Шляхи, які нам належить пройти

есе на конкурс "Філософія сходження"

Складно написати есе на тему самовдосконалення людини, не перетворивши його у звалище цитат з мотивуючих сторінок у соцмережах. Однак багатозначність поняття "сходження" народжує поліфонію думок, які я зроблю спробу озвучити, позаяк філософське знання саме по собі є плюралістичним.

Перша асоціація зі словом «сходження» –  підкорення недосяжних гірських вершин, здолання перевалів, тривалий і виснажливий шлях, у кінці якого – розпростерте зоряне небо, полярне сяйво, світло в кінці тунелю, цілий світ біля ніг.

Вочевидь, сходження має два виміри – фізичний та метафізичний. У другому сенсі це – шлях вдосконалення, процес досягнення своєї високої цілі, подолання негативів, недоліків, внутрішніх бар’єрів і нав’язаних ззовні перешкод.

 Проте сходження – це вектор. Сходити можна вгору, на пік і донизу, в долини, каньйони, печери, до глибин розуму, у сутінки свідомості, до самої суті та знову підійматися на поверхню, над поверхнею речей, над поверхневістю, над буденністю; тягнутися до висоти духу, почуттів, інтелекту. Сходитися можна з людьми, і зустріч може стати мандрівкою душі.

Питання полягає у тому, як збігаються, як, скажемо, сходяться ці два виміри сходження? Або, простіше, чи можливо здійснити сходження без сходження з дивану?

Подорожі стали новою релігією сьогодення, мандрівники – кумирами, тревел-блоги – священним писанням, а штампи в закордонному паспорті, рюкзаки, намети і кредитні картки – предметами культу. 

Якщо ти не в дорозі – ти не в тренді. Це не дивно, адже дві канонічні іпостасі людини у глобалізованому світі – це турист і терорист. Однак я знаю десятки персонажів, котрі хизуються горами прочитаної літератури про подорожі, стверджують, що люблять подорожувати, але ніколи не виходили далі території бюджетного готелю в Єгипті. І навіть таких, кого розчаровує подорож Європою, бо «гуляш був несмачним». Мода на мандри слугує прикриттям для того, що насправді більшість людей занадто малі для подорожі. Рух думки по-правді не потребує руху: такі філософи минулого як Сократ, Піррон чи Кант взагалі намагалися не виїжджати за межі своїх міст і уникати мандрів.

Повальне захоплення мандрами певною мірою нівелює значення подорожі-сходження. У погоні за миготливими селфі зі знаменитими краєвидами втрачається суть мандрів, де справжня мета – не точка на карті, я новий погляд на життя, якщо хочете, нове «я». Частина людей вирушають у путь з метою знайти себе, хоча якби далеко ти не їхав, втекти від себе не вдасться. Подорож творить нас. Навряд чи навіть подорожі мають ціль (ціллю не є кінцевий пункт призначення). Подорож – це як секс, де важливо отримувати задоволення від процесу, хоча дехто й думає, що головне – це результат.

   А тепер прочитайте цей абзац, заміняючи слово «подорож» словом самовдосконалення, – і він не втратить сенсу.

Сходження немає кінця, немає фінальної точки. Коли ти, здавалося б, досягаєш вершини, за піком повинна з’явитися нова височина, інакше людину огортає пустка. Вакуум, котрий необхідно чимшвидше освітити маяком нової мети.

Проте якщо сходження – безстроковий процес, причому сповнений зусилля, наруги, бо ж найбільша перемога – перемога над собою, то людина, що обирає шлях самовдосконалення – приречена відчувати втому від Сізіфового труда, розчарування від неможливості досягти бажаного ідеалу. Сходження – це приреченість людини на усвідомлення своєї недосконалості та нікчемності, а разом з тим – сили робити вибір і боротися. Можна «прогнутися під цей світ» і плисти за течією, але зміст – у цій боротьбі над власними недоліками, заздалегідь приреченій на поразку, котра, втім, не позбавлена сенсу.

Парадоксально, але сходженням може бути й падіння, й відступ, крок назад і той момент, коли здорова людина, зламана недугою, сідає в інвалідний візок, - коли мова йде про осмислення, осягнення, сходження до вершин людського духу. Правильний шлях пролягає під позначкою «вихід із зони комфорту / на себе».

«Ти – це шлях, який ти обираєш», – твердить реклама турецьких авіаліній.

Все є шляхом, буття є шлях, дао – вчить давньокитайська філософія. Кому про це говорити, як не народу, котрий торував Великий шовковий шлях? Але бродіння по світу не обов’язково завершується закипанням сірої речовини і перетворенням свідомості у вино, що в ньому десь розчинена істина. Сходження починається не з першого кроку, а з потреби зрушити з мертвої точки. «Існує мета, але немає жодного шляху. Те, що ми називали шляхом – зволікання», - цитую  Франца Кафку.

Мабуть, відповідь у тому, що сходження – це також з’єднання, сполучення. Як із двох ліній твориться кут, із трьох – геометрична фігура – тобто, твориться цілісність, так в одній точці, буває, сходяться лінії долі. Сходження - це сполучення реактивів – людини та зовнішнього середовища, – при який народжується якісно нова речовина.

І нехай наша планета завдяки пришвидшенню передачі даних мережею Інтернет і зростанню потужностей реактивних двигунів у літаках із кожним роком стає все меншою, на ній все одно залишаться простір для самовдосконалення і шляхи, які нам належить пройти.