечок, де
мистецтво культивувалося. Тернопільщина може похизуватися кількома
представниками авангардизму, тут, до прикладу, працював Лесь Курбас».
Цей проект
став концептуальною точкою сходження кількох подій: насамперед, сторіччя від
створення знаменитого «Чорного квадрату» та 80-х роковин смерті його автора,
котрі вшановували 15 травня, а до того ж – Дня Європи. Відкриття виставки просто
неба проходило у форматі імпресіоністичного «Сніданку на траві», з тією лиш
різницею, що час був пообідній, всі панни залишалися вбрані, а з порцелянових
чашок сьорбали абсент.
На задньому
плані буяє зеленню травневий парк Шевченка, місцевий «білий дім», пам’ятник
Степану Бандері, а поміж цим всім (по правді – над усім цим) – супрематичні
творіння А. Федірка.
Як завжди,
автор іронізує над середовищем та контекстами: арт-об’єкти розміром 1,5 на 1,5
метра стоять в опозиції до несупрематичої, себто, несучасної, геть не
авангардної цитаделі бюрократичного Мордору – обласної державної адміністрації,
що розміщується навпроти.
Крізь отвір
інсталяції з червоно-чорними квадратами можна розглядати монумент головному
націоналісту України. Разом із тим, роботи природно вписуються у навколишній
пейзаж, залишаючи простір для взаємодії.
–
Найкраще у мистецтві – це взаємодія. І вона тут є. Коли я готував картини на
задньому дворику арт-бару «Коза», до мене приходили допомогти друзі та
випадкові люди, студенти з Польщі, чиїсь бабусі. Поруч – тесали камінь і
плитку. Це був дуже активний процес. Зараз тут я бачу, як реагують на картини
перехожі – зупиняються, фотографуються, діти граються. Деякі картини попадали
від вітру – незнайомці прилаштовували їх на місце. Навіть не розуміючи,
можливо, суті мистецтва, людина розуміє, що це – мистецтво, і негоже йому
лежати на землі – підійме, поправить.
Таку взаємодію
Федірко не лише не забороняє, але й заохочує: «В мистецтві комунікація – це
найголовніше, – каже художник, пригладжуючи свої «шевченкові» вуса. –
Творчість – це спроба спілкування».
Йдеться також про
взаємодію із соціальним та архітектурним середовищем:
– Це відкриті площини: у них є «проходи» –
випиляні елементи – через них видно місто. Кожен бачить себе не просто через
супрематичні роботи, а через Тернопіль. Виставка передбачає діалог мого дєдушки
Малєвіча, України супрематичної та міфів, котрі існують навколо «Чорного
квадрата» та супрематичного мистецтва.
Далі – більше.
Анатолій Федірко здійснює мрію свого «дєдушки» про мистецтво як промислове
виробництво і 21 липня відкриває у Чернівцях «Фабрику супрематичного мистецтва
імені Казимира Малевича». Місце здійснення творчих актів – триповерхова
споруда у центрі міста, на вулиці Героїв Майдану – колишній комбінат побутового
обслуговування «Силует». Раніше тут обслуговували культурні потреби людей,
практично так, як робить це мистецтво. Зараз же на першому поверсі
виготовляється пиво (там діє приватна пивоварня і паб у баварському стилі), тому
цілком органічно, що на другому поверсі виготовляють мистецтво.
«Фабрика» – це
середовище, що вже самим своїм фактом існування протидіє невігластву. Анатоль
Федірко активно залучає молодь до її діяльності, відкриває двері для того, щоб
люди самі закручували гайки, ґрунтували, фарбували; а як тільки буковинські
дітки повернуться з дорогих курортів, – стане приводити й вихованців дитячих
садочків. Все – аби кожен небайдужий міг відчути себе художником.
