Пішак у війні історичної пам'яті

Після «ленінопаду» в Україні встановилися мінливі опади: один за одним понищили, звалили або вкрали пам’ятники Пушкіну в Одесі, Золочеві, Козятині, Чернігові… Чи приєднається Тернопіль до тренду останніх років чи збереже голову на плечах (принаймі, Пушкіну)?

Війна пам’яті, що вилилася у війну пам’ятників, – це продовження реальної війни на Сході України. І пам’ятники у ній – лише пішаки (хоч Олександру Сергійовичу більше б личила роль артилериста). Хвиля декомунізації, що звалила торси Щорсу, Петровському та іншим діячам радянської влади, зачепила й літератора, хоча він помер задовго до появи піонерів комунізму: коли рубають з плеча, голів не рахують.

Моє ставлення до теми пам’ятників [1] цілком і повністю висловив у коротесенькому оповіданні Фелікс Крівін, суть якого можна звести до двох речень: «Андорра – маленька країна. Тут ніде ставити пам’ятники, тому жителі змушені пам’ятати своїх героїв». 

Але що робити із вже існуючими пам’ятниками, монументами, які втратили свою актуальність? Вочевидь, це питання сильно зачіпає тернополян, бо заклики демонтувати пам’ятник Пушкіну у центральному сквері Чорновола звучать з новою силою щороку.

Ініціатори апелюють до того факту, що Олександр Сергійович у Тернополі ніколи не був і стосунку до нашого міста не має, а також до асоціативного ланцюжка «Пушкін – Росія – самодержав’я – країна-агресор». Вирок пам’ятнику світить від радикального «знести» до більш лагідного «перенести», що видається неможливим технічно (монумент виготовлений з оргскла і не витримає транспортування).

Адвокат Пушкіна би заявив, що його твори на Батьківщині любили більше, ніж його самого, бо за паскудний характер і дошкульні випади у сторону чиновництва двічі відправляли у «м’яке» заслання. Під час першого, «південного», класик побував у багатьох містах сучасної України: Києві, Одесі, Сімферополі… Вклонився могилі гетьмана Дорошенка, який був прадідом його дружини Наталії Гончарової. Власне, поворот до імперської тематики у творах Пушкіна відбувся саме після першої висилки, в цьому дусі написано поему «Полтава», яка і є найбільшим каменем спотикання у стосунках Пушкіна з Українським.

До Тернополя Пушкін і справді немає ніякого стосунку, окрім того, що переклав з французької “Записки бригадира Моро де-Бразе”, де двічі згадується наше місто. Але в часи короля Данила Галицького, пам’ятник якому в Тернополі встановили 2002 року, Тернополя взагалі не існувало як міста… Опосередковане ставлення до міста мають і пам’ятники бджолі чи сантехніку (це інший прецедент, про який мова піде далі).

Контраргументи не вичерпуються  виключно прагматичним підходом, що рокіровки з пам’ятниками не часі, і це надто вартісне задоволення.

Все-таки, Пушкін – не політичний діяч, а визнаний світовий геній. Чи має геній національність? З такої позиції демонтувати пам’ятник Пушкіну – це демонтувати саму культуру. І якщо бути послідовним, то необхідно перейменувати і вулицю Пушкіна, і виключити «Руслана та Людмилу» зі шкільної програми… Чи не значить це заганяти самих себе в культурну ізоляцію, де єдиним критерієм вартісності виступатиме вірність націоналістичній ідеї?

Навіть не-симпатики Пушкіна визнають, що знесення пам’ятника стане потужним інфоприводом для реакційної пропаганди, котра зіграє на руку лише нашим ворогам.

Із плином часу слова змінюють своє значення. Теж саме відбувається і з пам’ятниками.

Точно так, як поет – це більше ніж поет, пам’ятник Пушкіну – більше, ніж пам’ятник поету Пушкіну. Це пам’ятник соц-арту, як культурно-мистецькому явищу (працювали над монументом не останні в УРСР митці – головний архітектор міста Едуард Гронський, скульптори Макар Вронський, лауреат Сталінської премії Олексій Олійник та Олександр Скобликов); це пам’ятник епосі, які відійшла (один із небагатьох збережених пам’ятників радянського періоду); історичний артефакт (один із найстаріших збережених пам’ятників Тернополя взагалі); пам’ятник історії як такій та історіям, які траплялися з мешканцями міста: хтось призначав біля Пушкіна побачення, хтось приносив квіти, а хтось і помирав...

Тобто, за більш ніж півстоліття (встановили монумент у 1961 році), Пушкін встиг міцно вкоренитися у культурному ландшафті міста, не в останню чергу через вдале виконання і просторове рішення. Він став частиною міської культури. В радянські часи, жартували, Пушкін один міг сміло стояти спиною до КГБ.

