"Безпонтове" місто

 Венеція – це романтика незліченних мостиків понад каналами, спів прекрасних молодих гондольєрів, це життєрадісна, світла і яскрава Італія. Все це так неймовірно!
Не хочеться вас розчаровувати: це неймовірно, але не так.

У боротьбі за титул світової столиці кохання у Венеції є серйозний конкурент – Париж. Для когось у цьому умовному змаганні достойним суперником, а то й переможцем видається Амстердам. Але от за кількістю мостів безсумнівним лідером виступає таки … ні, не Венеція – «місто на воді», той же Амстердам – «місто на траві» :). А Венеція - таке "безпонтове" місто.

Екскурсію  для нас провів відомий греко-католицький священик Олексій – "отець із гітарою". "Ось тут, - показує він рукою, – за тиждень розпочнеться кінофестиваль. Це - храм, де похований батько Іоана Хрестителя, Захарій..."

Нехай це незвично і немилозвучно, але саме у Венеції ми вперше відвідали туалетну кімнату у церкві. Громадський туалет тут аж по 1,50 євро!

Виплутуємося із хитросплетіння вулиць і проводжаємо поглядом граціозні гондоли. Ці гостроконечні човни язик не повертається назвати плавзасобами, це витвори мистецтва! До того ж, дуже дорогі – від 20 тис. євро. Не з дешевих задоволень і звичайна прогулянка на гондолі – від 12 євро за півгодини. Виготовляються гондоли з десятка порід дерев. Вони не симетричні – одна сторона на 20 см довша (так при будь-якій кількості пасажирів зберігатиметься рівновага). Особливий символізм притаманний носу гондоли. На жаль, з посмішкою костантую я, гондольєрам далеко до вишуканості їх човнів. За традицією вони повинні бути красивими та гарно співати. Але мені не довелося бачити ні красивих парубків у характерних капелюхах та смугастих сорочках, ані чути дзвінкого «О соле міо».

Із помічених нами цікавинок - човен "швидкої допомоги" і таксі на воді. А також те, що у Венеції нумерують не будинки, а вхідні двері, й ця нумерація наскрізна у всьому місті.

При дослідженні  лабіринтів Венеції у сорокаградусну спеку нам конче не вистачало води!
Ми сіли на мармурові сходи одного із причалів для гондол, опустивши натомлені ноги у блакитну лагуну. За нашим прикладом вчинили ще кілька веселих туристів. Проїхав один човен, інший. Але за третім човном піднялася така хвиля, що наші речі знесло у воду! Я схопила сумочки та фотоапарат, а Катя гайнула услід нашим сланцям, які вже було відчалили у сторону Гранд каналу.
Завдяки кумедній "angry bird" на стіні одного з будинків, ви легко знайдете у Венеції те місце, де  ледь не канули в Лету наші фотознімки та закордонні паспорти.

Оговтались від пригоди, погодували голубів. Висушитися на палючому сонці було не складно. А от складно і зовсім нелегко було знайти зворотню дорогу до П'яццо Cан Марко. 

Перехожі італійці вперто плутали моє "square" зі "school", а рятівні жовті вказівники все ніяк не потрапляли на очі. Зі швидкістю вітру ми промайнули повз міст Ріальто та Палац дожів і сіли на корабель «Сан Себастьян» - саме вчасно, за дві хвилини до відправки.

На пам'ять про Венецію у нас залишився смак багатої на пармезан піци та кальцоне, біла маска – для самостійного розфарбовування, та клубок суперечливих вражень.

Парадоксально: з місцевого люду нам траплялися лише безхатченки.
З італійцями треба бути насторожі. От як з Марко – клеївся до нас на пляжі Лервотто, а за хвилину як ні в чому не бувало пішов гратися із дитиною під суворим наглядом дружини.

Або як з працівниками ресторанів: вас ніхто не попередить про обов’язкові чайові і про доплату за те, що ви ласуєте лазаньєю на вулиці під маркізами, а не у приміщенні. Та що там казати, венеціанці – не дарма знані на весь світ купці – тільки таким винахідливим людям могло б спасти на думку встановити податок на тінь!

Окрім муранського скла, дзеркал, Венеція славилася своїм демократичним духом. Найгуманніший суд у світі та в’язниця, злиті воєдино знаменитим "мостом зітхань". От тільки не збагну, під якими масками крилися справедливість та рівність громадян республіки? Така атмосфера народжувала усіляких пройдисвітів та авантюристів, на кшталт волелюбного Казанови (саме він – єдиний арештант, що здійснив втечу із венеціанської тюрми).

Бували часи, коли маски носили постійно та всюди, окрім церкви та державних установ: наче за маскою не було видно, багатій ти чи злидар. Та хіба справжня свобода не в тому, аби бути самим собою, а чесність – у тому, щоб без боязні показати своє обличчя?