Не лише на українських, вкритих мозаїкою асфальту
шляхах, а й у суспільстві не залишає тривожне почуття розгубленості і
невпевненості. Подібну «дезорієнтацію на місцевості» відчуває більшою чи меншою
мірою кожна держава, адже світ невпинно рухається і зміни складно не помічати.
Попри усі намагання, передбачити, який кінцевий результат цих змін, – далеко не
просто. Якщо зазирнути у завтрашній день видається можливим, то у післязавтра…
залишається лише сподіватися, що не буде розіграним сценарій однойменного
голівудського фільму-катастрофи.
На нові стимули потрібно реагувати моментально,
приймати відповідальні рішення. У нашій ситуації будь-який рух здається кращим
варіантом, аніж тупцювання на місці. Тривалі вагання щодо подальшого вектору
розвитку для когось – успішне тренування. Для мене – втрата часу. Отож, перший
виклик – це швидкість.
Інший виклик – якість: в усьому – від вимог СОТ до
продукції українських фермерів, стандартах освіти до рівня доброчесності
політиків... Якість – це нова мова світу, якщо ти не володієш нею у достатній
мірі – ти просто не в змозі забезпечити відповідний та рівноцінний діалог з
національностями та транснаціональними корпораціями. Комунікації стають усе
тіснішими, Україна вже ніколи не буде ізольованою від інших держав. Хотілося б,
аби цей діалог відбувався на рівних. І на високому рівні.
Третій виклик – інтеграція. Світ можна прирівняти до
гамірного, густозаселеного гуртожитку, чи, за алегорію, яку вжив колись Михайло
Горбачов - до корабля, у якому людству судилося виживати разом, стернуючи крізь
хвилі негараздів до благополучного завтра.
У цьому великому спільному домі-ковчезі в України є
всі шанси облаштувати власний добробут, жити у мирі з сусідами та приймати загальні
«правила гри». І не боятися дивитися у майбутнє. Жити завтрашнім днем – не
означає бути безнадійним мрійником, а значить – нести відповідальність за
власні дії.
Немає коментарів:
Дописати коментар