«Я
не створюю сумнівних вербальних концепцій, а пропоную кожному долучитися до
творення мистецького артефакту. Моя концепція дуже проста: кожен має право на 5 хвилин слави», – Федірко перефразовує Енді Ворхола, у котрого теж, як
відомо, була своя «Фабрика».
Втім, робить
це творець з егоїстичних мотивів, під своїм тоталітарним контролем: мистецтво –
це дуже складний процес, особистісний, підсвідомий, врешті, це – спосіб життя. Тож
допускати народ до мистецтва, яке, все-таки, йому «належить», можна тільки у
такий спосіб. Тим не менш, два несанкціонованих проникнення на фабрику відбулися.
Один із них залишив по собі наповнений глибоким сенсом напис «тут був Вася Богомаз»,
що його вдалося вивести не без зусиль.
Продовженням і
породженням «Фабрики…» стала інсталяція «Супрематична Україна», відібрана
для ІІІ Конгресу культури Східного партнерства, котрий «з тріском» відбувся у
Львові 4-6 вересня (принаймі, що стосується його візуальної частини).
Інсталяцію
запроторили в патетичну і захаращену арт-об’єктами сумнівної художньої вартості
залу Львівського палацу мистецтв – замість відкритого простору центральної
вулиці. Позаяк мистецтво не існує за межами середовища, це, певною мірою,
зруйнувало суть проекту. «Мистецтво – це рефлексії, контексти і так далі
саме тут і в цьому часі. Мистецтво не може бути десь і взагалі. Не можна його
возити туди-сюди і транспортувати. Це не ковбаса», – вважає Анатолій
Михайлович.
Прикметною
особливістю творчості супрематичного Федірка є те, що чорний квадрат в якості
основи щоразу створюється «на місці». Цього разу на ньому – синьо-жовтий хрест
і драбина в нікуди. Замість статичної рами – каркас на коліщатках як алюзія на
знамениту чорну валізу Казимира Малевича, котра підсилюється припасованим збоку
«фірмовим» ярличком з іменем автора.
Власне,
історія професора Малевича з його чорною валізою, переказана у 1983 р. вустами
Сари Абрамівни, колишньої його студентки, – тогочасному студенту Київського державного
художнього інституту Анатолію Федірку, і стала для останнього мотиватором на
багато років. Він просто відчув себе онуком Малевича, котрому той міг би читати
лекції далекого 1928 року… Це прозріння є цінним зважаючи на те, що в Україні
не залишилося справжніх учнів Малевича, тих, хто міг би продовжити ідейну лінію
майстра. Подейкують, що коли проф. К. Малевич приїздив до Києва, приходив до
інституту, то кожен його виступ перед студентами тривав лише десять хвилин: «Я,
професор Казимир Малевич, це моя чорна валіза, ось моя картина – «Чорний
квадрат» – це безвихідь, кінець
візуального мистецтва, що ви тут вивчаєте?…».
На відміну від
свого духовного предка, Анатолій Федірко вчить. Вчить, хто такий Малевич. Адже
людина, як культурна істота, зобов’язана знати, хто такий Малевич. Як на мене, одного
такого запитання було б достатньо замість усіх іспитів чи ЗНО з історії та
культурології в Україні. Якщо в Європі, за словами Федірка, його дєдушку знає
кожен безхатько, то в Україні ім’я Малевича досі викликає суцільне
непорозуміння. Називають його як зручно – то російським художником, то
польським, то українським – народився-бо в Києві. «А насправді художник –
він або є, або його немає», – вважає Федірко, котрого також «для зручності»
не втомлюються називати «чернівецьким».
Про
актуальність та успішність практично «подвижницького» труда Федірка свідчить
мимохідь звернене до художника в кулуарах Конгресу культури зізнання Марата Гельмана,
галериста та куратора, котрий не потребує представлення: «Ты знаешь, Малевич все-таки любил
Украину. Он вот Тараса Шевченко супрематического написал».
Марічка Юрчак
стаття для
BIRUCHIY contemporary art magazine #4