Ініціатива зі знесення пам’ятника – це прояв ще й іншої тенденції, прагнення громади мати вплив на формування обличчя міста, в той час, коли вона втратила контроль над своїм, тобто громадським, простором: шанхайські вивіски, реклама у громадському транспорті та на зупинках, МАФи, забудова парків, акції на центральних площах – це все, від чого неможливо сховатися, і над чим пересічний тернополянин немає контролю.

Сфера монументального мистецтва здебільшого узурпована владою [2] (саме вона має ресурс і ключові важелі впливу на рішення щодо встановлення того чи іншого пам’ятника) і явно є її ідеологічним інструментом. Тому заклик до демонтажу того чи іншого монументу – це красивий жест, який мав би продемонструвати зміну розстановки сил, зростання впливу громади. У цьому контексті не важливо, кому саме пам’ятник збираються знести чи встановити – похитнуть або підсилять насправді авторитет влади.

Позаяк святе місце не пустує, цікаво, що пропонують встановити замість «Пушкіна»: перенести сюди скульптуру Яна Непомуцького, встановити пам’ятник добровольцям чи може котрийсь з інших монументів, які існують у проекті – пластуну, Мазепі… Все це взаємовиключні проекти, які відображають свою ідеологію – від пуристсько-історичної (в її рамках у Тернополі встановлено тристоронній годинник і ще планують відновити бювет на Валовій) до новочасно-мілітариської (вже є зірка волонтерам на Алеї слави та пам’ятник Небесній сотні). І як вирішиться ця дилема наразі невідомо.

Я не прихильниця ані першої, ані другої. У випадку з «відновленням» історичної пам’яті, історичної «справедливості» через «історичні» пам’ятки ми завжди отримуємо ерзац-історію, припасовану до міста, планування якого давно змінилося. ЮНЕСКО вважає будівництво псевдоісторичних споруд (чи інших пам’яток) таким, що не відповідає ані історії, ані сучасності. Здається, прихильники цих проектів не знають або забувають про те, що пам’ять можна увіковічнювати в тисячу різних, у т. ч. і нематеріальних способів (премії, конкурси, акції, дерева…). Скульптура ж – прихисток для тих, кому бракує фантазії.

Друга ж тенденція балансує на грані політичної кон’юнктури та «живої» пам’яті. Увіковічнення у будь-який спосіб іще «живої» пам’яті, живого болю,  приглушує його та музеєфікує. Пам’ятник «за життя» - погана прикмета.

Мені ж імпонує позиція знаного культуролога Богдана Шумиловича, котрий вважає за краще пам’ятників не рухати, навіть якщо вони, здавалося б, не відповідають сучасним умовах – «тому що вони створюють дуже цікаві семіотичні хмари і додаткові значення, які збагачують міське життя, тобто, люди додають багато речей до тих значень – політичних. І коли вони залишаються, цікавіше місто стає. Як на мене, погано, коли їх прибирають і роблять кожного разу якісь нові ідейні пам’ятники».

До того, як у 2015 році один депутат не вніс петицію про знесення «Пушкіна» (а це, погодьтеся, також бравурна самореклама його імені та політичної сили, яку він представляє) мало хто бачив у «Пушкіні» символ тяглого російського самодержав’я. Тернополянами він сприймався нейтрально, а скоріш, «за свого» – недарма ім’я у тернопільського «Пушкіна» українізоване – Олександр, а не «Александр», про що свідчить табличка на постаменті. Про це ж свідчать практики зодягання пам’ятника у вишиванку чи вінок на Зелені свята – усілякі методи «освоєння».  Тому пропоную очільникам міста врочисто вручити пам’ятнику паспорт тернополянина чи "файну карту", перев’язати синьо-жовтою стрічкою (за особливої потреби) і признати його своїм. Це зекономить немало бюджетних коштів.

1. Якби мені десь у сні довелося проектувати пам'ятники, вони б усі мали голови, що відкручуються (так робили у Древньому Римі), або стояли б на платформах на колесах. Так Пушкін би мав шанс побувати на вулиці його імені, Крушельницька - на вулиці Крушельницької, Стецько - на вулиці Стецька, король Данило - на бульварі Данила Галицького. Пам'ятники б мандрували і ходили одне до одного в гості.

2. Зі здобуттям незалежості в Україні з'явився й тип комерційних пам'ятників - значно менших за розміром, часто сумнівним за рівнем та якістю, встановлених за кошти меценатів чи комерсантів. Навіть якщо у пам'ятниках експлуатуються відповідні місцю та часу образи (як от пам'ятник Юрію Кульчицькому чи Захер-Мазоху у Львові, або пам'ятник архітектору Городецькому у Києві), і він сприяє зростанню туристичної привабливості місця/міста, - це в першу чергу іміджева акція певного закладу (банку, підприємства, ресторану чи торгового центру), а не доброчинність.