Публікую своє есе для участі у ІІ Школі європейського політика
На гадку спадають одразу тисячі банальностей:
розумний, відкритий, прозорий, чесний, справедливий, патріотичний…, – котрі
однаково личать образу супергероя та народного обранця.
Однак мрії – в сторону, поміркуймо: коли востаннє
ви зустрічали такого політика? У бюлетені на президентських виборах такого не
було. Натомість перші асоціації зі словом «політик»: хитрий, безпринципний,
продажний, брехливий, нечистий на руку, а все тому, що й політика – «справа брудна».
Здається, бруд цей з піджачків від Вороніна і
Армані не відмити навіть водометами. Якщо ж «політик» - це настільки
скомпрометована професія, то, може – о, крамола – нам і зовсім не потрібні
політики?
Нам потрібні не політики, а державці (жодних алюзій на Макіавеллі!). Вправні та справні
будівники нової України. Це люди із підсиленим почуттям відповідальності та
загостреним – справедливості. Люди, котрі відчувають єдність з народом, а краще
– вихідці з Майдану. Я впевнена, що ті, хто був у серці України, коли його так
боляче ранили, ще проявлять себе, бо вони рішучі та сміливі, а сміливі – завжди
мають щастя. Однак потрібно розуміти, що участь у Євромайдані – це не
перепустка до вищих ешелонів влади. Це був обов’язок і поклик душі, це був наш
борг перед Україною. Відтак державцям вистачить мудрості не піддатися на
запаморочливу перспективу просуватися кар’єрною драбиною вверх, до нових і
нових посад, що так живить власні амбіції та честолюбство. Державець має реально
оцінити свої можливості: чим може бути корисним країні тут і зараз; діяти, якщо
потрібно діяти, і вчитися, якщо потрібно іще вчитися. Я веду мову про
професійну компетентність. Адже погляньте: Євромайдан вже минув і ми маємо нові
обличчя в уряді. Чи все на своїх місцях?
За роки охлократії ми засвоїли, що політик має
один-єдиний професійний обов’язок: щодуху боротися за крісло, як мінімум, у
Верховній раді. Але, усвідомлюючи це, віддаємо право кермувати країною чомусь
тим, хто в опозиції, тим, хто гучніше волає «смерть ворогам!», тим, хто частіше
визирає з біг-бордів. Ні перше, ні друге, ані третє не обґрунтовує претензій
політиків на державні посади. Політик після Євромайдану – це передусім
професіонал у своїй справі – енергетиці, економіці, фінансах, культурі чи
спорті тощо. Відповідно, повинен займатися тим, у чому добре тямить, а не
відправляти гантелі й ракетки для тенісу в зону АТО.
Наражаючись на нерозуміння й подив, я іще запитаю
впевнено та зухвало – чи нам потрібні політичні лідери? Ще жодному лідеру не
вдавалося стати любим керманичем для всієї країни, а коли такі випадки в історії й були, то часто в їх тіні
ховалися трупи тисяч і тисяч незгодних. У виборі між харизматичним лідером чи
справним функціонером я обираю другого. Європейський політик, за винятком пані
Ангели Меркель, – це непоказний
виконавець, котрий здійснює свою роботу злагоджено і сумлінно замість піднімати
рейтинги таблоїдів черговими витівками чи несусвітніми сентенціями. Про нього
не чутно і громадяни навіть не знають його імені, так само, як не знають імені
двірника, котрий щоранку підмітає вулиці, чи механіка, котрий регулює світлофор
на жвавому перехресті. Політик після Євромайдану – непомітний аж до
анонімності. За нього говорять його справи, а не піар-менеджери. Він не
конкурує із зірками шоу-бізнесу за місце у телеетері. Разом із тим, він не
ховається від публіки, а готовий у будь-який момент відзвітуватися перед
громадськістю за свою роботу. Просто він робить її для загального блага, як і
кожен. А ви? Ви хіба – ні?
Такий собі ідеал за Лао
Цзи «Найкращий уряд – це той, про який народ знає тільки, що він є; значно
гірший уряд, який люблять, ще гірший той, який ненавидять, і зовсім поганий той
уряд, над яким сміються».
І не має значення, ані вік, ані гендер, лише
ентузіазм та працьовитість, компетентність та відповідальність, аби тільки
гоголівська «шинель» українському політику не була впору…
Марія Юрчак
